Спогади про Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Ця збiрка мiстить 11 оповiдань про неперевершеного сищика Шерлока Голмса. Як i ранiше, володар гострого розуму i незвичайноi спостережливостi блискуче вирiшуе складнi головоломки, розкриваючи вбивство за краечком записки («Пригода з рейгетськими сквайрами»), розплутуючи справу, в якiй на карту поставлено дипломатичнi iнтереси краiни («Морська угода»), розслiдуючи загадки, пов'язанi з розплатою за грiхи минулого («Пригода з горбанем», «Постiйний пацiент»). Але сутичка Голмса з професором Морiартi на Рейхенбахському водоспадi («Остаточне вирiшення проблеми») стае для нього фатальною.
Артур Конан Дойл
Спогади про Шерлока Голмса
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi
Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2018
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Звiздочолий
– Боюся, Ватсоне, що менi доведеться поiхати, – сказав якось за снiданком Голмс.
– Поiхати? Куди саме?
– У Дартмур, у Кiнгс-Пайленд.
Я не здивувався. Мене значно бiльше дивувало, що Голмс досi не бере участi в розслiдуваннi цiеi незвичайноi справи, про яку гомонiла вся Англiя. Увесь учорашнiй день мiй приятель тинявся з кутка в куток кiмнатою, насупивши брови та низько опустивши голову, раз у раз набивав люльку наймiцнiшим чорним тютюном, залишаючись цiлком глухим до всiх моiх запитань i застережень. Свiжi номери газет, що надсилае наш поштовий агент, Голмс переглядав неуважно та закидав у куток. І все ж, незважаючи на його мовчанку, я знав, що його займае. Зараз у центрi уваги публiки було лише одне, що могло б дати достатньо поживи його аналiтичному розуму – таемниче зникнення фаворита, який мав брати участь у перегонах на кубок Вессекса, й убивство його тренера. І коли Голмс раптом оголосив менi про свiй намiр поiхати в Кiнгс-Пайленд, тобто туди, де власне й сталася трагедiя, я анiтрохи не здивувався, бо чекав цього.
– Я був би щасливий поiхати з вами, якщо, звiсно, не буду тягарем, – сказав я.
– Мiй любий Ватсон, ви менi прислужитеся, якщо поiдете. І я впевнений, що ви недарма витратите час, бо цей випадок, якщо брати до уваги те, що вже знаемо, обiцяе бути надзвичайно цiкавим. Їдьмо зараз у Падингтон, ще встигнемо на найближчий потяг. Дорогою розповiм вам подробицi. І прихопiть, будь ласка, ваш чудовий польовий бiнокль, вiн може вам знадобитися.
Ось так сталося, що через годину пiсля нашоi розмови ми вже сидiли в купе першого класу, i потяг мчав нас у напрямку Ексетера. Худе зосереджене обличчя мого товариша в насунутому на чоло дорожньому кашкетi схилилося над стосом свiжих газет, куплених у кiоску на Падингтонському вокзалi. Коли Редiнг нарештi залишився вже далеко позаду, детектив засунув останню газету пiд сидiння й простягнув менi портсигар.
– А ми добре iдемо, – зауважив вiн, поглядаючи то на годинник, то у вiкно. – Долаемо п’ятдесят i три з половиною милi за годину.
– Я не помiтив жодного дистанцiйного стовпчика.
– І я також. Але вiдстань мiж телеграфними стовпами на цiй дорозi – шiстдесят ярдiв, тому вирахувати швидкiсть можна завиграшки. Ви, звiсно, знаете подробицi вбивства Джона Стрекера та зникнення Срiбноi зiрки?
– Тiльки те, про пишуть «Телеграф» i «Кронiкл».
– Це один iз випадкiв, коли мистецтво логiчно мислити слiд використати для ретельного аналiзу та вiдбору вже вiдомих фактiв, а не для пошукiв нових. Трагедiя, iз якою ми зiткнулися, така загадкова, незвичайна й пов’язана з долями стiлькох людей, що полiцiя буквально тоне у такiй великiй кiлькостi версiй, припущень i гiпотез. Труднощi в тому, щоб видiлити з маси вигадок i домислiв розмаiтих тлумачiв i репортерiв безсумнiвнi, незаперечнi факти. Встановивши вихiднi факти, ми почнемо будувати, грунтуючись на них, нашу теорiю та спробуемо визначити, якi моменти в цiй справi можна вважати найголовнiшими. У вiвторок ввечерi я отримав двi телеграми – вiд власника Срiбноi зiрки, полковника Росса й вiд iнспектора Грегорi, котрому доручили цю справу. Обое просять моеi допомоги.
