Гримнули дзвони, розливаючи над свiтлим мiстом пiсню скорботи. Княжичi та iхне найближче оточення чинно увiйшли до Софiiвського храму.
Хтось смикнув мене за руку, затулив рота, я навiть зойкнути не встигла. Швидко-швидко потягнув iз майдану до якогось брудного загноеного подвiр’я – певно, не дуже гостинного i привiтного постоялого двору. Бiля шиi блиснуло лезо короткого меча.
– Смикнешся – вб’ю, – почула я над самiсiньким вухом. Менi зав’язали очi, стягнули мотузком руки докупи за спиною й повели на задвiрки. Грубо штовхнули до льоху. Дверi за спиною замкнули на засув.
Час немов зупинився. Дзвони все виспiвували й виспiвували, i як би я не прислухалася, не змогла почути нiчого, крiм мишачого вовтузiння. Я спробувала звiльнити руки, проте, це було надто складно. Із пов’язкою простiше. Поступово я призвичаiлась до темноти, котра була не такою вже й густою. Але, на жаль, я не побачила нiчого, що б могло менi допомогти звiльнитися. За дверима вгадувався якийсь рух. Двое.
– Вуже, я спiймав ii, як ти й велiв. Що далi? Вбити? – почула я голос мого ув’язнителя. Другий голос був теж знайомий. Оверко!
– Нi, на жаль вона ще потрiбна моему хазяiну. Дивись, щоб не втекла.
Хазяiну… то вiн ще й не сам! Я спробувала торкнутися його темного серця. Десь менi уже чулося щось подiбне. Незадоволенiсть, пиха, нескорима жадоба до влади i статкiв… Бажання керувати з хитрiстю, стоячи за спиною i нашiптуючи… Всеволод! Благий Роде! То ж не лише мiй Братко, а й уся земля у небезпецi! І Святославич… Моi думки враз стали гострими, мов лезо крем’яного ножа. У пояснiй сумцi лежали найсильнiшi чарiвнi трави. Тiльки б не переплутати! Я перекрутила пояс так, щоб дiстатися до згорточкiв зв’язаними руками. Не те… не те… Ось! Я стисла в пальцях шматинку iз розрив-травою. Зосередитись, розгорнути, не впустити. Вимовити таемнi й такi рiдковживанi слова… Вiльна!
Я розтерла зболенi зап’ястки, вiдчуваючи повне виснаження. Чи стане менi сили подужати ще й дверний засув? Узяла ще дрiбку чар-зiлля, залишок тiсно змотала i заховала до оберегу на грудях. Прислухалась. Здаеться, пiшли. Зашепотiла гаряче заклинання, подумки звернулася до Сварога – батька всього сущого.
* * *
– Братку, вислухай мене, – я ледве могла говорити. Менi коштувало неабияких зусиль знайти його, дiстатися до його шатра.
– Силано, звiдки ти тут? – здивовано вiдповiв. – Кажи швидше, часу обмаль.
– Я помилилася, чуеш! Помилилася! Не роби того, чого радила. Бийся на повну силу. Ти мусиш перемогти!
– Чому, Силано? Як же традицiя, як же слово Ярославове?
– Довго пояснювати. Навколо цього бою значно бiльше, нiж ти можеш уявити. Брате, просто повiр.
– Та не можу я, я обiцяв…
– А занапастити рiдну землю можеш? Князя, Киiв, увесь наш рiд? Послухай мене, благаю. Потiм я все тобi поясню.
– Але ж Оверко…
– Оверко продав тебе, братику! Продав за монети та в угоду Всеволоду.
– Не може бути, – видихнув.
– Та це так.
Братко стиснув губи i вийшов. Ззовнi почулося:
– Перуничу, давай, там вже всi тебе чекають!
– Оверку, я перемагатиму. Я битимусь з останнiх сил, – Братко прогуркотiв, мов камiння по скелi.
– А як же… ми ж домовлялися…
– Нiяких домовленостей!
Я вiдхилила полог. Бiля Братка стояв Вуж – я впiзнала його одразу, хоча бачити його лиця менi ще не доводилось.
– Я дам тобi грошей, багато грошей! Ти нiколи не знатимеш нужди, ти зможеш купити усе, що забажаеш!
– Що забажаю? Повагу? Чесне iм’я? Прощення за зраду? – Братко вiдштовхнув його, аж вiн упав додолу, та й пiшов до ристалища.
– Ти? – Вуж був здивований, побачивши мене тут. – Клята вiдьмо! Треба було не зважати на Всеволода, а прирiзати тебе на мiсцi, як скажену собаку.
Вiн зиркнув спiдлоба i загрозливо наблизився. Але я була до того готова. Сипонула йому в очi гiрчичного пилу та й вiдскочила.
– Трапишся ти менi ще, падлюко! Я розтрiпаю твоi нутрощi по всьому Шельвовому бору! Ти жалiтимеш, що з’явилася на свiт!
– Не встигнеш, змiюко! Тебе знайде смерть ще до кiнця дня. Дякуй власним хитрощам!
Я пiднялася на схил пагорба, минувши майже всiх бажаючих спостерiгати за боем. Кинула останнiй погляд додолу, на ристалище. Сильний суперник був у Братка, сильний i досвiдчений. Проте, якщо е на те воля богiв, Братко обов’язково переможе. Я розумiла, що у цьому випадку Святославичу годi шукати хоч якого спокою, – навпаки, його ниций натхненник у боротьбi за киiвський стiл зробить усе, щоб занапастити миролюбного князя – але по-iншому вдiяти я не могла. Хай буде як мае бути.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
