– Ага, мабуть, я помилився.
Вибачившись, Голмс подався за iнспектором надвiр.
Кiлька хвилин ходьби стежкою помiж кущiв привели нас до видолинку, в якому знайшли труп. Бiля його краю рiс кущ дроку, на якому того ранку мiсiс Стрекер i служниця помiтили плащ убитого.
– Вiтру в понедiлок вночi не було, – промовив Голмс.
– Вiтру – нi, зате йшов сильний дощ.
– У такому разi плащ не закинув на кущ вiтер, його хтось туди поклав.
– Аякже, вiн був акуратно складений.
– Знаете, а це дуже цiкаво! На землi багацько слiдiв. Бачу, в понедiлок тут пройшло багато людей.
– Ми ступали тiльки на рогожу. Вона лежала ось тут, збоку.
– Чудово.
– У цiй сумцi черевик, який був тiеi ночi на Стрекерi, черевик Фiцроя Сiмпсона та пiдкова Срiбноi зiрки.
– Любий мiй iнспектор, ви перевершили самого себе!
Голмс узяв сумку, спустився в яму й пiдсунув рогожу ближче до середини. Потiм лiг на неi i, пiдперши руками пiдборiддя, почав уважно вивчати потоптану глину.
– Ага? – раптом вигукнув вiн. – А це що?
Голмс тримав у руках восковий сiрник, вкритий таким шаром бруду, що з першого погляду його можна було прийняти за сучок.
– Не уявляю, як я прогледiв це, – з прикрiстю видихнув iнспектор.
– Нiчого дивного! Сiрник був утоптаний у землю. Я помiтив його лише тому, що шукав.
– Як! Ви знали, що знайдете тут сiрник?
– Не виключав такоi можливостi.
Голмс витягнув черевики з торби й почав порiвнювати пiдошви зi слiдами на землi. Потiм вилiз нагору й поповз, розсуваючи кущi.
– Боюся, жодних слiдiв бiльше немае, – зронив iнспектор. – Я все тут оглянув якнайретельнiше. У радiусi ста ярдiв.
– Ну, що ж, – зiтхнув Голмс, – не хочу бути нечемним i не стану ще раз усе оглядати. Але менi хотiлося б, поки не стемнiло, походити трохи долиною, щоб краще орiентуватися тут завтра. Пiдкову вiзьму собi в кишеню на щастя.
Полковник Росс, котрий нетерпляче стежив за спокiйними та методичними дiями Голмса, зиркнув на годинник.
– А ви, iнспекторе, будь ласка, ходiмо зi мною. Хочу з вами порадитися. Мене зараз хвилюе, як бути зi списками учасникiв перегонiв. Менi здаеться, наш обов’язок перед публiкою – викреслити звiдти iм’я Срiбноi зiрки.
– У жодному разi! – рiшуче заперечив Голмс. – Нехай залишаеться.
Полковник вклонився.
– Я надзвичайно вдячний вам за пораду, сер. Коли закiнчите свою прогулянку, знайдете нас у будиночку нещасного Стрекера, i ми разом повернемося в Тавiсток.
Вони попрямували до хатинки, а ми з Голмсом повiльно пiшли вперед. Сонце стояло над самими дахами мейплтонськоi стайнi. Перед нами полого опускалася на захiд рiвнина, то золотиста, то червонувато-бура вiд осiнньоi ожини та папоротi. Але Голмс, занурений у глибоку задуму, цi принади пейзажу не помiчав.
– Ось що, Ватсоне, – промовив вiн нарештi, – наразi облишмо питання, хто убив Стрекера, i будемо думати, що сталося з конем. Припустiмо, Срiбна зiрка в мить злочину або трохи пiзнiше кудись поскакав. Але куди? Кiнь дуже прив’язаний до людини. Без мети Срiбна зiрка мiг повернутися в Кiнгс-Пайленд або втекти в Мейплтон. Що йому робити самому в полi? І вже, звiсно, хтось та й побачив би його там. Тепер цигани: навiщо iм було красти коня? Вони тiльки щось вчують, поспiшають утекти: полiцii бояться бiльше за чуму. Надii продати такого коня, як Срiбна зiрка, немае. Вкрасти скакуна – великий ризик, а вигоди – жодноi. Це поза всяким сумнiвом.
