Спочатку всi цi приготування не спричинили особливого ентузiазму мешканцiв Джекманз-Галча, але коли стало вiдомо, що Елаес Б. Гопкiнс пiсля закiнчення служби плануе звернутися до публiки з проповiддю, iнтерес населення до майбутньоi подii помiтно зрiс. Справжня промова була для всiх шукачiв золота справою незвичайною, а проповiдь, прочитана своiм власним пастором, здавалася незвичайною подвiйно. Поширилися чутки, що ця проповiдь буде присмачена прикладами з мiсцевого життя, а ii мораль оживлена нападками на адресу певних осiб. Люди стали хвилюватися, що не зможуть потрапити на службу, i до братiв Адамсiв стали надходити численнi заявки з проханням забронювати мiсця. Лише пiсля переконливих запевнень у тому, що мiсць iз надлишком вистачить на всiх, табiр вгамувався i копачi стали спокiйно чекати майбутньоi церемонii.
Мiсткiсть салуну була дуже доречною, оскiльки збори того пам’ятного недiльного ранку виявилися наймасовiшими за всю iсторiю Джекманз-Галча. Спочатку навiть вирiшили, що зiбралися всi без винятку мешканцi селища, але пiзнiше з’ясувалося, що це не зовсiм так. Моул i Фiллiпс, виявляеться, напередоднi подалися в гори на розвiдку золотоносних дiлянок i досi не повернулися, а Вобурн, хранитель золота, не наважився залишити свiй пост. Його пiклуванню довiрили небувало велику кiлькiсть коштовного металу, i вiн залишився на складi, вважаючи, що його вiдповiдальнiсть занадто велика, щоб манкiрувати своiми обов’язками.
За винятком цих трьох усi iншi мешканцi Джекманз-Галча в чистих червоних сорочках i з iншими вiдповiдними до нагоди доповненнями до своiх гарнiтурiв статечно рухалися безладними групами глинистою дорiжкою, протоптаною до салуну.
Усерединi цього примiщення наспiх розставили струганi лави, а бiля дверей стояв «пастор», зустрiчаючи всiх щирою посмiшкою.
– Доброго ранку, хлопцi, – вiтав вiн кожен гурт, що пiдходив. – Заходьте, заходьте. Ви не пошкодуете, що сьогоднi прийшли сюди. Револьвери складайте он у ту дiжку бiля входу; заберете iх потiм, коли все скiнчиться; в мирний храм негоже входити зi зброею.
Його прохання слухняно виконували, i ще до того, як останнiй парафiянин зайшов до салуну, в бочцi-арсеналi утворилася небувала колекцiя холодноi та вогнепальноi зброi. Коли вже всi зiбралися, дверi салуну зачинилися i почалася служба – перша й остання у Джекманз-Галчi.
Погода стояла спекотна, повiтря в салунi будо сперте, але копачi слухали з гiдною увагою. У цiй ситуацii був елемент новизни, який завжди вабить. Однi були присутнi на церковнiй службi вперше в життi, iншим вона нагадувала iншу краiну й iншi часи. Якщо не брати до уваги схильностi непосвячених наприкiнцi певних молитов аплодувати на знак схвалення висловлених думок, жодна з церковних громад не могла поводитися пристойнiше, нiж наша. Коли, однак, Елаес Б. Гопкiнс, зиркаючи на нас iз висоти дiжковоi трибуни, почав свою проповiдь, у салунi почувся гул голосiв заiнтригованоi публiки.
На честь урочистоi подii Гопкiнс одягнувся з особливою ретельнiстю. На ньому були молескiновi штани й оксамитова блуза, перехоплена паском iз китайського шовку, в лiвiй руцi вiн тримав бриля з пальмового листя. Свою промову почав тихим голосом, часто, як було зазначено, глипаючи в невеликий отвiр, що замiняв вiкно в салунi та розташований над головами сидячоi внизу публiки.
– Я показав вам шлях iстинний, – заявив проповiдник у своему зверненнi. – З моею допомогою ви тепер потрапили в належну колiю i не вибиваетесь iз неi.
