– Нi, сер, будь ласка… Я проти цього.
Незважаючи на таке заперечення, зроблене iз серйозною iнтонацiею, професор Саммерлi вiдклав убiк файку й упродовж подальшоi подорожi розважав нас, точнiше, намагався, наслiдуванням цiлоi низки пташиних i тваринних голосiв, i це було настiльки комiчно, що мiй сльозливий настрiй раптом перейшов в свою повну протилежнiсть. Коротко кажучи, я реготав без угаву i не мiг зупинитися, смiявся судомно, iстерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим i дослухаючись, як вiн передражнюе величавого, самовпевненого пiвня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув менi газету, на полях якоi написав: «Бiдолаха! Зовсiм iз глузду з’iхав!».
Усе це було, звiсно, дуже дивним, проте ця вистава видалася менi дуже милою та цiкавою. Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповiдати нескiнченну iсторiю про якогось буйвола й iндiйського раджу, в якiй я не мiг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлi тiльки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмiнацiйноi точки в своiй оповiдцi, коли потяг зупинився в Джарвiс-Бруку, на станцii Розерфiлд.
Тут нас уже чекав Челленджер. Вiн насправдi справляв грандiозне враження. Всi iндики Всесвiту не могли б крокувати пихатiшою ходою, нiж вiн, коли йшов пероном назустрiч нам, i божественною була прихильна, поблажлива посмiшка, з якою вiн зиркав на кожного, хто проходив повз нього. Якщо науковець хоч трохи змiнився з часу нашоi останньоi зустрiчi, то змiна полягала головним чином у тому, що його непересiчнi риси тепер виступали ще рiзкiше, нiж колись. Потужна голова з опуклим чолом i спадаючим на очi чубом, здавалося, ще збiльшилася. Чорна борода величаво лягала на груди, i ще наказовiшим став вираз свiтло-сiрих очей, в яких вгадувалася зухвала сардонiчна посмiшка.
Вiн привiтався зi мною жартiвливим рукостисканням i заохочувальною посмiшкою викладача, котрий зустрiв свого вихованця. Привiтався i з iншими, допомiг нам винести багаж i балони з киснем i закинув усiх i все в свiй великий автомобiль, водiем якого був наш старовинний знайомий, мовчазний Остiн, людина, якiй, здавалося, були недоступнi жоднi емоцii. Коли я востанне приiжджав сюди, вiн виконував обов’язки дворецького.
Наша дорога потяглася вгору пологим пагорбом, по гарнiй i приемнiй мiсцевостi. Я сидiв попереду, поруч iз шофером, а три моiх супутники, котрi сидiли за мною, гомонiли, як менi здавалося, всi водночас. Лорд Джон, наскiльки я мiг збагнути, все ще зав’яз у своiй iсторii з бугаем. Перебиваючи його й один одного, звучали низький бас Челленджера i писклявий дискант Саммерлi. Останнi затiяли якусь наукову суперечку. Остiн раптом обернув до мене свое смагляве обличчя, все ж скоса стежачи за дорогою.
– Мене звiльнили, – поiнформував вiн.
– О Боже! – вигукнув я.
Цього дня менi все здавалося таким незвичайним. Усi повiдомляли найнесподiванiшi речi. Я нiби бачив сон.
– У сорок сьоме! – додав у задумi Остiн.
– Коли ж покинете роботу? – спитав я, бо менi нiчого iншого не спало на гадку.
– Нiколи, – вiдповiв вiн.
На цьому бесiда, здавалося, скiнчилася, але за якийсь час Остiн повернувся до неi.
– Якщо я пiду, хто ж подбае про нього? – при цьому водiй кивнув головою в бiк свого господаря. – Хто ж стане йому тодi служити?
– Ймовiрно, хтось iнший, – зронив я глухо.
– Це неможливо. Нiхто тут не протягне бiльше тижня. З моею вiдставкою всьому будинку гаплик, як годиннику, в якого луснула пружина. Кажу вам це тому, що ви його приятель i маете це знати. Якби я схотiв спiймати його за язика… Але менi на це духу не стало. Вони обое – господар i господиня – були б, як покинутi дiти. Я в будинку все, й ось тобi маеш, вiн мене звiльняе!
– Чому ж нiхто не може тут ужитися? – поцiкавився я.
