– Та я ж сьогоднi жодного слова не промовив про футбол! – обурювався я.
Лорд Джон пронизливо свиснув, а Саммерлi пригнiчено похитав головою.
– Та ще й такоi ранньоi пори! – правив вiн далi. – Це кого завгодно могло б вивести з рiвноваги. У той час, як я сидiв, занурившись у замислене мовчання…
– Мовчання? – вигукнув лорд Джон. – Та ви ж на всю дорогу влаштували нам виставу в стилi вар’ете в ролi iмiтатора голосiв тварин, i були скорiше схожi на навiжений грамофон, нiж на людину.
Саммерлi випростався. Його добряче зачепило.
– Вам забаглося показати вiдсутнiсть свого смаку, лорде Джон, – сказав вiн iз кислою, як оцет, пикою.
– Але дiдько забирай, це вже межуе з божевiллям! – вигукнув лорд Джон. – Кожен точно знае, що робили iншi, i нiхто не може згадати, що виробляв сам. Почнiмо iз самого початку. Ми сiли в купе першого класу для курцiв, це не пiдлягае сумнiву, чи не так? Потiм почалася суперечка з приводу листа в «Таймсi» нашого приятеля Челленджера.
– О, то ви справдi сперечалися через нього? – гнiвно спитав наш господар i насупив брови.
– Ви, Саммерлi, сказали, що в усiй цiй iсторii немае нi слова правди.
– Ого! – сказав професор Челленджер i погладив свою бороду. – Нi слова правди? Пригадую, я вже чув колись цю фразу. Чи можу я дiзнатися, якими аргументами спростував великий i знаменитий професор Саммерлi ствердження тiеi скромноi персони, котра насмiлилася висловити свою думку про науковi можливостi? Чи не опуститься вiн усе ж до того, щоб подати якiсь аргументи на захист своеi протилежноi думки, перш нiж остаточно убити цього жалюгiдного нiкчему?
Вiн вклонився, стенув плечима i розчепiрив пальцi, вимовляючи цю тираду з бундючним i слоноподiбним сарказмом.
– Аргументi цi вельми доступнi, – вiдповiв упертий Саммерлi. – Я встановив, що якби ефiр, що оточуе землю, був в однiй своiй частинi настiльки отруйний, аби викликати небезпечнi симптоми, то навряд чи вiн помилував нас трьох пiд час нашоi подорожi залiзницею.
Ця заява невимовно звеселила Челленджера. Вiн реготав без угаву, то ж уся кiмната, здавалося, почала тремтiти та гримiти.
– Наш високоповажний Саммерлi не цiлком, мабуть, втямив ситуацiю, що, втiм, трапляеться з ним не вперше, – озвався нарештi науковець i витер спiтнiле чоло. – Джентльмени, я краще ознайомлю вас iз станом речей, якщо репрезентую докладний звiт про моi власнi вчинки за сьогоднiшнiй ранок. Вам легше буде вникнути в усi вашi духовнi аберацii, про якi ви розповiдаете, якщо покажу вам, що в якiсь митi я помiчав, як порушувалася навiть моя душевна рiвновага. У нашому будинку вже кiлька рокiв служить економкою Сара, запам’ятати ii прiзвище я нiколи навiть не намагався. Ця надмiру скромна особа мае сувору та непривабливу зовнiшнiсть. Вдачу мае цiлком байдужу, i ми нiколи, наскiльки пригадую, не помiчали за нею якихось душевних розладiв. Коли я сьогоднi вранцi сидiв сам за снiданком (дружина вранцi зазвичай не виходить зi своеi кiмнати), то раптом у мене промайнула думка, що було б кумедно i водночас повчально перевiрити межi незворушностi Сари. Я обрав для цього настiльки ж простий, наскiльки надiйний засiб: перекинув маленьку вазу з квiтами, яка зазвичай стояла посеред столу, подзвонив i сховався пiд стiл. Сара входить, бачить, що кiмната порожня, i думае, мабуть, що я в кабiнетi. Як я й очiкував, вона пiдходить ближче, нахиляеться над столом i хоче поставити вазу на мiсце. Перед очима у мене стирчать вовняна панчоха i черевик на гумцi. Я висовую голову та кусаю ii за щиколотку. Успiх перевершив моi найсмiливiшi очiкування. Кiлька секунд вона стояла тихо, ошелешена, i розглядала згори донизу мiй череп. Потiм пронизливо зойкнула й кинулася з кiмнати. Я – за нею, щоб трохи заспокоiти жiнку, але вона нiчого не чуе, кулею вилiтае на дорогу, i за кiлька хвилин бачу в далекогляд, як вона зi швидкiстю кур’ерського потяга мчить у пiвденно-захiдному напрямку. Розповiдаючи вам цей жарт, я утримаюся вiд будь-яких пояснень. Я засiваю зерна в вашi мiзки i чекаю врожаю. Чи не осявае вас здогад? Чи не спадае вам щось на гадку з цього приводу? Що на це скажете ви, лорде Джон?