Пiсля цих слiв вiн упродовж кiлькох секунд дуже пильно витрiщався у вiкно.
– Ви пiзнали тверезiсть i працьовитiсть, якi завжди допоможуть вам вiдшкодувати будь-якi втрати, якi тiльки й випадуть на вашу долю. Гадаю, що жоден iз вас не забуде мого перебування в цьому таборi.
Промовець зробив паузу, i в тихому лiтньому повiтрi прозвучали три револьвернi пострiли.
– Сидiти сумирно, дiдько би вас вхопив! – загримiв голос нашого проповiдника, в той час, як збуджена пострiлами публiка було схопилася на ноги. – Хто рушить iз мiсця, тому куля в лоб! Дверi замкненi ззовнi, i вам не вибратися звiдси. Сядьте на мiсця, тупi святенники! На мiсце, собаки, iнакше стрiляю!
У подивi та страху ми знову опустилися на своi мiсця, тупо вирячивши очi на нашого пастора й один на одного. Елаес Б. Гопкiнс, обличчя i навiть постава якого, здавалося, зазнали разючоi метаморфози, люто лупав на нас очима з висоти своеi домiнуючоi позицii, а на його обличчi грала презирлива посмiшка.
– Вашi життя тепер у моiх руках, – заявив вiн, i тiльки тут ми побачили, що в руцi пастор тримае великий револьвер, а рукiв’я ще одного стирчить у нього з-за пояса. – Я озброений, а ви нi. Якщо хто iз вас ворухнеться або озветься, негайно ж загине. Сидiть сумирно, й я вас не чiпатиму. Маете просидiти тут годину. Ох, ви, бовдури, – презирливе шипiння, з яким вiн вимовив цi слова, звучало потiм у наших вухах не один день, – ви, мабуть, навiть не пiдозрюете, хто вас так надурив. Хто кiлька мiсяцiв клеiв iз себе пастора та святенника? Джим-носач, мавпи! А Фiллiпс i Моул – двое моiх вiрних помiчникiв. Тепер вони з вашим золотом подалися далеко в гори. Гей! Припини! – останнi слова були адресованi одному неспокiйному копачевi, котрий миттю принишк пiд лютим поглядом бушрейнджера i цiвкою його револьвера.
– За годину вони будуть недоступнi для будь-якоi погонi, i моя вам порада – не погiршуйте свого становища i не переслiдуйте нас, iнакше можете втратити щось цiннiше за грошi. Мiй кiнь прив’язаний за дверима позад мене. Коли настане час, я звiдси вийду, замкну вас зовнi i тiльки мене й бачили. Пiсля цього вилазьте, хто як зумiе. Менi бiльше нiчого вам сказати, хiба те, що ви – найбiльше стадо баранiв, якi носять штани.
Наступних довгих шiстдесят хвилин нам цiлком вистачило, щоб подумки погодитися з такою вiдвертою про нас думкою; ми залишалися безсилi перед рiшучим i вiдчайдушним бушрейнджером. Звiсно, якби ми всi гуртом накинулися на нього, то зумiли б його здолати цiною життя вiсьмох чи десятьох iз нас. Але як органiзувати такий штурм, не маючи можливостi спiлкуватися? Та й хто б наважився розпочати атаку, не будучи впевнений, що його пiдтримають iншi? Нам нiчого не зоставалося, як скоритися.
Здавалося, що минуло тричi по годинi, перш нiж бушрейнджер нарештi клацнув накривкою свого годинника, злiз iз дiжки, пiдiйшов до дверей, не опускаючи револьвера, i шпарко вислизнув iз салуну. Ми почули скрегiт iржавого замка i тупiт копит коня, що чвалом виносив бушрейнджера з Джекманз-Галча.
Я вже казав, що впродовж останнiх кiлькох тижнiв лайка дуже рiдко звучала в нашому таборi. За пiвгодини ми надолужили згаяне: такого добiрного та чуттевого лихослiв’я я в життi не чув. Коли нарештi нам вдалося вибити дверi, бушрейнджерiв iз iхньою здобиччю i слiд вистиг; нiкому з нас бiльше не випало побачити нi самих злодiiв, нi викраденого ними золота.
