– Братко! Братко, зачекай! – кричу щодуху.
Вiн не обертаеться, не чуе. Йде, приминаючи пожовкле листя. Йде босонiж, як любив ще в дитинствi. Вiтер куйовдить густе, вигорiле на сонцi волосся, могутня постать погойдуеться, тане у щiльному туманi. Бiжу за ним, крижаний вiтер штовхае в груди, намистинки слiз замерзають на щоках.
– Братко!.. – майже наздогнала, ось вiн, поруч, лише руку простягни.
Туман ковтае постать. Наштовхуюсь на каламутний кисiль, немов на стiну. Перехоплюе подих. Повiльно кружляе, опускаючись на землю, самотнiй жовтий листок.
– Нi!..
…я прокинулася вiд власного крику. Росинки поту вкривали чоло попри прохолоду в свiтлицi. Всерединi – крижана порожнеча, така сама холодна, як i вiтер зi сну. Нiби все життя мене переслiдуе.
Ой, чи вiрно я зробила? Чи зрозумiла правильно? Тяжко на душi, немов хто валун поклав. Ще й сон цей дивний, тривожний… Треба йти в мiсто, знайти Братка – може, хоч бiля нього душа спокiй знайде.
Дорога трохи стишила хвилювання. Поступово невеличка, майже непомiтна стежинка перетворилася у витоптаний шлях i розбиту возами дорогу. Насправдi, мiсто не так вже й далеко, а може, я ще не зовсiм стара, коли вистачае сили помаленько дибати вперед – десь опiвднi буду там. Киiв зустрiв не вельми привiтно. Навкруги вiдчувалось пiднесення, та якесь нетривке, сумнiвне, зловiсне, мов брижi по стоячiй водi… Люди, усюди багато людей. Я вже й забула, як воно. Всi зиркають на тебе, хто похмуро, хто з посмiшкою, але найбiльше – з байдужим крижаним поглядом. Чи е ти, чи немае – все едино.
Мiсто тисне… наче й повiтря довкола, й простiр – а нiби в клiтцi, мов вовченя дике. Нi шелесту травинки, нi листяного шурхоту – крики та гамiр навкруги. Товчуться княжi дружинники бiля корчми, розважаються. Тут же поряд заiжджi купцi розгорнули на подвiр’i гостинного двору свiй крам: заморськi спецii, тонкi барвистi хустки i прикраси. Осторонь дiтлахи потiшалися iз кривлянь скоморохiв, котрi стравлювали напiвобскубаних пiвнiв до бою. І як iм вдаеться так жити?
Де ж Братко? Ясно, що серед князiвських кметiв: он, скiльки iх Киевом вештаеться. Але де Мстиславичi, де Ярославичi – не розбереш. І думки у всiх темнi, як Чорнобоже крило… Та й те сказати, у мiщан не краще. Ходять, немов блекоти об’iлися. Похмурi, вiдлюдькуватi. І все про Мстислава думають… Ох, Свароже, що ж це я? Онде, обличчя у всiх тривогою затьмаренi, чую Мономаховича на стiл Киiвський бажають. Та все переймаються, що ж князенки вирiшать, хоча й не князенки радше, а найсильнiшi воi iхнi.
Незчулася, як на майдан вийшла. Начебто i не хтiла сюди, та ноги самi винесли. Ой, лишенько, скiльки люду… Ярмаркують. А гомiн який!.. Натовп пiдхопив, понiс, закружляв, немов днiпровський вир малу трiсочку. Швидше б виринути з круговертi облич та й подалi звiдси. Навiщо в мiсто попхалася, дурепа стара… Там-но кричать про мiцнi ножi та серпи, отут – свiжих печених сомiв пропонують. Заморськi вина у чудернацьких дзбанках, намиста з перлiв, мов досвiтня роса… Врештi видряпалась iз натовпу, вдихнула повними грудьми. Чую, жалiеться хтось. Прислухалася:
– …пропасниця звалила доньку воеводину. Кликали знахарку, Зоришну, що зовуть ще просто повитухою, але вона мало чим допомогла. Шкода, гарне дiвча росло, а тепер геть згорае…
Смикнула за рукав.
– Дайте дiвчатi вiдвар вовчка i росички, хай поп’е зо два днi натще, та меду липового у воду iз сiллю, навiть як пити не просить. Буде воля Сварожа – вичухаеться.
