California Man

БЛЕК-РОК, 2319

НЕОЗОРІ БІЛАСТІ ПІСКИ ПОТОПАЛИ В РОЖЕВОМУ СВІТЛІ. Ігуана принишкла й дивилась на тиху заграву над пасмами гір. Її оптико-електронні системи інформували ящірку-кіборга про рівень освітлення, відстань і температуру об’єктів. Вечірня пустеля пашіла пательнею, і ігуана сприймала той жар як порізану фільтрами млу у близькому до інфрачервоного спектрі. Нерівності мертвих пісків відмічалися маркерами. Онде стелилася дюна, схил ближнього пагорба, гори в запонах далеких дощів. Усе колихалось, зображення бралось мазком термоопіків. Мертва пустеля. Колючка й мутована юка на схилах, а тут, на піску – ні травинки, комашки, ні поруху. Самі сині марки рельєфу поверх віртуального жару. Та ще якісь мітки і написи, в кутику зору, котрих ігуана не знала і не розуміла. І це геть не дивно, бо написи ті ігуана отримала в спадок від предків, так само як термолокацію, нановізир, ехолот, маскування, канал передачі сигналу на кілька особин і все таке інше… Та якщо всі корисні оці надбання ігуана і предки її вміло використовували для полювання і ігрищ, то символи, що виринали примарами з мертвих загублених десятиліть, мерехтіли не для ігуани. Слухняні примари жили в синтетичних тканинах рептилій, вгризались в структуру імплантів, текли наноботами в чорній крові і несли нейротрафіком сяючі написи-спалахи, мов замовляння до мертвих богів, що створили їх дуже давно, на зорі розпорошених літ.

Кольористо жахтіло у кутику зору рептилії, перетікало в щось ще, потім ще, потім ще:

Колючий бур’ян і мутовані трави на схилах, піски в віртуальному мареві, обриси дальніх розпластаних гір… І німі ці закляття у кутику зору…

І ще, і ще…

Прицільна сітка спалахнула поверх всього і супроводила якийсь рух-не-рух, перспектива враз, пульсуючи, поглибилась, і ігуана розчинилася в понурому вечірньому пейзажі, задіявши хроматофорні елементи пігментації, принишкла. За найближчим схилом копошились двоє родичів, та ігуана поки що їх не звала, лишивши шифровані канали неактивними.

То був не хижак і не здобич. Перекотиполе. Під в’ялим безпомічним вітром.

Та все ж ігуана не втратила інтересу до перекотиполя. У хворому сімені, що воно розносило по пустощах, із недавнього часу стали селитись паразитичні мікроорганізми, що з часом еволюціонували з якогось різновиду наномарева. Вони поглинали усе хоча б скількись поживне, і здатні до самооновлення і самоосвіти компоненти ігуан навчились із часом розрізняти і асимілювати оті рукотворні бактерії. Часу ж на те вистачало…

Ігуана втягнула у ніздрі розжарений запах пустелі…

Ігуана метнулась до перекотиполя. Проте все ураз захиталось, і ящірка впала на ватних ногах. Штучні тканини її охопила судома. Судома, судома. А смужка заграви над дальніми горами враз помутилась завадами.

Ящірка зріла, як просто на неї летів КАРАВАН. Щільний стрій довоєнних вагонів підземки, поставлених на гравіподушки… Пасажирські вагони летіли у центрі, за ними – гігантські вантажні вагони й контейнери; усе те мигтіло вогнем габаритів і вікон, і голорекламою, мчало невисоко, геть не здіймаючи мертвих пісків. Вздовж вагонів неслись ховеркари і скутери в різноманітній барвистій броні, крючкуваті емітери поля щитів випинались із неї, а з башт і підвіски стирчала ще й лазерна зброя. Ховеркари і скутери шмигали вздовж каравану, злітали угору, кудись віддалялись, верталися знову і знов віддалялися… Вогники в мертвій пустелі.

А попереду всіх, мов торуючи шлях, низько звісивши ніс, розчепіривши куці крилята, летів цілий зоряний ШАТЛ…

І той шатл було останнє, що бачила ця ігуана. Караван розчавив її разом із перекотиполем.

