«Принц» виявися моiм одногрупником – i вiд щастя я ледве не лiтала по похмурих аудиторiях, котрi ще пахли свiжою фарбою.
Власне, на цьому щастя i закiнчилося; за увесь день герой моiх шалених мрiй лише раз ковзнув по менi поглядом, аби вiдразу ж байдуже вiдвернутися.
Та навiть цього було достатньо; i вже того ж самого вечора, умощуючись спати мало не о дев'ятiй, «аби завтра швидше настало» i тиснучи в обiймах нi в чому не винну подушку, я зрозумiла, що «попала» всерйоз…
Я закохалася вiдразу – i повнiстю стрибнула у своi почуття, мов в ополонку.
А вже наступного дня, пiсля пар, стояла по стiйцi «струнко» перед люстром, як перед суддею, прискiпливо роздивлялася свое вiдображення i намагалася знайти «плюси свого типу зовнiшностi».
А тип був – так собi… Невисокого зросту худюще створiння з по-хлоп’ячому стриженим чорним волоссям i обличчям без рум’янцю. Я так i сяк вертiлася перед люстром, поки зрештою змогла чесно зiзнатися собi, що справдi гарнi в мене тiльки очi – такого яскравого синього кольору не було бiльше нi в кого з дiвчат-однокурсниць. А от щодо всього iншого… В моi сiмнадцять фiгура моя не вiдрiзнялася жiночнiстю, та i одяг я звикла носити i вибирати лише за двома критерiями – щоб було зручно i недорого. Порпаючись у своему гардеробi, я з подивом з’ясувала, що не маю жодноi просто красивоi сукнi. До цього часу вони не були менi потрiбнi.
Я ще трохи подумала i дiйшла висновку, що краса – не головне. Адже можна покохати i некрасиву людину…
Точнiше, менi не лишалося нiчого iншого, як спробувати переконати себе у цьому.
Тепер щодня я прокидалася мало не о шостiй i збиралася до свого iнституту, як на свято. Я так само сумлiнно, за старою звичкою, намагалася увiпхати до своеi голови нову iнформацiю, але ледве розпочиналася пара i студенти розсаджувалися по своiх мiсцях, я бачила лише його.
А коли вiн раптом не з’являвся на парi, порожнiй день розтягувався до таких розмiрiв, що я ледве домучувала його до кiнця, а потiм пiвночi не могла спати, переживаючи марну тривогу – що з ним сталося? І коли наступного дня його свiтлi кучерi знову з’являлися на горизонтi мого неба, бiльше нiякого сонця я не потребувала…
Мiй iдеал звався Дмитром Паляничним; i чим пильнiше я придивлялася до нього, тим бiльше потрапляла до полону свого почуття. Вiн був саме таким, яким я хотiла бачити свого хлопця. Кмiтливий i дотепний, вiн мiг бути по-дитячому веселим i безпосереднiм… Одним словом – iдеал. А коли часом на котрiйсь не надто цiкавiй парi вiн розосереджено дивився у вiкно, менi здавалося – я помiчаю якийсь нетутешнiй сум у його поглядi…
Я бачила його таким, яким хотiла бачити.
І, яким дивним би це не здавалося, вiдчувала себе найщасливiшою дурепою на свiтi, просто дивлячись на нього – на вiдстанi.
Та моя увага до Дiми лише менi здавалася таемною; усезнаючi дiвчата скоро почали шушукатися за моею спиною i часом собi услiд я чула приглушений смiх.
А вiн продовжував не помiчати мене. Нi модна кофтина, нi нова косметика, яку я з упертiстю художника-фанатика щоранку наносила собi на обличчя, нi запаморочливо коротка спiдниця, яка пiсля сварки з матiр’ю таки з'явилася у моему гардеробi – на нього нiщо не справляло враження. В його очах я лишалася сiрою мишею; наше з ним спiлкування за увесь семестр обмежувалося буденними вiтаннями чи короткими реплiками.
А одного разу по дорозi до аудиторii одногрупниця Люда сказала нiби мiж iншим:
– Бачиш он ту дiвчину?
Я кивнула, проте, зайнята своiми думками, навiть не поглянула у той бiк.
– Це дiвчина Паляничного.