Жiнки рвучко обернулися.
– Чи ж ти, бабо, вiдунка? А чи добре на травах знаешся?
– Знаюсь, чом не знать. Я пiд лiсом живу, де Шельвiв бiр.
– Пiшли-но з нами до воеводи. Вiн нинi дорогого гостя прийма, князя Ярослава Святославича, та для доньки нiчого не пошкодуе: вилiкуеш – вiдмiряе тобi срiбла-золота повну пригорщу.
* * *
– Дякую тобi, жiнко, що врятувала дочку мого товариша. Чув, що та не марить вже, як причинна, не згорае бiльше ii життя так стрiмко, як копа пiд блискавицею, – Ярослав говорив тихо й лагiдно. І взагалi, складалося враження про нього як про добру, турботливу людину. Може, такий правитель i потрiбен Киеву? Може, саме це i е воля предкiв – миролюбнiсть i покора?
– Бачу, знаешся ти на своему дiлi. Мо й менi допоможеш? Маю бiду з ногами: важко ходити, аж повикручувало, – у голосi вчулося страждання. Менi стало шкода цього нестарого ще чоловiка. Бачила я, що понад все на свiтi прагне вiн спокою i споглядання тихоплинного часу. Спорiднена душа… правда, я маю перевагу над ним, немов нестримний вiтер над високим дубом. Невiльно йому видерти корiння i утекти в далекi лiси й чужi землi, бо вiн роду княжого.
– Ти, князю, накажи у лазнi топити свiжими сосновими полiнцями та й вiдваром молодих соснових гiлочок ноги пар. Як це робитимеш – з часом мине твоя хвор. Але то так, лише стишить муки тiлеснi. Справжнiй бiль всерединi, бо вагаешся ти та не прагнеш на власнi ноги мiцно стати. Вагаешся, тому й бажаеш зiпертися на плече того, хто поряд. Дарма! Хто ж правитиме, як не ти, старший роду? – i я багатозначно змовчала.
Вiн поглянув на мене яснозоро, i я вiдчула, що розчиняюсь у волошкових глибинах очей. Дивне вiдчуття… Мов Хорс напровеснi обiйняв тiсно-тiсно. Я зрозумiла його невпевненiсть i малодушне бажання покинути Киiв. Хоч у кого шукав вiн ствердження, що зараз чинить правильно. Хоч у мене, нiкчемноi.
– Дух предкiв менi вiдкрив, що мiсце твое саме тут, княже. Не сумнiвайся.
Ярослав позирнув у вiкно на сiру куделю небесноi вовни, iз якоi Стрибожi доньки уже пряли тонкi нитки дощу. Ген-ген вiдлетiли думки його вслiд за сонцем, до земель материних, котрi любив вiн понад усе. Бо ж так завжди й бувае: здаеться, повернися туди, де жив у щасливi часи дитинноi безтурботностi, то й роки з плiч впадуть, мов змiiна шкiра з полоза… То й, справдi, спорiдненiсть душ. Князь для мене був такий же вiдкритий, як Братко, а чи власне серце. Менi стало нiяково, немов я нахабно зазирнула крiзь шпарину душi так далеко, куди нiкого не заведено кликати. Нiяково й солодко вiд того, що знаю щось таке, що нiкому не вiльно знати, тiльки найближчому.
– А чи ж можеш допомогти менi, розвiяти моi сумнiви? – запитав Ярослав, все так же ховаючи очi у прядивi хмар. – Як менi укрiпити свое серце для такого вагомого кроку? Вiдчуваю я, що не годиться йти проти волi товариства киiвського едино тому, що право на стiл – мое, як найстаршого з роду Ярославового.
– Традицiя й предки кажуть, що годиться.
Я не смiла пiдняти погляд. Менi здавалося, що вiн дивним чином теж узрить мою тривогу i сумнiви, як i я – його. Проте, моя невпевненiсть танула, мов досвiтнiй туман. Я вже майже переконалась, що вчинила правильно.
– Змири серце свое, княже. Я допоможу тобi подужати зневiру та малодушнiсть. Ти будеш гiдним правителем.