– Бо не всi настiльки розважливi, як я. Господар чоловiк дуже розумний, такий мудрий, що часом навiть аж занадто. Менi здаеться, втiм, вiн не зовсiм при своему розумi. Як гадаете, що вiн викинув сьогоднi вранцi?
– І що?
– Вкусив економку.
– Вкусив?
– Аякже, сер, за ногу. Я бачив це на власнi очi, як вона потiм, як куля з пiстолета, вилетiла за браму оселi.
– О Боже!
– Ви б iще не те сказали, якби побачили, що у нас дiеться. Вiн не перестае сваритися iз сусiдами. Дехто з них каже, що вiн нiколи не був би у бiльш вiдповiдному товариствi, якби опинився серед допотопних почвар, яких ви описали. Ось що вони думають. Я ж працюю в нього вже десять рокiв i прикипiв до нього, до того ж, зауважте, вiн великий чоловiк, i жити в його будинку – честь. Правда, часом вiн трохи шаленiе. Погляньте-но, сер, ось хоча б на це! Навряд чи це можна назвати звичайною гостиннiстю. Як гадаете? Прочитайте-но самi!
Я звiв погляд. Автомобiль якраз повертав по крутому пiдйому, i я побачив укрiплену на парканi дошку з таким коротким i виразним написом:
«Застереження! Вiдвiдувачам, журналiстам i волоцюгам вхiд заборонено!
Дж. Ед. Челленджер»
– Це насилу можна визнати привiтним поводженням, – зауважив Остiн, хитаючи головою. – На вiтальнiй листiвцi такий напис виглядав би не надто мило. Даруйте менi, пане, я вже давно так багато не патякав, але не можу стриматися. Щось на мене найшло. Хай йому грець, але я не звiльнюся, будьте певнi. Вiн мiй господар, а я його слуга, нехай так воно i залишаеться до кiнця нашого життя.
Ми в’iхали в ворота, пофарбованi в бiлий колiр, i помчали звивистою алеею, обсадженою кущами рододендрону. Наприкiнцi алеi ми побачили бiлу цегляну споруду, гарноi архiтектури та приемну на вигляд. Панi Челленджер, маленька, тендiтна жiночка, стояла й усмiхалася у вiдчинених дверях, вiтаючи нас.
– Ну, моя люба, – кинув Челленджер, вистрибуючи з автомобiля, – ось я й привiз тобi наших гостей. Для нас незвично приймати гостей, чи не так? Ми i нашi сусiди не надто толеруемо один одного, еге ж? Якби вони могли нас позбутися за допомогою щурячоi отрути, то зробили б це, мабуть, уже давно.
– Це жахливо, просто-таки жахливо, – вигукнула напiвсмiючись-напiвридаючи його дружина. – Джорджу завжди е потреба з кимось сваритися. Тут не маемо жодного приятеля.
– Саме тому я можу дарувати нероздiльну увагу своiй незрiвняннiй дружинi, – мовив Челленджер i обхопив ii нiжну постать своею короткою грубою рукою. Якщо уявити собi горилу поруч iз газеллю, то можна уявити собi це подружжя.
– Ходiмо, снiданок готовий, i гостi, мабуть, зголоднiли. Сара вже повернулася?
Дружина професора пригнiчено похитала головою, а вiн сам гомерично зареготав i погладив себе по бородi.
– Остiне, – гукнув вiн, – коли поставите машину в гараж, допоможiть господинi подати снiданок. Тепер, джентльмени, ходiмо до мого кабiнету, я маю повiдомити вам деякi дуже важливi речi.
Роздiл 2. Смертельна хвиля
Коли ми заходили у вiтальню, задзеленчав телефон, i ми стали мимовiльними свiдками бесiди, яку затiяв професор Челленджер. Кажу «ми», але впевнений, що крiм нас будь-хто в окружностi щонайменше ста ярдiв не мiг не чути його громоподiбного голосу, який лунав по всьому обiйстю. Реплiки професора закарбувалися в моiй пам’ятi.
– Так-так… звiсно, це я… атож, певна рiч… професор Челленджер… знаменитий професор… природно, хто ж iще?.. Звiсно… кожне слово… iнакше я б його не написав… Мене це не дивуе – всi ознаки вказують на це… певна рiч… Не пiзнiше, нiж через день… авжеж… Цьому я не можу зашкодити, чи не так?.. Природно… дуже неприемно… Але вiд цього постраждають i люди, значнiшi за вас. Бiдкатися немае сенсу. Вам краще з цим змиритися… Нi, не можу… Вiшаю слухавку… Сер! Годi молоти язиком! У мене справдi е важливiшi справи, нiж слухати цi дурницi!