– Де ж тодi Срiбна зiрка?
– Я вже казав, що вiн або повернувся в Кiнгс-Пайленд, або поскакав у Мейплтон. У Кiнгс-Пайлендi його немае. Отже, вiн у Мейплтонi. Приймiмо це за робочу гiпотезу та поглянемо, куди вона нас приведе. Земля тут, як зауважив iнспектор, висохла й стала твердiшою за камiнь, але мiсцевiсть трохи знижуеться до Мейплтона, i в тiй долинi в нiч на понедiлок, мабуть, було дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, Срiбна зiрка скакав у цьому напрямку, i нам треба шукати його слiди.
Розмовляючи, ми швидко просувалися вперед i за кiлька хвилин спустилися в долину. Голмс попросив мене обiйти ii праворуч, а сам пiшов лiвiше, але не встиг я зробити й п’ятдесяти крокiв, як вiн почав гукати до мене й махати рукою. На м’якiй глинi бiля його нiг виднiвся чiткий кiнський слiд. Голмс вийняв iз кишенi пiдкову, яка якраз пiдiйшла до вiдбитка.
– Ось що таке уява, – всмiхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якоi бракуе Грегорi. Ми уявили собi, що могло б статися, вирiшили перевiрити iдею, i вона пiдтвердилася. Ходiмо далi.
Ми пройшли дном яруги, що хлюпала пiд ногами i з чверть милi крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, i ми ще раз побачили слiди, потiм вони зникли та з’явилися лише через пiвмилi, зовсiм близько вiд Мейплтона. Першим iх побачив Голмс: вiн зупинився й трiумфально вказав на них рукою. Поруч iз вiдбитками копит на землi виднiлися й слiди людини.
– Спочатку кiнь був сам! – вирвалося у мене.
– Еге ж, спочатку кiнь був сам. Стривайте! А це що таке?
Подвiйнi слiди людини та коня рiзко завернули в бiк Кiнгс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пiшли тими слiдами. Детектив не пiдiймав очей вiд землi, а я повернув голову праворуч i з подивом побачив, що цi ж слiди йшли й у зворотному напрямку.
– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привiв би нас туди, де ми стоiмо. Ходiмо зворотним слiдом.
Нам не довелося йти довго. Слiди закiнчилися бiля забрукованоi дорiжки, що провадить до ворiт Мейплтона. Коли ми пiдiйшли до них, назустрiч нам вибiг конюх.
– Геть звiдси! – залементував вiн. – Нема чого вам тут робити.
– Дозвольте лише задати вам одне запитання, – попросив Голмс, встромляючи вказiвний i великий пальцi в кишеню жилетки. – Якщо я прийду завтра о п’ятiй годинi ранку побачити вашого господаря мiстера Сайлеса Брауна, це не буде занадто рано?
– Скажете таке, «рано», сер. Мiй господар пiдiймаеться вдосвiта. Та он i вiн сам, поспiлкуйтеся з ним. Нi-нi, сер, вiн прожене мене, якщо побачить, що я беру у вас грошi. Краще потiм.
Тiльки Шерлок Голмс опустив у кишеню пiвкрони, як iз хвiртки вибiг немолодий чоловiк, зухвалий на вигляд, iз батогом у руцi, i заверещав:
– Це що таке, Даусоне? Брешете, так? Маете справи, чи нi? А ви якого бiса приперлися?
– Щоб погомонiти з вами, любий мiй сер. Усього десять хвилин, – найнiжнiшим голосом промовив Голмс.
– Не маю часу розмовляти з усiлякими пройдисвiтами! Тут не мiсце стороннiм! Забирайтеся геть, або я зараз же спущу на вас собаку.
Голмс нахилився до його вуха й щось прошепотiв. Мiстер Браун сiпнувся й почервонiв, як буряк.
– Брехня! – закричав вiн. – Мерзотна, нахабна брехня!
– Дуже добре! Ну що ж, будемо розмовляти прямо тут, при всiх, чи ви волiли б зайти в будинок?
– Гаразд, ходiмо, якщо хочете.