Бiдолаха Вобурн, котрий зберiг вiрнiсть своему обов’язку, лежав iз простреленою головою на порозi спустошеного складу. Лиходii Моул i Фiллiпс спустилися в табiр одразу ж пiсля того, як нас заманили в пастку; убивши охоронця, вони склали здобич до невеликого вiзка i спокiйнiсiнько подалися в якусь надiйну криiвку у горах, де до них пiзнiше приеднався iхнiй хитрий ватажок.
Джекманз-Галч оговтався вiд цього удару. Зараз це цвiтуче мiстечко. Однак проповiдники й iншi духовнi реформатори не користуються тут популярнiстю, так само байдужi тут i високi моральнi якостi. Кажуть, що нещодавно було проведене судове розслiдування дiй одного невинного незнайомця, котрий мав необережнiсть заявити, що в такому великому мiстечку непогано було б мати якусь церковну службу.
Слiди, залишенi в пам’ятi мешканцiв Джекманз-Галча одним-единим iхнiм пастором, ще занадто свiжi, i, перш, нiж вони згладяться, мине чимало довгих рокiв.
Чоловiк iз Архангельська
На четвертий день березня 1867 року, коли менi вже йшов двадцять п’ятий рiк, я пiд впливом тривалих переживань i хвилювань записав до свого щоденника такi рядки:
«Сонячна система, серед iнших незлiченних великих систем, що здiйснюють у мовчазному просторi свiй вiчний шлях до сузiр’я Геркулеса. Без упину та безгучно обертаються i кружляють в одвiчнiй порожнечi гiгантськi кулi, з яких вона складаеться. У цiй системi однiею з найменших i незначних куль е скупчення твердих i рiдких частинок, яке ми називаемо Землею. Обертаючись, вона мчить вперед, як мчала до мого народження й як буде линути пiсля моеi смертi, кружляючи в таемницi, що невiдомо звiдки прибула та невiдомо куди втiкае. На поверхнi цiеi рухомоi маси метушаться незлiченнi мiкроскопiчнi iстоти, й одна з них – я, Джон Мак-Вiттi, безпорадний, безсилий, котрий без конкретноi мети вештаеться в просторi. Проте наше життя таке, що я змушений вiддавати працi всi своi слабкi сили та проблиски розуму, щоб отримувати за це певнi металевi кружальця, купувати на них хiмiчнi елементи для живлення моiх тканин, що постiйно руйнуються, i мати над головою дах для захисту вiд негоди. Тому у мене не залишаеться часу для роздумiв над свiтовими питаннями, з якими менi доводиться стикатися на кожному кроцi. Але при всiй своiй незначностi iнколи я все ще спроможний почуватися до певноi мiри щасливим, а iнодi навiть, як це не дивно, насолоджуватися усвiдомленням значущостi власноi персони».
Як було сказано вище, я записав цi рядки до свого щоденника, i в них знайшли вiддзеркалення думки, якi не були викликанi хвилинними, нетривкими емоцiями, а постiйно володiли мною i глибоко вкоренилися в мою свiдомiсть.
Але ось помер мiй дядько – Мак-Вiттi з Гленкерна, той самий, котрий свого часу головував у рiзних комiтетах у Палатi громад. Вiн роздiлив свое величезне багатство мiж численними племiнниками, й у мене з’явилося достатньо коштiв, щоб без нужди прожити днi, що менi залишилися. Водночас я став власником сумнiвноi та безплiдноi пiщаноi смуги на узбережжi Кейтнесса, яку, як менi здаеться, старий подарував менi жартома, адже мав похмуре почуття гумору. Я працював тодi адвокатом в одному з мiстечок середньоi Англii. Тепер же мiг здiйснити своi сподiвання i, вiдкинувши всi нiкчемнi, ницi прагнення, присвятити себе величнiй метi пiзнання таемниць природи.