– У вiвторок ввечерi! – вигукнув я. – А зараз вже четвер. Чому ж не поiхали туди вчора?
– Я припустився помилки, милий Ватсоне. Боюся, таке зi мною трапляеться набагато частiше, нiж гадають люди, котрi знають мене лише за вашими нотатками. Я просто не мiг повiрити, що кращого скакуна Англii можна приховувати так довго, та ще й у такому безлюдному краю, як Пiвнiчний Дартмур. Вчора я з години на годину чекав повiдомлення, що жеребця знайшли й що його викрадач – убивця Джона Стрекера. Але минув день, нiч, i едине, що додалося до справи, – це арешт молодого Фiцроя Сiмпсона. Я збагнув, що час дiяти. І все ж маю таке вiдчуття, що вчорашнiй день не згаяний надаремно.
– У вас уже е версiя?
– Нi, але я видiлив найiстотнiшi факти. Зараз викладу iх вам. Адже найкращий спосiб дiстатися до сутi справи – розповiсти всi обставини комусь iншому. До того ж ви навряд чи зможете менi допомогти, якщо не будете знати, що ми зараз маемо в своему розпорядженнi.
Я вiдкинувся на подушки, димлячи сигарою, а Голмс, подавшись уперед i водячи по долонi тонким довгим пальцем для наочностi, розпочав викладати менi подii, якi змусили нас вдатися до цiеi мандрiвки.
– Срiбна зiрка, – почав вiн, – син Самоцвiта й Вiдради й нiчим не поступаеться своему знаменитому батьковi. Зараз йому п’ять рокiв. Ось уже три роки, як його щасливому власниковi, полковнику Россу, дiстаються на перегонах усi призи. Аж тут сталося нещастя. Срiбну зiрку вважали першим фаворитом у гонитвi на кубок Вессекса. Ставки на нього приймали три до одного. Вiн був улюбленцем публiки й ще жодного разу не засмутив своiх шанувальникiв. Навiть якщо з ним змагалися найкращi конi Англii, на нього завжди ставили величезнi грошi. Тому зрозумiло, що е багато людей, в iнтересах яких не допустити появи Срiбноi зiрки бiля прапора перегонiв i наступного вiвторка. Це, звiсно, чудово розумiли в Кiнгс-Пайлендi, де розташована тренувальна стайня полковника Росса. Фаворита ретельно охороняли. Його тренером був Джон Стрекер, котрий прослужив у полковника дванадцять рокiв, iз яких п’ять був жокеем, поки не став занадто важким для цього. Своi обов’язки вiн завжди виконував взiрцево й був вiдданим слугою. У нього було трое помiчникiв, бо стайня маленька – усього на чотирьох коней. Уночi один конюх чергував у стайнi, iншi ж спали на сiннику. Усi трое – абсолютно надiйнi хлопцi. Джон Стрекер жив iз дружиною в невеликому котеджi, ярдiв за двiстi вiд стайнi. Платив йому полковник добре, дiтей у них немае, прибирае в будинку й пере служниця. Мiсцина навколо Кiнгс-Пайленда безлюдна, тiльки на пiвнiч на вiдстанi пiвмилi якийсь пiдрядник iз Тавiстока збудував кiлька вiлл для недужих i тих, хто бажае просто подихати цiлющим Дартмурським повiтрям. Сам Тавiсток розташований на заходi, до нього двi милi, а з iншого боку рiвнини, також на вiдстанi двох миль, розташований Мейплтон – садиба лорда Беквотера, де також е стайня. Коней там бiльше, нiж у Кiнгс-Пайлендi, урядуе сам Сайлес Браун. Навколо на багато миль тягнуться порослi чагарником болота, зовсiм безлюднi, якщо не брати до уваги циганiв, котрi час вiд часу заходять сюди. Ось атмосфера, в якiй проти ночi на вiвторок розiгралася драма.
Напередоднi ввечерi, як завжди, коней тренували й купали, а о дев’ятiй годинi стайню замкнули. Двое конюхiв подалися в будиночок тренера, де повечеряли в кухнi, а третiй, Нед Гантер, залишився чергувати в стайнi. Десь по дев’ятiй служниця, ii звати Едiт Бакстер, понесла йому вечерю – баранину з часниковим соусом. Нiякого питва вона не прихопила, бо в стайнi е кран, а пити щось, крiм води, нiчному сторожу заборонено. Дiвчина запалила лiхтар, бо вже зовсiм стемнiло, а стежка до стайнi тягнулася крiзь заростi дроку. Ярдiв за тридцять вiд стайнi перед Едiт Бакстер виник iз темряви якийсь чоловiк i гукнув, аби вона зачекала. У жовтому свiтлi лампи вона побачила явно джентльмена на вигляд – у сiрому твiдовому костюмi та кашкетi, гетрах i з важким цiпком у руках. Вiн був дуже блiдий i помiтно нервував. Рокiв йому, як вирiшила дiвчина, тридцять або тридцять п’ять.