Той глибокодумно похитав головою.
– Ви накличете на себе великi неприемностi, якщо не будете стерегтися, – мовив вiн.
– Чи не могли б ви, Саммерлi, зробити якесь зауваження з цього приводу?
– Вам варто тимчасово вiдмовитися вiд будь-яких розумових занять, Челленджере, i пройти тримiсячний курс реабiлiтацii на якомусь нiмецькому курортi, – вiдгукнувся професор.
– Вражаюча глибокодумнiсть! – вигукнув Челленджер. – Ну, юний мiй друже, невже менi чекати вiд вас мудрого прозрiння пiсля того, як вашi попередники так влучно схибили?
І мудрiсть цю прорiк справдi я. Кажу це з усiею можливою скромнiстю. Звiсно, тепер, коли будь-хто достатньою мiрою обiзнаний iз цими подiями, вся ця iсторiя здаеться ясною та зрозумiлою, але тодi вона реально не була такою доступною внаслiдок своеi новизни. Як би там не було, мене раптом осяяла думка, що все пояснюе.
– Отрута! – заволав я.
І в той час, як я вигукував це слово, менi пригадалися всi ранковi подii: розповiдь лорда Джона про буйвола, моi iстеричнi ридання, зухвала поведiнка професора Саммерлi. Згадав я й про дивнi подii в Лондонi, хвилювання в парку, шалену iзду водiя, сварку на кисневому заводi. Тепер менi все стало зрозумiлим.
– Однозначно! – вигукнув я ще раз. – Це отрута. Нас усiх отруiли.
– Саме так! – пiдтвердив Челленджер i потер своi руки. – Ми всi отруенi. Наша планета потрапила в отруйну ефiрну зону та занурюеться в неi все глибше зi швидкiстю багатьох мiльйонiв миль на хвилину. Наш юний приятель тiльки-но сформулював причину всiх цих дивних явищ одним словом: отрута!
Усi ми витрiщалися один на одного, занiмiвши вiд страху. Нiхто не зважився на заперечення.
– За допомогою психiчного самовпливу можна придушувати в собi цi симптоми i наглядати за ними, – продовжував Челленджер. – Але я не можу припустити, що ця здатнiсть розвинена у вас усiх так само сильно, як у мене, позаяк тут позначаеться вiдмiннiсть наших талантiв. У будь-якому разi ця властивiсть спостерiгаеться неабиякою мiрою у нашого молодого товариша… Пiсля короткого спалаху темпераменту, яким я так налякав свою служницю, я сiв i став докладно мiркувати сам iз собою. Передусiм узяв до уваги, що нiколи ранiше ще не вiдчував анi найменшого бажання кусати за ноги когось iз моiх домашнiх. Отже, цю потребу треба було визнати ненормальною. І менi вiдразу ж вiдкрилася вся iстина. Я кiлька разiв помацав собi пульс i констатував перевищення норми на десять ударiв i прискорення моiх органiчних рефлекторних рухiв. Менi вдалося, коли моя дружина пiдiймалася сходами i я вже було збирався сховатися за дверима, щоб налякати ii диким ревiнням, кажу, менi вдалося придушити в собi це бажання i привiтатися з нею пристойно та спокiйно, як звичайно. Тим же способом вдалося менi впоратися з дивною потребою загелготати гусаком, коли пiзнiше вийшов iз дому, щоб звелiти подати автомобiль, i застав Остiна за його мастилом, то вчасно помiтив, що вже пiдняв п’ястук, аби викинути таку ж штукенцiю, вiд якоi вiн, без сумнiву, подався б за доморядницею. Тодi я поклав йому руку на плече та просто наказав вчасно подати автомобiль, аби вiдвезти мене до прибуття вашого потяга. Ось i тепер вiдчуваю непереборне бажання схопити професора Саммерлi за його недоречну, безглузду бороду та щодуху смикнути його голову вперед i вниз, а мiж тим, як бачите, я здатен iдеально себе стримувати. Берiть iз мене приклад!