Мiй вiд’iзд iз мiстечка, де я жив, дещо прискорила та обставина, що я мало не вбив у сварцi людину. Я маю запальний характер i в гнiвi не тямлю себе. Проти мене не порушили судового переслiдування, але газети гавкали на мою адресу, а люди зиркали на мене при зустрiчi з-пiд лоба. Скiнчилося тим, що я прокляв iх разом iз iхнiм огидним, зацофаним мiстечком i подався в свiй пiвнiчний маеток, де сподiвався знайти спокiй i вiдповiдну атмосферу для наукових занять i вдумливих роздумiв. Перед вiд’iздом я взяв зi свого капiталу дещицю грошей, i це дозволило менi прихопити з собою прекрасну збiрку найсучаснiших фiлософських праць, а також iнструменти, хiмiкати й iншi речi, якi могли менi знадобитися на самотi.
Успадкована мною дiлянка була вузькою, переважно пiщаною смугою, що тягнулася протягом двох iз гаком миль уздовж узбережжя затоки Менсi та Кейтнесса. На цiй дiлянцi стояв старий будинок iз сiрого каменю, причому нiхто не мiг менi сказати, коли i для чого його тут збудували. Я вiдремонтував оселю та зробив ii цiлком придатним житлом для людини з такими невибагливими потребами, як моi. Одна з кiмнат слугувала менi лабораторiею, друга вiтальнею, а в третiй, яка перебувала пiд самим дахом, я повiсив гамак, в якому спав. У будинку було ще три покоi, але я наразi ними не користувався i вiддав один iз них старiй, котра вела мою господарку. На багато миль навколо не було iнших людей, крiм двох простих рибальських родин – Янгiв i Мак-Леодiв, котрi проживали по той бiк мису Фергус. Перед будинком стелилася величезна бухта, а позад неi височiли два довгих оголених пагорби, над якими вiддалiк виднiлися iншi, ще вищi. Мiж горбами лежала вузька долина, i коли вiтер дув iз суходолу, то пролiтав iз похмурим свистом, гойдав гiлки пiд вiкнами моеi мансарди та шепотiв iз ними про щось сумне.
Я не люблю людей. Заради справедливостi зазначу, що вони, здебiльшого, мене також не люблять. Я ненавиджу iхне пiдле плазування, iхнi умовностi, iхнi хитрощi, iхнi напiвправди та неправди. Їх ображае моя рiзка вiдвертiсть, моя байдужiсть до iхнiх громадських звичок, мiй протест проти будь-якого насильства. Сидячи в своему вiдокремленому кабiнетi в Менсi, серед книг i хiмiкатiв, я мiг залишатися бездiяльним i щасливим, осторонь вiд галасливоi юрби з ii полiтикою, винаходами та балаканиною. Втiм, не зовсiм бездiяльним: у своiй маленькiй норi я працював i досяг певних успiхiв. У мене е всi пiдстави вважати, що атомiстична теорiя Делтона базуеться на непорозумiннi, а також з’ясував, що ртуть не е елементом.
Весь день я був зайнятий своiми дистиляцiями й аналiзами. Подекуди забував, що менi треба iсти, i коли стара Медж о п’ятiй годинi подавала менi чай, я виявляв, що мiй обiд усе ще стоiть на столi неторканим. По ночах я читав Бекона, Декарта, Спiнозу, Канта – всiх, хто намагався осягнути непiзнаване. Цi безплiднi абстрактнi мислителi, котрi не добилися жодних результатiв, але були щедрi на багатоскладовi слова, нагадували менi дивакiв, котрi в пошуках золота виявляють лише хробакiв i захоплено виставляють iх на загальний огляд як цiнну знахiдку, мету своiх пошукiв. Час вiд часу мною оволодiвав неспокiй, i я здiйснював переходи на тридцять-сорок миль, без вiдпочинку й iжi. Коли я, худий, неголений i розпатланий, проходив через села, матерi поспiшно вибiгали на дорогу та забирали дiтей додому, а селяни висипали з шинкiв, щоб повитрiщатися на мене. Менi здаеться, що я набув широкоi популярностi, як «шибанутий iз Менсi». Однак я не часто робив такi походи, зазвичай вдовольняючись прогулянками по берегу перед своiм будинком, i, зробивши море своiм приятелем i повiреним, втiшав себе, смалячи мiцний чорний тютюн.