СМУЖКА ЗАГРАВИ ДОТЛІЛА НАД ПАСМАМИ ГІР. У холодній безхмарній німій вишині тихо жевріли зорі. Від мертвих пісків відділилися кілька тіней у старих маскувальних халатах. Низенькі і неоковирні, вони шкутильгали пустелею й дивно приглушено лаялися, кілька штовхалися, один же тримав у покручених жовтих руках напівкруглу антену детектора, підсліпувато вдивляючись у невеличкий дисплей. Він утробно гарчав на остачу, і ті врешті змовкли, йшли мовчки слідом. Невисокі, худі, довгорукі. Мутанти. Вони говорили дивною говіркою, що геть не скидалась ні на довоєнну англійську, ані на якусь із інших мов… Якесь ухкання мавпоподібних чи ще щось таке…

Це була зграя траперів з пагорбів, котрі десятками літ промишляли торгівлею з Ріно і меншими селищами та містечками. В основному вони полювали на ящірок. Видирали із тих що зуміють – імпланти, хорду нейротрафіку, шкіру із хроматофорною сіткою, м’язи – усе, що зуміють… Інколи навіть ловили живих, забиваючи вадами і паралізуючи, але видавалось те рідко, і мало хто рвався – усе ж небезпечно. Ось і нині, йдучи по піску, вони все бубоніли, і крізь мішанину отих глухих риків, гарчання і писку одне за одним прорізались звичайні і звичні для їхніх клієнтів слова: «ящірка… мікропроцесор… інтегрована шина… імплант… модулятор потоку… очне волокно… реплікатори… слизь…»

Вони знову почали лаятись, а потім змовкли. Відшукавши в піску рештки ящірки, мовчки розсілись округ півколом. Світили на ящірку тим же детектором, мовчки вдивлялись в дисплей. І раптом дисплей просвітлів, і зображення ящірки в нім колихнулось. Траперам це не сподобалось, і вони всі підняли свої морди у зоряне небо, принюхались. Небо беззвучно губило свої ясні зорі. Над пасмами гір горобино займались далекі туманні зірниці. Ніч була тиха й бездонна, як вічний сон згиблого людства. Мутанти втягнули повітря обрубками куцих носів. І почули віддалений гул. І тут же над ними мигнуло два вогники, потім ще два, іще три… Гул усе ще стогнав, а самі шатли зникли за обрієм, там, де не так давно зник караван. Мутанти загелкотіли з новою силою і затицяли покручами брудних пальців у зоряне небо, і в тій мішанині гарчання і вересків чулось постійно одне людське слово, чи майже людське: «синт… синт… синт…»

А потім за обрієм, з боку, де зник караван і надшвидкісні шатли, мигнула яскрава-яскрава зірниця, впівнеба, а ще через кілька хвилин прикотився й немислимий гуркіт. Мутанти покидали зброю і прилади, здобич – побігли куди який бачив, чимдуж, стрімголов…

ГОЛОС ВИРВАВ ЇЇ З МОНОТОННОГО ГУЛУ ВІДНОВЛЕННЯ СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…

– Даруйте…

Сказав отой голос, і індикація прояснилась. Вона побачила власника голосу під щільним кольористим масивом даних. Дані розсмокталися, округлилися і прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, підліток із невинним здоровим обличчям і смішною кіскою, що звисала на плече, одягнений у вицвілу чорну формену куртку поліції Ріно зі зрізаними пізнавальними знаками, світло-сірі джинси… Він сидів у кріслі навпроти неї, так само коло вікна.

А вона була сонна.

Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевірити, чи контейнер на місці. Хлопчина прослідкував за її рухом і помітив під її сірим світшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоємностями, кобуру і пластикову рукоять дорогого лазерного пістолета з фосфоричною фіолетовою бабкою…

Манікюр у дівчини також злегка світився фіолетовим, і він замилувався її доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями під кобуру… Потім він іще раз оглядів її всю. Заспана дівчина семітської зовнішності з чималими сережками-перлинками у вухах, у світшоті і коричневих ковбойських штанях…

– Даруйте… – сказав їй ще раз.

– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.

І розгублено огляділась по вагону, цій дивній суміші довоєнного хай-теку і потертості пустищ. Зручні крісла з віртуальними меню, голографічні інсталяції, екрани, ядучі кольори, приємне сяйво, широченні вікна і прохід… Але от пасажири…

Дрони шмигали в проходах, продаючи їдло та напої, дітвора гасала слідом, намагаючись вловити їх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дід дрімали в громіздких шоломах віртуальної реальності, а спотворена виразками жилава, майже лиса жінка заряджала від роз’єму свого крісла очевидно саморобну енергетичну рушницю.