– У мене це, мабуть, виразилося в оповiдцi про буйвола, – зронив лорд Джон.
– А у мене – про футбольний матч.
– Ви, мабуть, маете рацiю, Челленджере, – спокiйно зауважив Саммерлi. – Змушений погодитися, що мое покликання – швидше критикувати, нiж констатувати, i що мене не так легко схилити на бiк нових поглядiв, особливо коли вони такi ж нереальнi та фантастичнi, як у цьому випадку. Однак, обмiркувавши як слiд ранковi подii та згадуючи безглузду поведiнку моiх супутникiв, я готовий повiрити, що в цьому винна якась тонiзуюча отрута.
Професор Челленджер весело поплескав свого колегу по плечу.
– Ми робимо успiхи, – втiшився вiн. – Ми справдi робимо успiхи!
– А тепер, колего, – скромно спитав Саммерлi, – скажiть, якоi ви думки про теперiшнiй стан речей?
– Якщо дозволите, я виголошу з цього приводу кiлька слiв.
Вiн сiв на свiй письмовий стiл i, звiсивши вниз своi короткi товстi нiжки, захитав ними.
– Ми стали свiдками страшноi катастрофи. На мою думку, настав кiнець свiту.
Кiнець свiту! Ми мимоволi звернули погляди в бiк великого арочного вiкна та побачили чарiвний ландшафт рiчки, квiтучу долину, що широко розкинулася, гарнi вiлли, затишнi селянськi будиночки та спортсменiв на майданчиках для гольфу. Кiнець свiту! Як часто ми чули це слово! Що воно може перетворитися в реальнiсть, що воно означае не лише цiлком невизначений у часi момент, а навпаки – теперiшнiй, наше сьогодення, – це була нищiвна, вiдчайдушна думка. Нас усiх немов паралiзувало, i ми мовчки чекали продовження промови Челленджера.
Його надзвичайно визначна особистiсть i зовнiшнiсть додали його словам такоi ваги, що ми на цей час забули всю його свавiльнiсть i дивакуватiсть, а вiн у своiй величi, здавалося, стоiть осторонь вiд звичайних смертних. Потiм повернулося (принаймнi, менi так здалося) втiшне враження, що двiчi з того часу, як ми увiйшли до кiмнати, вiн корчився вiд смiху. Я подумав уже, що навiть у психiчного розладу мають бути межi. Катастрофа не могла бути настiльки грiзною та такою близькою.
– Уявiть собi виноград, – сказав професор, – укритий мiкроскопiчними шкiдливими бацилами. Й ось садiвник кропить його дезiнфiкуючим засобом. Можливо, вiн хоче очистити виноград. А, може, йому потрiбне мiсце для новоi, менш шкiдливоi бацили. Як би там не було, вiн занурюе фрукти в отруту – i бацили зникають. Доля так само поводиться iз Сонячною системою, i незабаром бацила-людина, маленька смертна комаха, яка звиваеться та корчиться на поверхнi земноi кори, буде видалена з буття за допомогою стерилiзацii.
Знову все стихло. Раптом пронизливо задзеленчав телефон.
– Одна з наших бацил пищить про допомогу, – всмiхнувся вiн понуро. – Вони починають тямити, що продовження iхнього iснування не е однiею з головних умов буття Всесвiту.
