– Боюся, що в цьому випадку проти будь-якоi гiпотези можна знайти дуже вагомi заперечення. Наскiльки я зрозумiв, полiцiя вважае, що Фiцрой Сiмпсон пiдсипав опiум у вечерю Гантера, вiдiмкнув стайню ключем, який вiн десь роздобув, i вивiв жеребця, маючи намiр, певна рiч, викрасти його. Вуздечки в стайнi не знайшли – Сiмпсон, ймовiрно, одягнув ii на коня. Залишивши дверi незамкненими, вiн повiв його стежкою через пустир, i тут його зустрiв або наздогнав тренер. Вчинилася бiйка, Сiмпсон проломив тренеру череп цiпком, сам же не отримав i подряпини вiд леза Стрекера, яким той намагався захищатися. Потiм злодiй забрав коня й десь заховав його, або, може, кiнь утiк, поки вони билися, i тепер бродить околицями. Ось як уявляе собi те, що сталося, полiцiя, i, хоча малоймовiрна ця версiя, всi iншi здаються менi ще менш iмовiрними. Як тiльки прибудемо в Дартмур, я ii перевiрю. Іншого способу зрушити справу з мертвоi точки не бачу.
Починало вечорiти, коли ми пiд’iхали до Тавiстока, маленького мiстечка, що видiлялося, як вiстря щита, у самому центрi великого Дартмурського плоскогiр’я. На платформi нас зустрiли високий блондин iз зачiскою, що нагадувала лев’ячу гриву, пишною бородою та пронизливим поглядом блакитних очей i невисокий елегантно одягнений джентльмен, енергiйний, iз невеликими пещеними баками та моноклем. Це були iнспектор Грегорi, чие iм’я набувало все бiльшоi популярностi в Англii, i знаменитий спортсмен i мисливець полковник Росс.
– Дуже радий, що ви приiхали, мiстере Голмс, – привiтався полковник. – Інспектор зробив усе можливе, але, щоб помститися за смерть нещасного Стрекера та знайти Срiбну зiрку, я хочу зробити й неможливе.
– Є якiсь новини? – спитав Голмс.
– На жаль, результати розслiдування могли б бути й кращими, – повiдомив iнспектор. – Ви, звiсно, хочете якнайшвидше побачити мiсце злочину. Тому iдьмо, поки не стемнiло, поговоримо дорогою. Транспорт нас чекае.
Через хвилину зручне, витончене ландо везло нас вулицями старовинного мальовничого мiстечка. Інспектор Грегорi захоплено дiлився з Голмсом своiми думками та мiркуваннями. Голмс мовчав, час вiд часу задаючи йому запитання. Полковник Росс у бесiдi участi не брав, вiн сидiв, вiдкинувшись на спинку сидiння, схрестивши руки на грудях i насунувши капелюха на чоло. Я з цiкавiстю прислухався до розмови двох детективiв: версiю, яку викладав зараз Грегорi, я вже чув вiд Голмса в потязi.
– Зашморг ось-ось затягнеться навколо шиi Фiцроя Сiмпсона, – пiдсумував Грегорi. – Я особисто вважаю, що злочинець – вiн. З iншого боку, не можна не визнати, що всi докази проти нього непрямi й що новi факти можуть спростувати нашi висновки.
– А нiж Стрекера?
– Ми дiйшли висновку, що Стрекер сам себе поранив, коли падав.
– Мiй приятель Ватсон висловив таке ж припущення дорогою сюди. Якщо так, то ця обставина обертаеться проти Сiмпсона.
– Звiсно. У нього не знайшли нi ножа, нi хоча б навiть дрiб’язковоi подряпини на тiлi. Але докази проти нього, певна рiч, дуже вагомi. Вiн був надзвичайно зацiкавленим у зникненнi фаворита. Нiхто, крiм нього, не мiг отруiти конюха, вночi вiн потрапив десь пiд сильний дощ, був озброений важким цiпком, i, нарештi, його краватка була затиснута в руцi покiйника. Доказiв, менi здаеться, достатньо, щоб почати процес.