Вiн спересердя кинув слухавку i повiв нас сходами до свого кабiнету – просторого свiтлого покою. На великому письмовому столi лежало сiм чи вiсiм нерозпечатаних телеграм.
– Я реально мiркую про те, щоб вiдкрити собi телеграфну адресу в iнтересах моiх кореспондентiв. Менi здаеться, що, наприклад, така адреса, як «Ной, Розерфiлд», була б дуже доречною.
Як це бувало завжди, коли вiн невдало жартував, учений притулився до письмового столу i так затрусився вiд смiху, що його руки ледве могли розпечатувати телеграми.
– Ной! Ной! – мугикав вiн собi пiд нiс i при цьому клеiв мармизу, як у лiсовика.
Тим часом лорд Джон i я обмiнялися посмiшками взаеморозумiння, а Саммерлi, на вигляд як коза, що страждае вiд рiзi, сардонiчно хитав головою на знак несхвалення. Нарештi, все ще мукаючи i гудучи, Челленджер узявся читати телеграми. Ми трое стояли перед високими склепiнчастими вiкнами i милувалися чудовим краевидом.
Пейзаж i справдi був чудовий. Дорога, що м’яко здiймалася, все ж вивела нас на неабияку висоту. Ми перебували, як дiзналися пiзнiше, приблизно на сiмсот футiв вище рiвня моря. Будинок Челленджера стояв на крайньому виступi пагорбу, а з пiвденного боку будинку, де саме мiстився його кабiнет, вiдкривалася широка панорама на долину, в глибинi обмежена м’якими хвилястими обрисами гряди пагорбiв. Стовп диму, що здiймався iз западини мiж пагорбами, вказував на мiсце розташування Льюiсу. Прямо перед нами простяглася квiтуча долина з просторими зеленими майданчиками гольф-клубу Кровборо, i на них копошилися гравцi. Трохи подалi на пiвдень ми бачили за лiсовою просiкою частину залiзничноi колii, яка з’еднуе Лондон iз Брайтоном, а пiд нами, в безпосереднiй близькостi, розмiстився обгороджений парканом дитинець, де стояв автомобiль, який привiз нас iз залiзничноi станцii.
Челленджер гукнув гостей, i ми обернулися до нього. Науковець прочитав телеграми та педантично розклав iх поперед себе. Його широке обвiтрене обличчя, або, точнiше кажучи, та його незначна частина, яка не була вкрита диким наростом бороди, зарум’янилося, що вказувало на надзвичайне збудження професора.
– Отже, джентльмени, – сказав вiн так, немов звертався до зборiв, – це напрочуд цiкава зустрiч. Вона вiдбуваеться за непересiчних, можу навiть сказати, виняткових обставин. Дозвольте спитати, чи не помiтили ви чогось надзвичайного дорогою сюди з мiста?
– Я помiтив лише одне, – оголосив Саммерлi з квасною посмiшкою, – що ось цей наш молодий колега за останнi три роки анiтрохи не виправився. Мушу, на превеликий мiй жаль, констатувати, що мав у дорозi серйознi пiдстави бути невдоволеним його поведiнкою, i було б нещиро з мого боку стверджувати, що вiн справив на мене порядне враження.
– Ну-ну, всi ми часом буваемо трохи безцеремоннi! – зауважив лорд Джон. – Молодик не мав, звiсно, на увазi нiчого лихого. Врештi-решт вiн – учасник мiжнародних змагань i, якщо пiвгодини дошкуляв нам описом футбольного матчу, то мае на це бiльше права, нiж будь-хто iнший.
– Я вам пiвгодини описував матч?! – отетерiв я. – Та ви самi впродовж пiвгодини торочили менi якусь нескiнченну iсторiю про буйвола. Професор Саммерлi може це пiдтвердити.
– Менi важко вирiшити, хто з вас обох був нуднiшим, – вiдгукнувся Саммерлi. – Заявляю вам, Челленджере, що все життя буду затискати вуха, як тiльки при менi згадають про буйволiв або футбол.