Облізлі губи цмолили із інгаляторів, а руки і протези тицяли в меню…

– Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.

– Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.

Вгляділась у вікно – там стрімко сутеніло і пустеля меркла.

Самі лиш ховеркари охорони мигали ген віддалік.

– Ну так. У мене чіпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.

– Зовсім ні, я…

– Просто ви красиві. Я й дивився.

Вона всміхнулась.

– Дяка.

– Ні, насправді! – гукнув він.

Образився чи…

– Ну нехай. Спасибі.

Сказала, щоб відлип, а він ізнов…

– Ви з Ріно?

– Що?

– Із Ріно?

– Ні, працюю там.

– А я тамтешній.

– Справді?

– Народився там. Ви де працюєте?

– На гідропоніці.

– Серйозно? Інженером?

– Охоронцем.

– А, ну так… – кивнув. – Онно і пістолет. Осака?

– Що?

– Ну, пістолет.

– А, так… Із термоелементом.

Усміхнулась. Ну й причепа!..

– Це серйозно. А тепер куди?

– Що-що?

– Даруйте, може, це секрет…

– Та ні, я просто сонна… До батьків.

– А це далеко?

– Ні, тут поруч. Скоро я зійду.

– От шкода. А я подумав – поговоримо іще…

– А ти далеко?

– В гори.

– В гори?

– В гори. Я законник.

– Що? Мисливець?

– Зовсім ні! Я чесний виконавець і судовий службовець. Я служив у поліції Ріно.

– Пробач, – вона всміхнулась трошки зверхньо. – Мені здалось, ти надто молодий.

Він ледь почервонів.

– Я полісмен. Ну, був ним. А тепер я виконавець. Тут платять в рази вище, і до того ж це… Я не якийсь там убивця чи головоріз, ви не подумайте. Виконую ухвали суду.

– Працюєш на Бушемів?

– Зовсім ні!

Він спалахнув.

– На мешканців Ріно… Ми не якісь там розбишаки чи бандити. Це у вас на пустищах вбивають ні за що і просто так, а ми…

– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… ці убивства. Вистежувати покидьків і все оце.

Чого вона із ним патякає? От лихо…

А він же не вмовкав.

– Чому б і ні?

– І ти… вбивав до цього?

– Ну…

Вона поглянула пильніш, а він опустив погляд.

– Так. Вбивав, – сказав.

– Неправда.

– Що неправда?

– Не вбивав.

Він одповів не зразу.

У вікні промигнули кілька поодиноких вогників – ховеркари супроводу так і шмигали над темною пустелею.

– Це неважливо, – сказав він. – Я вб’ю тепер.

– Це дійсно того варте? – запитала ще вона.

А він прорік мов сам до себе:

– Так, уб’ю.

– Ти милий хлопець. Може, грець із ним? До того ж – вбити можуть і тебе.

– Не можуть.

– Помиляєшся.

– Не можуть. Я вправніший за усіх.

– Так не буває.

– Ні! Буває!

– О повір… Ти ж зовсім ще дитина.

– Не дитина.

Вона поглянула на його руки в дрібненьких гнійниках – хлопець тримав їх на колінах.

– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав він.

– Ні, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаєш про те, що забираєш.

– Забираю?

– Про життя, котре ти забереш в людини. Навіть покидька… Ти вб’єш, а потім будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.

– Чого б це?

– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От і все. Ти милий хлопець, зовсім юний…

– Ну то й що?

– Навіщо тобі це?

– Бо я це можу.

– Що?

– Я можу – от і все. Я маю дещо… незвичайне.

– Ти про що?

– Про те, що робить мене кращим.

– Кращим? Слухай…

Вона ще позіхнула й додала:

– Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсім не… Це ненормально, от і все. Роби як знаєш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…

– Лише це і правильно.

– Що-що?

– Є лише це. Є смерть і є безодня. Більш нічого.

Вона поглянула на нього ще пильніше.

– Чому ти так сказав? – спитала.

Він мовчав.

– Про цю безодню…

Його уста скривилися в півусмішці.

– Я говорив із нею. Там.

Сказав він і кивнув у бік вікна. Тьма розлягалась за вікном, і одинокі вогники її не розганяли.

– У цій пустелі. Казав, як сильно я її люблю.