Вчений вийшов iз кiмнати на кiлька хвилин. Пригадую, що за час його вiдсутностi нiхто не промовив жодного слова.
– Керiвник департаменту охорони здоров’я у Брайтонi, – повiдомив вiн, коли повернувся. – Симптоми дужче проявляються чомусь бiля моря. Ми на висотi 700 футiв, отже, маемо перевагу. Люди, вочевидь, второпали, що в цiй царинi я фахiвець № 1. Ймовiрно, це результат мого листа до «Таймс». До цього я спiлкувався з мером одного мiстечка у глушинi. Ви ж чули цю балаканину. Вiн, мабуть, дуже переживае за свое життя, i менi довелося поставити його на належне мiсце.
Саммерлi пiднявся та пiдiйшов до вiкна. Його худi, кiстлявi руки тремтiли вiд хвилювання.
– Челленджере, – наполегливо сказав вiн, – становище занадто серйозне для суперечок. Не думайте, що я маю намiр якось дратувати вас запитаннями. Та все ж iх задам, бо в вашi гiпотези й аргументи, можливо, все ж закралася помилка. Сонце свiтить ясно, як нiколи, в небеснiй блакитi. Ми бачимо луки та квiти та чуемо пташине щебетання. Люди розважаються на майданчиках для гольфу, а селяни в полi молотять пшеницю. Ви стверджуете, що iх i нас чекае знищення, що цей лiтнiй день е, можливо, останнiм днем, якого чекае людство вже настiльки давно. На чому ж базуеться таке жахливе ствердження? Наскiльки ми знаемо – на незначному вiдхиленнi вiд норми спектральних лiнiй, на чутках про епiдемiю на Суматрi, на незвичайних вiдхиленнях, якi ми начебто помiтили один в одного. Цей останнiй симптом проявляеться не так потужно, щоб ми не могли його здолати силою волi. Маете порозумiтися з нами по-товариськи, Челленджере. Адже ми вже якось стояли разом перед обличчям смертi. Скажiть тодi прямо, якi нашi справи i яким малюеться вам наше майбутне.
Це була хороша, сердечно виголошена промова, i в нiй вiдчувався стiйкий, вольовий характер, який ховався за незграбнiстю та рiзкiстю старого зоолога. Лорд Джон пiднявся та потиснув йому руку.
– Так думаю й я, – сказав вiн. – Тепер маете сказати нам, Челленджере, яка доля нас чекае. Ми не страхопуди, як ви, мабуть, знаете. Але позаяк ми приiхали з намiром трохи у вас пожити, а дiзналися, що на космiчнiй швидкостi мчимо назустрiч Страшному суду, то не завадило б нам дещо пояснити. Яка нам загрожуе небезпека, наскiльки вона велика i що ми зробимо, щоб iй запобiгти?
Освiтлений сонячними променями, що зазирали у вiкно, науковець виструнчився, поклавши руку на плече Саммерлi. Я лежав у фотелi з недопалком цигарки в зубах i перебував у тому сутiнковому станi духу, коли особливо чiтко сприймаються враження. Ймовiрно, це також було новою стадiею отруення – всi несвiдомi iмпульси зникли, поступившись мiсцем надзвичайно тьмяному й одночасно пильно спостережливому психiчному становi. Я був лише глядачем. Почувався так, немов усе, що вiдбуваеться навколо, анiтрохи мене не стосуеться. Я опинився в товариствi трьох могутнiх, вiдважних чоловiкiв, i спостерiгати iхню поведiнку було надзвичайно цiкаво.
Челленджер насупив густi брови та погладив себе по бородi, перш нiж приступити до пояснення. Було помiтно, що вiн ретельно зважуе кожне свое слово.
– Якими були останнi новини в час вашого вiд’iзду з Лондона? – спитав вiн.
– О десятiй годинi я був у редакцii «Газетт», – розповiв я. – Тодi тiльки-но прийшла телеграма агенцii «Рейтер» iз Сiнгапуру про те, що хвороба поширилася по всiй Суматрi i що саме тому не були навiть засвiченi маяки.