Голмс похитав головою.
– Хвацький захисник не залишить вiд аргументiв звинувачення й каменя на каменi, – зауважив вiн. – Навiщо Сiмпсону знадобилося виводити коня зi стайнi? Якщо вiн хотiв щось йому заподiяти, чому не зробив цього там? А ключ, хiба в нього знайшли ключ? У якiй аптецi продали йому порошок опiуму? І, нарештi, де Сiмпсон, чоловiк, котрий уперше потрапив у Дартмур, мiг сховати коня, та ще такого, як Срiбна зiрка? До речi, що вiн каже про папiрець, який просив служницю передати конюху?
– Каже, що це була банкнота в десять фунтiв. У його гаманцi справдi знайшли таку банкноту. Що стосуеться всiх iнших ваших запитань, вiдповiсти на них зовсiм не так складно, як вам здаеться. Сiмпсон у цих краях не вперше, бо влiтку двiчi приiжджав у Тавiсток. Опiум, либонь, привiз iз Лондона. Ключ викинув, як тiльки вiдiмкнув стайню. А жеребець, можливо, лежить мертвий в однiй iз покинутих штолень.
– А що вiн сказав про краватку?
– Зiзнався, що краватка його, але стверджуе, що загубив ii десь того вечора. Але тут з’ясувалася ще одна обставина, яка якраз i може пояснити, чому вiн вивiв коня зi стайнi.
Голмс насторожився.
– Ми встановили, що приблизно за милю вiд мiсця вбивства ночував циганський табiр у нiч на вiвторок. Вранцi вони знялися та зникли. Так от, якщо припустити, що Сiмпсон змовився з циганами, то напрошуеться висновок, що саме до них вiн i вiв коня, коли його зустрiв тренер, i що зараз Срiбна зiрка в них, правильно?
– Цiлком iмовiрно.
– Плоскогiр’я зараз прочiсують у пошуках тих циганiв. До того ж я оглянув усi стайнi та хлiви в радiусi десяти миль вiд Тавiстока.
– Але тут поблизу е ще одна конюшня, де тримають скакунiв?
– Саме так, i цю обставину в жодному разi не слiд випускати з уваги. Оскiльки iхнiй жеребець Обачний – другий претендент на кубок Вессекса, зникнення фаворита було його власнику також дуже на руку. Знаемо, що, по-перше, мейплтонський тренер Сайлес Браун уклав кiлька великих парi на цей забiг i що, по-друге, з бiдолахою Стрекером вiн нiколи не приятелював. Ми, звiсно, оглянули його стайню, але не виявили нiчого, що вказуе на причетнiсть мейплтонського тренера до злочину.
– І нiчого, що вказуе на зв’язок Сiмпсона з мейплтонською стайнею?
– Зовсiм нiчого.
Голмс вiдкинувся до спинки коляски, i розмова обiрвалася. За кiлька хвилин наш екiпаж зупинився бiля гарненького будиночка край дороги з червоноi цегли та з широким виступаючим карнизом. За ним, з iншого боку загону, виднiлася будiвля пiд сiрим дахом, вкритим черепицею. Навколо до самого горизонту тягнулася хвиляста рiвнина, буро-золота вiд пожовклоi папоротi, тiльки далеко на пiвднi здiймалися гостроверхi дахи Тавiстока й на захiд вiд нас стояло поруч кiлька хатинок мейплтонськоi стайнi. Ми всi повистрибували з екiпажа, а Голмс так i залишився сидiти, дивлячись прямо перед собою, зосереджений на якихось своiх думках. Тiльки коли я торкнувся його лiктя, вiн здригнувся i вилiз.
– Даруйте, – звернувся вiн до полковника Росса, котрий здивовано витрiщився на мого приятеля, – вибачте менi, я задумався.