Чи е на свiтi кращий товариш, нiж величезне, неспокiйне, бурхливе море? З яким тiльки настроем нашоi душi воно не гармонiюе! Море – це повнота життя, i людина вiдчувае приплив бадьоростi, слухаючи його цiлющий шум i спостерiгаючи, як пнуться довгi зеленi хвилi, на гребенях яких весело дрiботять сонячнi променi. Але коли свинцевi вали люто здiймають кошлату голову i вiтер реве над ними, ще бiльше iх пiдбурюючи, то навiть найсуворiша людина вiдчувае, що i в природi е така ж похмура меланхолiя, як i у власнiй сутностi.
У спокiйнi днi поверхня затоки Менсi була гладенькою, як дзеркало, i лише в одному мiсцi, неподалiк вiд берега, воду розсiкала довга чорна смуга, яка нагадувала зубчасту спину якогось сонного чудовиська. Це була небезпечна гряда скель, вiдома рибалкам пiд назвою Зубастого рифу Менсi. Коли вiтер дув зi сходу, хвилi з гуркотом розбивалися об скелi i бризки перелiтали через мiй будинок, досягаючи пагорбiв, що височiли позаду. Бухта була мальовнича, але вiдкрита для потужних пiвнiчних i схiдних вiтрiв, i через ii грiзний риф моряки рiдко заходили сюди. Було щось романтичне в цьому вiдокремленому мiсцi. Плаваючи в човнi тихоi погоди та звиснувши через борт, я пильно вдивлявся в глибочiнь моря i розрiзняв там мерехтливi, примарнi обриси величезних рибин, якi, як менi здавалося, були цiлком невiдомi натуралiстам, i моя уява перетворювала iх у духiв цiеi пустельноi бухти. Однiеi безвiтряноi ночi, коли я стояв бiля самоi води, звiдкiлясь iз глибин, то посилюючись, то слабшаючи в нерухомому повiтрi, впродовж кiлькох секунд лунав глухий стогiн, наче в безпорадному горi лементувала жiнка. Я чув це на власнi вуха.
У цьому вiдокремленому притулку, мiж непорушними пагорбами та вiчно гамiрним морем, позбавлений людськоi настирливостi, працюючи та мiркуючи, я прожив бiльше двох рокiв. Поступово я так привчив до мовчанки свою стару служницю, що вона стала рiдко розтуляти рота, хоча впевнений, що, вiдвiдуючи двiчi на рiк своiх родичiв у Вiку, вона за цi кiлька днiв повнiстю винагороджувала себе за вимушене мовчання. Я вже майже забув, що е членом великоi родини людства, i звик жити серед мерцiв, книги котрих уважно вивчав, коли стався випадок, який надав моiм думкам нового напрямку.
Пiсля трьох дiб бурхливоi негоди в червнi видався тихий, спокiйний день. Нi найменшого подиху не вiдчувалося в повiтрi того вечора. Сонце зайшло на заходi за стiну багряних хмар, i на гладку поверхню затоки лягли смуги червоного свiтла. Калюжi води пiсля припливу здавалися на жовтому пiску плямами кровi, немов тут насилу повз якийсь поранений велетень, залишивши кривавi слiди. У мiру того, як сутенiло, безформнi хмари, що нависли над схiдною частиною виднокраю, зiбралися в величезну хмару з химерними обрисами. Стрiлка барометра все ще стояла низько, й я вiдчував, що насуваеться буря. Близько дев’ятоi години вечора з моря стали долинати глухi стогони, немов якась змучена iстота вiдчула, що знову настае час ii страждань. О десятiй годинi зi сходу подув потужний бриз. Об одинадцятiй годинi вiн посилився й опiвночi вибухнув таким лютим штормом, якого я ще нiколи не бачив на цьому бурхливому узбережжi.