Всерединi у мене усе похололо.
Я нарештi пiдвела очi – довгонога дiвуля з рудим волоссям i фiгурою моделi в кiнцi коридору голосно розмовляла з кимсь по мобiльному.
– І давно вони? – видихнула я.
– Та вже, мабуть, бiльше мiсяця, – байдуже майнула вона рукою.
Сльози навернулися менi на очi з такою силою, що я ледве встигла прикинутися, що менi у око щось потрапило та почала терти його так, нiби хотiла витерти звiдти щойно побачений образ. Терпкий клубок болю застряг у горлi.
– Не знала, що йому подобаються фарбованi хвойди, – видавала я iз себе, не припиняючи терти бiдолашне око.
Одногрупниця пiдняла на мене здивований погляд.
– Лiлька не хвойда! З чого це ти взяла?
Я не мала що вiдповiсти. Та i не змогла б цього зробити при всьому бажаннi – непроханi ридання вже шматували на частки мiй голос…
– Ходiмо, зараз залiкова контрольна. Ти готувалася?
Я кивнула головою. Так, готувалася.
Я i справдi готувалася.
Як правда i те, що навряд чи я зможу тепер зосередитися бодай на двох лiтерах.
Побрела до туалету.
Вмилася.
Наручний годинник незворушно показував початок пари.
Наступнi хвилин п’ять стоячи у туалетi, тiльки байдуже слухала тупiт багатьох нiг по коридору, а коли вiн стих, спустилася до гардеробу.
Добре, що я маю звичку завжди носити сумку з собою – не потрiбно буде по неi повертатися i вигадувати щось у свое виправдання…
Мiсяць. Цiлий мiсяць вони зустрiчаються. А я, мабуть, дiзналася про це останньою…
Цiлий мiсць вiн розмовляе iз нею, жартуе, даруе якiсь подарунки, вони гуляють разом, а вечорами цiлуе ii губи…
Сльози уже невiльно котилися з моiх очей, але я iх майже не помiчала. Розворухана уява малювала усе новi i новi картини, а серце скручувалося у тугий пекучий жмуток болю…
Я брела мiстом, не вибираючи дороги, мов сновида, поки врештi не опинилася бiля якогось скверика.
Холодне морозне повiтря потрохи приводило мене до тями.
Брудна снiгова каша хлюпала пiд ногами.
Чорнi силуети дерев простягали надi мною гiлля, мов хотiли доторкнутися. І я не стрималася – зiйшла iз натоптаноi стежини вбiк, шпортаючись на мокрiй снiговiй скоринцi, дiсталася самотнього стрункого дерева, чия безлиста крона трохи височiла над iншими, обняла його обiруч, тицьнулась обличчям у чорний стовбур.
Холодна жорстка кора приемно холодила моi розпашiлi щоки, i пiд змерзлими пальцями десь там, глибоко пiд корою, вчувалося мiрне дихання зеленоi життевоi сили.
Отак, iз закритими очима, припавши до дерева, я стояла, нi про що не думаючи, i дихала в унiсон iз ним. Потроху розжаренi хвилi болю влягалися, лишаючи по собi лише прохолодну болiснiсть.
Я вiдкрила очi. За кiлька крокiв вiд мене, на стежцi, стояв якийсь дiдок iз кишеньковою собачкою на шнурочку та з цiкавiстю дивився у мiй бiк. Проте ледве я ворухнулася – швиденько вiдвiв очi i затупцяв далi своею дорогою.
Я посмiхнулася. І, вже заспокоiвшись, побрела далi помiж дерев, уперто iгноруючи стежки.
Люблю дерева. Колись я навiть навчилася розмовляти з ними – одного кошмарного дня, ховаючись вiд божевiлля. Пiсля того, як свiт уперше показав менi хижий оскал ненажерливих жорен, що ладнi перемолоти будь-яку душу, котра ще не встигла напитися бруду…
Рука потягнулася по сигарету. Пачка сигарет у потайнiй кишеньцi – постiйний атрибут моеi шкiльноi сумки. І теж iз тих пiр. Дивно… Чому усе це знову пригадалося? Хоча, як не намагайся забути, а спогади все одно рано чи пiзно повертаються…