– Не скажете менi, де я перебуваю? – спитав вiн дiвчину. – Я вже вирiшив, що доведеться ночувати в полi, аж раптом побачив свiтло вашого лiхтаря.
– Ви в Кiнгс-Пайлендi, бiля стайнi полковника Росса, – вiдповiдала дiвчина.
– Невже? Яке щастя! – вигукнув незнайомець. – Один iз конюхiв, кажуть, завжди ночуе в стайнi, чи не так? А ви, мабуть, несете йому вечерю? Ви ж не така горда, правда, i не вiдмовитесь вiд новоi сукнi?
Вiн вийняв iз кишенi згорнений аркуш паперу.
– Передайте це зараз конюху, й у вас буде найошатнiше плаття, яке тiльки можна купити за грошi.
Хвилювання незнайомця злякало юнку, вона кинулася до вiконця, через яке завжди подавала конюху вечерю. Воно було вже вiдчинене, Гантер сидiв за столиком. Тiльки служниця розтулила рота, щоб розказати йому про те, що трапилося, як незнайомець знову опинився поруч.
– Доброго вечора, – промовив вiн, зазираючи в вiконце. – У мене до вас справа.
Дiвчина присягаеться, що, промовляючи цi слова, вiн стискав у руцi якийсь папiрець.
– Яка у вас може до мене бути справа? – сердито буркнув конюх.
– Справа, вiд якоi й вам може дещо перепасти. Двое ваших коней, Срiбна зiрка й Баярд, беруть участь у перегонах на кубок Вессекса. Вiдповiсте менi на кiлька запитань, i я не залишуся в боргу. Правда, що вага, яку несе Баярд, дозволяе йому обiйти Срiбну зiрку на сто ярдiв у забiгу на п’ять ферлонгiв i що ви самi ставите на нього?
– То он ви хто! – залементував конюх. – Зараз я покажу вам, як ми зустрiчаемо шпигунiв!
Вiн побiг спустити собаку. Служниця кинулася до будинку, але на бiгу озирнулася та побачила, що незнайомець просунув голову у вiконце. Коли за хвилину Гантер вискочив зi стайнi з собакою, то його вже не було, i хоча вони перевiрили всi споруди та прибудови, жодних слiдiв так i не виявили.
– Стривайте! – перебив я Голмса. – Коли конюх вибiг iз собакою надвiр, вiн залишив дверi стайнi вiдчиненими?
– Чудово, Ватсоне, бездоганно! – всмiхнувся мiй друг. – Ця обставина здалася менi такою iстотною, що я вчора навiть спитав про це в Дартмурi телеграмою. Так от, дверi конюх замкнув. А вiконце, виявляеться, дуже вузьке, людина крiзь нього не пролiзе. Коли iншi конюхи повернулися пiсля вечерi, Гантер послав одного з них розповiсти про все тренеру. Стрекер стривожився, але великого значення тому, що трапилося, нiби й не надав. Утiм, невиразна тривога все ж не покидала його, бо, прокинувшись о першiй годинi ночi, мiсiс Стрекер побачила, що чоловiк одягаеться. Вiн пояснив iй, що турбуеться за коней i хоче переконатися, чи все гаразд. Дружина благала чоловiка не ходити, бо якраз почався дощ (жiнка чула, як вiн дрiботить у вiкно), але Стрекер накинув плаща й таки пiшов. Мiсiс Стрекер прокинулася знову о сьомiй ранку. Чоловiк досi не повернувся. Вона поспiшно одяглася, гукнула служницю та подалася до стайнi. Дверi були вiдчиненi, Гантер сидiв, опустивши голову на стiл, у станi повного безпам’ятства, стiйло фаворита спорожнiло, i нiде жодних слiдiв тренера. Негайно ж розбудили конюхiв, котрi ночували на сiннику. Хлопцi вони молодi, сплять мiцно, вночi нiхто нiчого не чув. Гантер перебував, вочевидь, пiд дiею якогось дуже сильного наркотику. Оскiльки чогось виразного вiд нього домогтися не вдалося, обидвi жiнки залишили його вiдсипатися, а самi побiгли шукати зниклих. Вони все ще сподiвалися, що тренер iз якихось мiркувань вивiв коня на ранкову прогулянку. Пiднявшись на горб за котеджем, звiдки було добре видно все навколо, люди не помiтили жодних слiдiв фаворита, зате в очi iм кинулася одна рiч, вiд якоi в них стислося серце в передчуттi бiди.