Правиця дівки з фосфоричним манікюром потяглась до кобури.

А він сказав до дівки тихо-тихо:

– Ну ж бо, Плакса-Зої, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.

Його гноїсті руки все лежали на колінах, так само розслаблено.

Правиця дівчини дрібненько задрижала й віддалилася від кобури.

І зблідлі губи дівчини тихенько видихнули:

– Рон?

Незносно потяглися безкінечні миті, миті, миті…

Повіки дівчини дрижали, а в очах бриніли сльози.

– Рон? Це… ти?

Вона повільно опустила руки на коліна.

– Так. Це ти… у всьому винен. Це твоїх рук…

– Досить. Наостанок я скажу тобі.

– Це ти…

Дівча дрижало.

А хлопчина проказав неголосно:

– Асемблери. Так я їх називаю. Несуттєво. Це лиш сім’я, що запліднює мерців.

Вагон струснувся, світло з голограмами померкло на хвилину. За вікном мигнув яскравий спалах, ще один… хтось верескнув десь поруч, і вагоном покотилась веремія…

Пасажири позлітали з місць, чкурнули до дверей. Усі, крім двох. Ці двоє все сиділи там, коло вікна, одне напроти одного, дивились очі в очі і тримали руки на колінах. Дівчина в світло-сірому світшоті і юнак. У поліцейській куртці.

Беззвучні спалахи з вікна освітлювали їхні лиця, мов заграви.

І юнак повів:

– Вони не забарились, так? Не забарились.

– Роне, я благаю… – хрипло мовила дівчина. – Все ще можна…

– Передавай привіт батькам, -

Сказав він їй, і світло згасло. Потім був звук лазерного пострілу у тьмі і гуркіт, тріск і свист. А потім вже нічого не було.

ДВА МІСЯЦІ ПОТОМУ, ОРБІТАЛЬНИЙ КОМПОНЕНТ «НАВАХО»

ІГУАНА НЕ МАЛА ОДНОГО ОКА. Замість нього з очниці рептилії ледь випинався тонкий і вертлявий наріст-резонатор, від нього до тім'яної зони і аж далі до грізного колючого гребінця строкато завивались оптоволоконні патрубки системи реєстрації та контролю. Але інше, заледве відведене вбік, надчутливе око рептилії бачило все навкруги – неозору долину в спекотному мареві, жовто-червоні піски, чахлі трави, кущі ялівця і полин вздовж ущелин, червоне каміння, червоні останцеві скелі-гіганти, що німо тяглись до хмарин у бузковому небі. Та погляд кібернетичної ігуани був нині сконцентрований виключно на одній складовій цих пейзажів – дівчаті, котре сиротливо стояло навпроти в тіні ферокактуса. Дівча було юне, не надто високе таке, худорляве, розхристане, в сірім мундирі і майці, такій жовтуватій, чорняве, із пасмом таким у волоссі – ядуче-бузковим. На поясі в того дівчати висіла важка кобура з пістолетом патрульного. Зорова індикація враз підсвітила отой пістолет, окреслила весь силует дівчиноньки і враз підписала його як:

Сформувала шкалу, підписала як:

І розмножила марки з написом:

Одна з тих марок прилипла до кобури з пістолетом, друга до руки, що застигла над кобурою, мов паралізована, а третя – до лоба дівчати.

Вітер протяжно завив у останцевих скелях, погнав тремке марево і похилив чахлі трави. Дівча ледь примружилось, видихнуло. Шкала поповзла трохи вище і враз зчервоніла, а марки замигали разом із написом:

Тужний вітер потяг одну ноту, ослаб, чахлі трави застигли, завмерли, немов на картинці, червоні крупинки піску зупинились в повітрі… Дівчатко із пасмом немов теж вповільнилось, але не сильно – воно витягало тепер пістолет з кобури… Але безуспішно. Ігуана пустила чіткий травматичний розряд із резонатора-ока, й чорняве дівча повалилось на спину, впустивши в червоний пісок пістолет.

Вітер знову повів свою пісню, а чахлі травиночки затанцювали під неї, червоні крупинки піску полетіли галасвіта… А з бузкових небес донеслось громове реготання. Таке сильне, що скелясті монументи враз затріщали й посипались каменепадами. Дівча підвелося на ноги, струснулося і покривилось. А потім роздратовано прокричало до небес:

– Але це неможливо!