* * *
Виснажений за день Дажбог хилився, щоб вiдпочити за обрiем, поступаючись мiсцем червоногарячiй загравi. «Завтра бути кровi», – зауважила мимохiдь, вишукуючи на пустищi при останнiх Хорсових посмiшках патики любистку. Корiння, викопане поночi на Овсень, допоможе Ярославу укрiпитися у власних прагненнях. Менi була потрiбна якраз така, геть дика рослина, бо ж любистком, що попiдтинню натиканий, хiба дiвкам хлопцiв чарувати. Оце мiсце для нього якраз пiдходяще, лише густi вербовi чагарi заважають вгледiти усе пустище водночас.
Вдалинi запримiтила щось подiбне до любисткових бадилин, майже бiля самого пiдлiску. Пiдiйшла поволi, – збирання трав поспiху не любить – схилилася над рослиною, розтерла у пальцях залишки листя. Воно. Узялася колупати землю навколо струпаля грабовою гiлкою, аж раптом почула гарячковий шепiт:
– … Мстиславовий воiн, той, якого Перуничем кличуть. Не сумнiвайся навiть.
Я завмерла, дослухаючись до розмови.
– Та звiдки ти знаеш?
– Знаю, i все на тому. Програе вiн Ярославовому кмету, точно кажу. Уже до пiвсотнi хлопiв через мене з купцями та здирниками заклалося. А пiсля бою матимуть добрi баришi – ще й на сорокоуст споминатимуть. То що, ставитимеш?
Мовчанка затяглась.
– Це точно?
– Невже я колись пiдводив?
– Дивись менi, Оверко, – почулося якесь порпання, потiм задзенькотiли монети.
«Оверко», – прошепотiла я, пригадуючи нещодавно чуте iм’я. Чи не той це Оверко, що товаришем Братку моему називаеться? Оверко, Оверко, усе перековерка… Лишенько, то он чому вiн намовляв проти княжича! Змiюка! Треба Братка попередити. Зробила крок, другий…
Пiд п’ятою зрадливо трiснуло.
– Хто тут?!
Я кинулася навтьоки. Позаду захрустiло гiлляччя пiдлiску, i мене наздогнав крик:
– Аж он вона, хапай вiдьму!
* * *
Мiський люд на майданi збуджено гудiв. Звiдусiль долинав крехкiт, перемовляння, лопотання малих дiточок. Найбiльше шумiли довкола завчасно зведеного помосту, який допоки пустував, якщо не рахувати кметiв, що оточили споруду. Тi зиркали на людей байдуже, iнодi вiдганяючи особливо настирливих на вiдстань списа.
Ударили в дзвони, i натовп, важко зiтхнувши, одразу замовк. Пiд сумовитий передзвiн на помiст почали пiдiйматися князi з челяддю. Першим на свiжотесанi дощечки ступив Ярослав, поряд iз ним тупцяв його молодий родич – певно, Всеволод – в оточеннi п’яти ратникiв. Князенко пихато i незадоволено зорив поверх голiв довкола себе та весь час щось нашiптував Ярославу, зводячи очi догори. За вимушеною посмiшкою i вузьким розрiзом очей причаiлися темнi помисли i жадоба такоi недосяжноi влади. За ними поважно йшов Мстислав, – його складно не впiзнати – гордовито пiдвiвши голову та привiтно посмiхаючись. Було помiтно, що вiн вiдчувае власну силу i пiдтримку киян. Поряд з ним, але на деякiй вiдстанi, нiби пiдкреслюючи старшинство, ступав Ярополк в супроводi кiлькох кметiв. За ними пiднялися ще двое ошатно убраних князенка, але тих я не знала.
Натовп затамував подих – не кожного дня побачиш стiльки знатних володарiв одночасно. Я мимохiть замилувалась Ярославом. Сьогоднi вiн виглядав впевненiше, рiшучiше, анiж напередоднi. Сподiваюсь, там була й моя лепта, а не лише Всеволод нашепотiв. Мир, що царював мiж князями кровi, додавав надii, що суперечок посеред них бiльш не траплятиметься. Принаймнi, у це так легко вiрилося зараз, та й не тiльки менi – усiм, хто мене оточував. Я стояла, зворушена до слiз…
– Сороковина пройшла по тому, як батько наш, Володимир Мономах, залишив землю рiдну, стiл Киiвський, сиротою, попрямувавши до праотцiв. Тож, люде киiвський, помолiмося на спомин спочилого раба божого Володимира. А потiм, врештi, вирiшимо, кому княжити Киевом та усiею землею руською.