Коли я лягав спати, галька та морськi водоростi тарабанили у вiкно моеi мансарди, а вiтер завивав так тривожно, що, здавалося, в кожному його поривi чуеться стогiн душi, що гине. На той час завивання бурi стали для мене колисковою. Я знав, що сiрi мури старого будинку вистоять, а те, що вiдбуваеться в зовнiшньому свiтi, мене мало турбувало. Стара Медж зазвичай ставилася до цього з такою ж байдужiстю, як i я. Ось чому я дуже здивувався, коли близько третьоi години ночi мене розбудив гучний грюкiт у дверi, й я почув схвильований, хрипкий голос моеi економки. Я вивалився з гамака i грубо спитав, у чому рiч.
– Гей, господарю, господарю! – пронизливо волала вона на своему огидному дiалектi. – Мерщiй! На рифи налетiв великий корабель. Бiднi люди лементують i благають про допомогу. Ах, господарю Мак-Вiттi! Хутко зiйдiть униз!
– Припни язика, стара порхавко! – люто заверещав я. – Що тобi до того, загинуть вони, чи нi? Лягай спати i дай менi спокiй.
Я знову залiз у свiй гамак i натягнув на себе ковдру. «Люди на тому кораблi, – казав я собi, – вже вiдчули жах смертi. Якщо допоможу iм, то за кiлька рокiв iх чекають такi ж випробування. Нехай уже краще вони загинуть зараз, якщо стiльки вистраждали в очiкуваннi смертi, адже це страшнiше, нiж сама смерть». Пiсля таких роздумiв я спробував було знову заснути, позаяк моя фiлософiя не лише навчила мене дивитися на смерть, як на незначний, вельми пересiчний випадок в одвiчнiй i незмiннiй долi людини, а й вiдiбрала менi цiкавiсть до життевих справ. Аж раптом я виявив, що стара закваска все ще нуртуе в менi. Кiлька хвилин я перевертався з боку на бiк, намагаючись погасити миттевий потяг мiркуваннями, якi плекав усi цi довгi мiсяцi. Потiм серед дикого завивання шторму до мене долинув глухий гул, це був пострiл iз сигнальноi гармати. Сам не знаючи чому, я пiднявся, одягнувся, закурив люльку та попрямував на морський берег.
Коли виходив iз дому, стояла темрява, хоч в око стрель, вiтер дув iз такою силою, що менi довелося продиратися по гальцi, виставивши вперед плече. Обличчя моi пашiло та саднило вiд дрiбних камiнчикiв, пiднятих вiтром, а iскри з моеi люльки струменем вiялися позад мене, здiйснюючи в темрявi якийсь фантастичний танок. Я пiдiйшов до берега, на який iз диким ревiнням мчали величезнi хвилi, i, прикривши вiд солоних бризок очi долонею, став вдивлятися в море.
Не мiг нiчого розрiзнити, але все ж менi здалося, що разом iз поривами вiтру до мене долинають крики i невиразнi жаскi зойки. Продовжуючи витрiщатися, я раптом побачив спалах вогню, i миттю вся бухта i берег освiтилося зловiсним блакитним свiтлом. Це був кольоровий сигнальний вогник, засвiчений на борту корабля. Той лежав на боцi посеред зазубреного рифу пiд таким кутом, що я мiг бачити весь настил його палуби. Це була велика двощоглова шхуна чужоземноi оснастки, i перебувала вона приблизно ярдiв за двiстi вiд берега. При мертво блакитному вогнi, що шипiв i блимав на найвищiй частинi баку, чiтко виднiлися реi та ванти, якi розвiвав вiтер. З моря, з глибокоi темряви, на корабель, що гине, безперервно та невпинно навалювалися довгi чорнi хвилi, на гребенях яких подекуди зловiсно бiлiла пiна. Потрапляючи в широке коло, утворене свiтлом сигнального вогню, кожна хвиля, здавалося, набирала потуги, збiльшувалася в обсязi i ще стрiмкiше мчала далi, щоб наступноi митi з гуркотом i ревiнням накинутися на свою жертву.