Голос із неба одразу на те одповів:

– За язик я тебе не тягнув.

– Але це неможливо, – повторило дівча спокійніше.

– От і ні, курсанте, – прогуркотів голос. – Ну що ж – позапланове чергування. Ідеш у патруль… з Басовою і Леонетті. Не проти? Внесу тебе в реєстр.

– Тут є якийсь секрет… – пробурчало дівча, обтрушуючись. – Якийсь трюк…

– Аж ніяк.

– Але, містере Когане, сер…

– Замовкни й готуйся до патрулювання.

– Так, сер. Тобто – слухаюсь, сер.

Пустеля захиталась і розтанула, лишився сам валун із ігуаною у білій пустоті. І те дівча. Ігуана з цікавістю розглядала дівча.

– Пішла ти, – вишкірилось дівча на ігуану.

Пустота вже прорізалась аскетичними інтер’єрами автоматизованого стрільбища, коли до дівчинки з ігуаною підлетів на гравікріслі патлатий чорношкірий бородань у кашкеті й пустельній формі національної гвардії, відомий тут усім як рейнджер-інструктор Коган. Він все ще сміявся, але без каменепадів.

– Ха. Ха. Ха. – злісно перекривила його Крістен.

Підняла пістолет із підлоги і рушила геть.

ГІГАНТСЬКИЙ ТУНЕЛЬ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ ШВИДШЕ НАГАДУВАВ ВУЛИЦЮ ДОВОЄННОГО МЕГАПОЛІСУ, ОСВІТЛЕНУ ШТУЧНИМ ПРИЗАХІДНИМ СВІТЛОМ. Дисплеї і голографічні проекції лагідно сяяли, палахкотіли, іскрились рекламою фільмів та ігор, одежі, імплантів, напоїв, наїдків, гукали у бари, кафе, ресторани, стрипклуби, салони краси і усе таке інше. Юрби людей у буденній одежі та формі спішили собі хто куди, обминаючи Крістен. Та йшла, як сновида, розбита й зажурена, за нею летів кумедний патрульний дрон марки «забіяка», і Крістен розмовляла з ним.

– Я мала його розкусити. Не мала хвалитись так. Боже!

Вона істерично махнула руками і враз заломила їх, дрон, розуміючи, пропискотів щось до неї, вона ж не вмовкала ніяк:

– А тепер? Все. Кінець. І що я скажу місіс Лузам? А Кайлу? Нехай би я здохла у тій морозилці! Яка ж я нездара… Ну все. Розумієш? Це все.

Вона хнюпилась дужче і дужче.

Стояла похнюпившись – люди обходили дрона й її.

Дрон собі пискотів і літав округи, обдавав її променем сканера.

– Просто… Чекай.

Крістен зиркнула на дрона, неначе щось згадавши.

Дрон завис перед нею – так само пищав, сканував…

Крістен різко витягла щось із кобури й націлила в дрона… вказівний і середній палець – у руці нічого не було.

Дрон завищав, відлетів і проблиснув червоним.

Люди сахнулись, а Крістен поклала отой «пістолет» в кобуру.

– Все. Кінець, – додала ще приречено і втупилася в один із рекламних дисплеїв.

На ньому творилося таїнство – наніт вприскував у клітину модифікований геном, наноасемблер вибудовував наніт… Дисплей на хвилю потемнів, і полилась трансляція з одного із супутників контролю, він показав увесь компонент «Навахо», що летів над мертвою планетою. Це значило – почався блок новин…