За блиском його очей i хвилюванням, яке вiн намагався приховати, я здогадався, що вiн близький до розгадки, хоча й не уявляв собi ходу його думок.
– Ви, мабуть, хочете насамперед оглянути мiсце подii, мiстере Голмс? – припустив Грегорi.
– Волiв би побути спочатку тут i уточнити кiлька деталей. Стрекера потiм принесли сюди, чи не так?
– Атож, вiн лежить зараз нагорi.
– Вiн служив у вас кiлька рокiв, полковнику?
– Я завжди був ним дуже задоволений.
– Кишенi вбитого, сподiваюся, оглянули, iнспекторе?
– Усi речi у вiтальнi. Якщо хочете, можете поглянути.
– Авжеж, дякую.
У вiтальнi ми сiли навколо столу, що стояв посеред кiмнати. Інспектор вiдiмкнув сейф i розклав перед нами його вмiст: пачку воскових сiрникiв, недогарок свiчки довжиною в два дюйми, люльку з кореня вересу, шкiряний кисет, у якому була плитка тютюну, срiбний годинник на золотому ланцюжку, п’ять золотих соверенiв, алюмiнiевий наконечник для олiвця, якiсь папери, нiж iз рукiв’ям зi слоновоi кiстки та дуже тонким негнучким лезом, на якому стояла марка «Вайс i К°, Лондон».
– Дуже цiкавий нiж, – зауважив Голмс, уважно його розглядаючи. – Судячи iз засохлоi кровi, це той самий нiж, який знайшли в руцi мерця. Що про нього скажете, Ватсоне? Такi ножi – ваша спецiалiзацiя.
– Це хiрургiчний iнструмент, так званий катарактальний нiж.
– Так я й думав. Найтонше лезо, призначене для найточнiших операцiй. Чи не дивно, що особа, котра плануе захищатися вiд злодiiв, прихопила його зi собою. Особливо, якщо врахувати, що нiж не складаеться?
– На кiнчик був одягнений шматочок корка, ми його знайшли бiля трупа, – пояснив iнспектор. – Дружина Стрекера каже, що нiж лежав у них кiлька днiв на комодi, i, йдучи вночi, Стрекер прихопив його з собою. Зброя не надзвичайна, але, ймовiрно, нiчого iншого в нього пiд рукою на той момент не було.
– Цiлком можливо. А що це за папери?
– Три оплачених рахунки за сiно. Лист полковника Росса з iнструкцiями. А це – рахунок на тридцять сiм фунтiв п’ятнадцять шилiнгiв вiд кравчинi, мадам Лезер iз Бонд-стрит, на iм’я Вiльяма Дербiшира. Мiсiс Стрекер каже, що Дербiшир – приятель ii чоловiка й що час вiд часу листи для нього приходили на iхню адресу.
– У мiсiс Дербiшир вельми дорогi смаки, – зауважив Голмс, переглядаючи рахунок. – Двадцять двi гiнеi за один гарнiтур – забагато. Ну що ж, тут начебто все, тепер можна вiдвiдати мiсце злочину.
Ми вийшли з вiтальнi, i в цю мить жiнка, котра стояла в коридорi, зробила крок уперед i торкнулася рукава iнспектора. На ii блiдому, худому обличчi виднiвся вiдбиток пережитого жаху.
– Знайшли iх? Спiймали? – голос затремтiв.
– Поки що нi, мiсiс Стрекер. Але ось щойно з Лондона приiхав мiстер Голмс, i ми сподiваемося знайти злочинцiв з його допомогою.
– Менi здаеться, ми з вами не так давно зустрiчалися, мiсiс Стрекер. Пригадуете, в Плiмутi, на банкетi? – поцiкавився Голмс.
– Нi, сер, ви помилилися.
– Справдi? А менi здалося, що це були ви. На вас було сталевого кольору шовкове плаття, оздоблене страусовим пiр’ям.
– У мене нiколи не було такоi сукнi, сер!