Я чiтко бачив десятьох чи дванадцятьох оскаженiлих матросiв, котрi чiплялися за ванти з навiтряного боку. Як тiльки при свiтлi вогню, запаленого на кораблi, вони побачили мене, моряки звернули до мене блiдi обличчя та благально замахали руками. Я вiдчув, що в менi знову пiдiймаеться огида до цих жалюгiдних, переляканих хробакiв. Чому вони намагаються ухилитися вiд тiеi вузькоi стежки, по якiй пройшло все, що було в людствi великого та шляхетного?
Один iз них зацiкавив мене бiльше за iнших. Це був високий чоловiк, котрий спокiйно стояв осторонь, балансуючи на хиткiй палубi корабля i немов не бажаючи чiплятися за мотузки чи за поручнi. Руки мав закладенi за спину, голову опустив на груди, але навiть у цiй безнадiйнiй позi, як i в усiх його рухах, вiдчувалася енергiйнiсть i рiшучiсть, якi робили його мало схожим на людину, котра впала у вiдчай. І справдi, меткi погляди, якi вiн кидав навколо себе, доводили, що вiн ретельно зважуе всi можливостi порятунку. Хоча незнайомець, без сумнiву, бачив мою темну постать через смугу запеклого прибою, що вiдокремлювала нас, його самолюбство або якiсь iншi причини не дозволяли звернутися до мене за допомогою. Чоловiк стояв похмурий, мовчазний, загадковий, вдивляючись у чорне море та чекаючи, що пошле йому доля.
Менi здавалося, що це питання небавом вирiшиться. Поки я спостерiгав за цим незнайомцем, величезний вал, значно вищий за всiх, i прямував за iншими, як погонич за табуном, пронiсся над кораблем. Передня щогла зламалася майже бiля самоi основи, i люди, котрi чiплялися за ванти, полетiли в пучину, немов рiй мух. У тому мiсцi, де гострий гребiнь рифу Менсi врiзався в борт корабля, корабель iз страхiтливим трiском став розколюватися навпiл. Чоловiк на баку швидко перебiг через палубу та схопив якийсь бiлий вузлик, який я ще ранiше помiтив, але не мiг збагнути, що це таке. Лише пiсля того, як вiн пiдняв вузлик i на нього впало свiтло, я розгледiв, що це була жiнка, прив’язана до перекладини рангоуту поперек тiла i пiд пахвами таким чином, щоб ii голова весь час перебувала над водою.
Незнайомець дбайливо вiднiс жiнку до борту i, мабуть, узявся пояснювати iй, що далi залишатися на суднi неможливо. Їi вiдповiдь була дуже дивною: я бачив, як жiнка пiдняла руку та дала чоловiковi ляпас. Здавалося, це змусило його на мить замовкнути, але потiм незнайомець знову звернувся до жiнки, пояснюючи, наскiльки я мiг збагнути за його рухами, як потрiбно триматися на водi. Юнка вiдсахнулася вiд нього, але той схопив ii в своi обiйми, схилився над дiвчиною та притулився вустами до ii чола. Потiм, коли величезна хвиля прилинула до приреченого корабля, чоловiк перехилився через борт й обережно поклав жiнку на гребiнь валу, подiбно до того, як кладуть дитину в колиску. Я бачив, як ii бiле вбрання промайнуло в пiнi величезного валу, але потiм свiтло стало поступово згасати, i покалiчений корабель iз единим залишенцем поринув у темряву.