ЛУЗАМ ЗНАЛА, ЩО ПІЦА – ЦЕ ТАЇНА. І ніяк не інакше. Варто лишень доручити один з компонентів процесу машині, і все піде прахом. Узяти хоча б оце тісто. Усякий раз тісто виходить інакшим. Якщо його замішує Лузам. Їй ще направду ні разу не вдавалося замісити однакове тісто. І справа не в борошні, не у помелі його, хоч ти зміряй його до мікрона!.. Не у дріжджах тут справа, хоч ти культивуй новий сорт тих бактерій, спеціальний, модифікуй ДНК їхнє й запатентуй! Може, справа у солі чи цукру, що їх додаєш у процесі? Так може вважати лише дилетант! Лузам у цьому і не сумнівалась. Ресторани і бари, фаст-фуди, ну що там іще?… Лузам дивилась на них зверху вниз. Дилетанти, ну що з них узяти? Навкруг дилетанти… Чому, якщо справа лиш у дозуванні, то цукрово-солоний баланс не повторюється кожного разу? Але ж він не повторюється – от і все. Олія, так? Уся справа в олії, еге? Вам здається так? Дзузьки! Олія формує отой самий присмак… якщо її правильно додавати, на певному етапі процесу. Лузам лише відчувала, коли додавати, не знала напевне. І хоч вся олія тут штучна, одначе різновидів маса, усе, що бажаєш – і соєва, й соняшникова, оливкова, пальмова… це з традиційних, а так – вистачає ще міксів, цілком синтетичних. То й що? Ти ніколи не скажеш напевне, який буде присмак. А температура? Так. Температура, вологість повітря і все от оце, поки зріє духмяне замішане тісто… Хоч ти виміряй все – тісто вийде інакшим. Але що дає практика? Практика, любі, дає вам можливість отримати правильне тісто. Не таке, як учора, але усе ж правильне. А алгоритм. Алгоритм – це доріжка до пекла. От що таке цей алгоритм.

Тому лиш руками – усе треба робити руками. Лиш руки усе відчувають, не кажучи вже, що готуєш – для близьких людей.

Саме ці секрети вона й пояснювала двом кухонним дронам у смішних голографічних куховарських ковпаках, що марно поривались їй допомогти. Але це було виключено – Лузам уважала кухню своїм царством. Тут ніхто не буде хазяйнувати, окрім неї. Навіть Кайл чи Крістен. Вона, звичайно, вже не раз поривалась навчити Крістен хоча б кільком кулінарним трюкам, але та навчалась без особливого ентузіазму – лише щоб потішити Лузам. Ну, це ж таке – вона, звичайно, розбирається у своїх залізяках, але… Ну, не хоче й не хоче. Лузам і сама справиться. І навіть із великим задоволенням. Вона взагалі любила куховарити дужче за все на світі. Ну а з чим ще це можна порівняти? Із керуванням кількома сотнями розбишак і хуліганів, котрі з якогось дива називаються рейнджерами західного узбережжя? Хех… Порівняли також. Лузам сотню разів вже казала і Кайлу, і просто кому тільки можна, що краще б уже підрядилась на всі оті сотні ротів куховарити. На жаль, куховарять їм кляті машини, але уже вдома… Вона відривалась.

От і нині гасала по кухні, співаючи і розмовляючи з дронами. Кухня у неї була, як усе їхнє помешкання – в холоднуватих біло-бірюзових тонах, з округлими розсувними дверима та кислотними зображеннями голографічних екранів. А сама ж Лузам була стрункою, рудоволосою і веснянкуватою жіночкою з дуже яскраво-зеленими, аж салатовими очима, вдягнена у поношений домашній сірий світшот з товстими шворками-зав’язками та зелені спортивні штани з білими лампасами. Мідні коси її були зібрані у вузол, рукава закочені. Змастивши готове тісто томатним соусом, вона самотужки розпакувала брикет з однорідною масою штучних анчоусів, пропустила його через подрібнювач і, акуратно змішавши з уже подрібненою цибулею та перцем-халапеньйо, заходилась художньо розкладати поверх томатного соусу, потім притрусила те все зеленню і шматочками моцарели.

При цьому вона постійно смішно і фальшиво співала:

– Якщо ви в пустелі – хутчіш озирніться!

Бо рейнджери стежать за вами…

Врешті закінчивши всю цю нелегку роботу, Лузам кокетливо підморгнула розгубленим дронам і тицьнула пальцями по сяючих символах, що зависли у повітрі над столом – почувся уривчастий писк, і піца миттєво запеклась, стоячи просто на столі.

Лузам схилилась над піцою і, з насолодою вдихнувши аромат, задоволено заплескала в долоньки, як мале дитя. І тут же почула гул за спиною – то, крутнувшись, розсувались округлі двері, і крізь них до кімнати зайшла страшенно засмучена Крістен.

– Ти якраз вчасно, – мовила Лузам, не дивлячись на неї. – Анчоуси! Ось у чому весь секрет!..

Вона, весело крутнувшись на одній ніжці, повернулась до Крістен і з хвилю дивилася на неї отетеріло. Потім спиталася:

– Все гаразд?

– Так, просто чудесно, – озвалася Крістен так само знічено.