Приблизно за чверть милi вiд стайнi на кущ дроку був накинутий плащ Стрекера, i вiтерець трiпав його поли. Пiдбiгши до куща, жiнки побачили за ним невеликий видолинок, а на його днi – труп нещасного тренера. Голова була розтрощена якимось важким предметом, на стегнi рана – довгий тонкий порiз, завданий, без сумнiву, чимось надзвичайно гострим. Усе свiдчило про те, що Стрекер вiдчайдушно захищався, бо його права рука стискала маленький нiж, по саме рукiв’я в кровi, а лiва – червону з чорним краватку, ту саму, яка, за словами служницi, була на незнайомцевi, котрий з’явився напередоднi ввечерi у стайнi. Опритомнiвши, Гантер пiдтвердив, що це – краватка незнайомця. Вiн також не сумнiвався, що чужинець пiдсипав йому якогось зiлля в баранину, коли стояв бiля вiкна, i в результатi стайня залишилася без нагляду. Що стосуеться зниклого Срiбноi зiрки, то численнi слiди в багнюцi, що вкривали дно фатальноi яруги, вказували на те, що вiн був тут пiд час боротьби. Але потiм зник. І хоча за iнформацiю про нього полковник Росс пропонуе величезну винагороду й усiх циганiв, котрi кочують по Дартмурi, допитали, досi про Срiбну зiрку немае нi слуху нi духу. І на додачу ось що: аналiз залишкiв вечерi Гантера показав, що в iжу пiдсипали чималу дозу опiуму, мiж тим усi iншi мешканцi Кiнгс-Пайленду iли того вечора ту ж саму страву, i нiчого лихого з ними не сталося. Ось основнi факти, очищенi вiд нашарування домислiв i припущень, якими обросла справа. Тепер розповiм вам, до яких крокiв вдалася полiцiя. Інспектор Грегорi, котрому доручили справу, чоловiк енергiйний. Якби природа обдарувала його ще й уявою, вiн мiг би досягнути вершин розшукового мистецтва. Прибувши на мiсце подii, iнспектор дуже швидко знайшов i заарештував особу, на яку, природно, падала пiдозра. Знайти чоловiка було зовсiм не важко, бо його добре знають в окрузi. Його iм’я – Фiцрой Сiмпсон. Вiн iз гарноi родини, отримав чудову освiту, але всi своi статки програв на перегонах. Останнiм часом мирно заробляв на життя букмекерством у спортивних лондонських клубах. У його нотатнику виявили кiлька ставок до п’яти тисяч фунтiв проти фаворита. Коли пiдозрюваного заарештували, вiн зiзнався, що приiхав у Дартмур, сподiваючись вициганити iнформацiю про коней Кiнгс-Пайленду та про другого фаворита, жеребця Обачного, який перебувае пiд опiкою Сайлеса Брауна в мейплтонськiй стайнi. Вiн i не намагався заперечувати, що в понедiлок увечерi був у Кiнгс-Пайлендi, однак запевняе, що нiчого лихого не вчиняв, хотiв лише отримати звiстку з перших вуст. Коли йому показали краватку, чоловiк дуже зблiд i нiяк не змiг пояснити, як краватка опинилася в руцi мерця. Мокрий одяг Сiмпсона доводив, що вночi вiн потрапив пiд дощ, а його сукуватий цiпок iз свинцевою голiвкою цiлком мiг бути тiею самою зброею, якою тренеру завдали тi жахливi рани. З iншого боку, на ньому самому немае нi подряпини, але ж закривавлений нiж Стрекера – незаперечний доказ, що, принаймнi, один iз нападникiв на нього таки постраждав. Ось, власне, й усе, i якщо ви зможете менi допомогти, Ватсоне, буду вам дуже вдячний.
Я з величезною цiкавiстю слухав Голмса, котрий виклав менi обставини цiеi справи з властивою йому яснiстю та послiдовнiстю. Хоча всi факти не були для мене новими, я не мiг встановити мiж ними нi зв’язку, нi залежностi.
– А чи не може бути, – припустив я, – що Стрекер сам завдав собi рану пiд час конвульсiй, якими супроводжуеться пошкодження лобових дiлянок головного мозку.
– Цiлком можливо, – сказав Голмс. – Якщо так, то обвинувачений позбудеться одного з головних доказiв, що свiдчать на його користь.
– І все ж, – продовжував я, – я нiяк не можу зрозумiти версiю полiцii.