Коли я спостерiгав цю картину, усвiдомлення того, що я чоловiк, перемогло в менi всi фiлософськi аргументи, й я вiдчув якийсь потужний поштовх. Вiдкинувши убiк цинiзм, як якусь одежину, яку можна знову одягти, коли менi запрагнеться, я кинувся до свого човна. Стара посудина протiкала, але яка рiзниця? Адже я не раз тужливо i нерiшуче споглядав на флакончик iз опiем, то чи мiг зараз зважувати шанси й ухилятися вiд небезпеки? Вiдчайдушним зусиллям я пiдтягнув човен до води та стрибнув у нього. Спершу боявся, що його перекине бурхливий прибiй, але пiсля кiлькох скажених ударiв веслами менi вдалося вибратися в море, i човен не затонув, хоча й наполовину наповнився водою. Тепер я перебував серед бурхливих хвиль, човен то злiтав на гребiнь величезного чорного валу, то падав униз так глибоко, що, поглянувши вгору, я бачив навколо себе лише блиск пiни на тлi темного неба. Далеко позаду я чув дикi вигуки староi Медж, котра помiтила мене в морi та безумовно вирiшила, що я збожеволiв.
Працюючи веслами, я озирався на всi боки, поки нарештi побачив величезну бiлу пляму на гребенi хвилi, що мчала менi назустрiч. Коли жiнку проносило хвилею повз мене, я нагнувся та насилу втягнув ii, наскрiзь промоклу, в човен. Менi не довелося гребти назад – наступний вал пiдхопив нас i викинув на берег. Вiдтягнувши човен подалi вiд води, я пiдняв жiнку i вiднiс ii в будинок. Позаду шкутильгала економка, голосно вiтаючи мене та висловлюючи свое захоплення.
Услiд за цим у мене настала реакцiя. Я второпав, що моя ноша жива, дорогою додому приклав вухо до ii грудей i почув слабке биття серця. Переконавшись у цьому, недбало, як в’язку хмизу, опустив ii бiля вогню, який запалила стара Медж. Я навiть не поглянув на неi, щоб переконатися, вродлива вона чи нi. Вже багато рокiв я майже не звертав уваги на зовнiшнiсть жiнок. Однак, лежачи у своему гамаку, я чув, як стара, розтираючи жiнку, щоб зiгрiти ii, монотонно бурмотiла: «Ах, бiдненька!», «Яка краля!», з чого виснував, що врятована мною жертва кораблетрощi була молодою та привабливою особою.
Ранок пiсля шторму видався тихим i сонячним. Прогулюючись вздовж довгоi смуги нанесеного пiску, я слухав важкий подих моря. Навколо рифа воно здiймалося та вирувало, але бiля берега було вкрите лише невеликими брижами. На рифi не виявилося жодних ознак шхуни, на березi – нiяких залишкiв аварii корабля, але це мене не здивувало, адже я знав, що в тутешнiх водах е могутня пiдводна течiя. Над мiсцем нiчноi катастрофи кружляли двi ширококрилi чайки. Інодi вони подовгу ширяли в повiтрi, немов розглядали в хвилях щось дивне. Часом я чув iхнi хрипкi крики, нiби вони розповiдали одна однiй про те, що бачили.
Коли я повернувся з прогулянки, жiнка стояла в дверях i чекала на мене. Побачивши ii, я став каятися, що врятував дiвча, бо менi стало ясно, що настав край моiй самотi. Врятована була дуже молода, щонайбiльше дев’ятнадцять рокiв. У неi було блiде, з тонкими рисами обличчя, золотисте волосся, веселi блакитнi очi та бiлi, як перли, зуби. Краса юнки була якоюсь неземною. Вона здавалася такою бiлою, легкою та крихкою, що могла б здатися примарою, i немов виткана була з тiеi морськоi пiни, з якоi я ii витягнув. Вона вдягла одну iз суконь Медж i виглядала доволi дивно, але водночас це iй якось навiть пасувало. Коли я, важко тупцяючи, пiднявся стежиною, вона по-дитячому чарiвно плеснула в долонi та кинулася менi назустрiч, маючи намiр, вочевидь, подякувати менi за порятунок. Але я вiдсторонив ii та проминув. Здаеться, це дещо спантеличило дiвчину, на ii очi навернулися сльози, але юнка все ж зайшла у вiтальню i стала задумливо спостерiгати за мною.
