Голмс усмiхнувся.
– Я повернуся за п’ять хвилин, Ватсоне. До ваших послуг, мiстере Браун.
Повернувся вiн, мiж iншим, аж через двадцять п’ять хвилин, i, поки я його чекав, теплi барви вечора згасли. Тренер також вийшов iз Голмсом, i мене вразила змiна, що сталася з ним: обличчя його стало попелясто-сiрим, чоло вкрилося краплинами поту, стек стрибав у тремтячих руках. Куди й подiлася його нахабна самовпевненiсть! Вiн дрiботiв за Голмсом, як побита собака.
– Я все зроблю, як ви сказали, сер. Усi вашi вказiвки будуть виконанi, – белькотiв вiн.
– Ви знаете, чим загрожуе непослух, – Голмс обернув до нього голову, i той зiщулився пiд його поглядом.
– Що ви, що ви, сер! Доправлю вчасно. Зробити все, як було ранiше?
Голмс на хвилину задумався, потiм засмiявся:
– Не треба, залиште, як е. Я вам напишу. І дивiться, без хитрощiв, iнакше…
– О, вiрте менi, сер, не сумнiвайтесь!
– Бережiть, як зiницю ока.
– Ще б пак, сер, можете на мене розраховувати, сер.
– Гадаю, що можу. Завтра отримаете вiд мене вказiвки.
І Голмс вiдвернувся, не помiчаючи простягнутоi йому тремтячоi руки. Ми рушили до Кiнгс-Пайденда.
– Такоi чудовоi сумiшi нахабства, боягузтва та пiдлостi, як у мiстера Сайлеса Брауна, я давно не зустрiчав, – зауважив Голмс, стомлено крокуючи поруч мене схилом.
– Отже, кiнь у нього?
– Вiн спочатку виправдовувався, усе заперечуючи. Але я так детально описав йому ранок вiвторка, крок за кроком, що вiн повiрив, нiби я все бачив на власнi очi. Ви, звiсно, звернули увагу на незвичайнi, наче обрубанi носаки в слiдiв i на те, що на ньому були такi самi черевики. Крiм цього, для простого слуги це був би занадто зухвалий вчинок… Я розповiв йому, як вiн, пiднявшись, як зазвичай, першим й увiйшовши в загiн, побачив у полi незнайому коняку, як пiдiйшов до неi i, не вiрячи власним очам, побачив у неi на чолi бiлу мiтку, через яку вона й отримала свое прiзвисько – Срiбна зiрка, i як збагнув, що доля вiддае в його руки единого суперника того коня, на якого вiн поставив капшук грошей. Потiм я розповiв йому, що першим його бажанням було вiдвести Срiбну зiрку в Кiнгс-Пайленд, але тут нечистий став нашiптувати йому, наскiльки легко вiдвести коня та тримати, поки не закiнчаться перегони, i вiн повернув до Мейплтона й сховав тварину там. Коли вiн усе це почув, то почав думати тiльки про те, як врятувати власну шкуру.
– Та ж стайню оглядали!
– Ну, цей старий шахрай обведе навколо пальця кого завгодно.
– А ви не боiтеся залишати коня в його руках? Вiн же скакуновi може щось заподiяти, адже це в його iнтересах.
– Нi, мiй друже, насправдi вiн буде берегти його, як зiницю ока. У його iнтересах повернути тварину цiлою та неушкодженою. Це едине, чим вiн може заслужити прощення.
– Полковник Росс не справив на мене враження чоловiка, схильного прощати ворогам!
– Справа не в полковнику Россi. У мене своi методи, i я розповiдаю лише стiльки, скiльки вважаю за слушне, у цьому перевага мого неофiцiйного положення. Не знаю, помiтили ви, чи нi, Ватсоне, але полковник тримався зi мною дещо зверхньо, i менi хочеться трохи розважитися. Не кажiть йому нiчого про Срiбну зiрку.
– Певна рiч, не скажу, якщо ви так бажаете.
– Але все це дрiбницi порiвняно з iншим запитанням: хто вбив Джона Стрекера?
– Ви зараз перейдете до нього?
– Навпаки, мiй друже, ми з вами повернемося сьогоднi нiчним потягом до Лондона.
Слова Голмса здивували мене. Ми пробули в Дартмурi всього кiлька годин, вiн так успiшно розпочав розплутувати клубок i раптом хоче все покинути. Я нiчого не розумiв. До самого будинку тренера менi не вдалося витягнути з Голмса нi слова. Полковник iз iнспектором чекали нас у вiтальнi.
– Мiй товариш повертаеться зi мною нiчним потягом до Лондона, – заявив Голмс. – Приемно було подихати прекрасним повiтрям Дартмура.
Інспектор широко витрiщив очi, а полковник скривив губи в зневажливiй посмiшцi.
– Отже, ви склали зброю. Вважаете, що вбивцю нещасного Стрекера заарештувати неможливо, – припустив вiн.
– Боюся, що це пов’язано з надто великими труднощами, – Голмс стенув плечима. – Але я повнiстю переконаний, що у вiвторок ваш кiнь буде бiгти, i прошу вас попередити жокея, щоб вiн був готовий. Можу я поглянути на свiтлину мiстера Джона Стрекера?
Інспектор витягнув iз кишенi конверт i вийняв звiдти фотографiю.
– Любий Грегорi, ви випереджаете всi моi бажання! Якщо дозволите, джентльмени, я залишу вас на хвилину, менi потрiбно щось спитати в служницi Стрекерiв.
– Мушу зiзнатися, ваш лондонський радник мене розчарував, – з прямолiнiйною рiзкiстю кинув полковник Росс, як тiльки Голмс вийшов iз кiмнати. – Не бачу, щоб iз часу його приiзду справа посунулася хоч на крок.
– Принаймнi, вам дали слово, що ваш кiнь буде бiгти, – втрутився я.
– Слово менi дали, – стенув плечима полковник. – Та я волiв би коня, а не слова.
Я вже хотiв вiдповiсти, аби захистити свого приятеля, але в цю мить вiн повернувся.
– Ну ось, джентльмени, – заявив вiн. – Я готовий iхати.
Один iз конюхiв вiдчинив дверцята екiпажа. Голмс сiв поруч зi мною, але раптом перехилився через борт i торкнувся рукава конюха.
– У вас е вiвцi, як бачу, – сказав вiн. – Хто за ними доглядае?
– Я, сер.
– Ви не помiчали за ними останнiм часом чогось дивного?
– Та нi, сер, нiби нiчого, тiльки ось три раптом почали накульгувати, сер.
Голмс засмiявся, потираючи руки, чимось дуже задоволений.
– Непогано вигадано, Ватсоне, зовсiм незле! – Вiн непомiтно штурхнув мене лiктем. – Грегорi, дозвольте звернути вашу увага на дивну епiдемiю, що вразила овець. Гайда.
З обличчя полковника Росса було видно, якi непривабливi висновки вiн зробив про таланти мого приятеля, зате iнспектор пожвавився.
– Вважаете цю обставину важливою? – спитав вiн.
– Ще б пак.
– Є ще якiсь моменти, на якi ви порадили б менi звернути увагу?
– На дивну поведiнку собаки в нiч злочину.
