І той шатл було останне, що бачила ця iгуана. Караван розчавив ii разом iз перекотиполем.
СМУЖКА ЗАГРАВИ ДОТЛІЛА НАД ПАСМАМИ ГІР. У холоднiй безхмарнiй нiмiй вишинi тихо жеврiли зорi. Вiд мертвих пiскiв вiддiлилися кiлька тiней у старих маскувальних халатах. Низенькi i неоковирнi, вони шкутильгали пустелею й дивно приглушено лаялися, кiлька штовхалися, один же тримав у покручених жовтих руках напiвкруглу антену детектора, пiдслiпувато вдивляючись у невеличкий дисплей. Вiн утробно гарчав на остачу, i тi врештi змовкли, йшли мовчки слiдом. Невисокi, худi, довгорукi. Мутанти. Вони говорили дивною говiркою, що геть не скидалась нi на довоенну англiйську, анi на якусь iз iнших мов… Якесь ухкання мавпоподiбних чи ще щось таке…
Це була зграя траперiв з пагорбiв, котрi десятками лiт промишляли торгiвлею з Рiно i меншими селищами та мiстечками. В основному вони полювали на ящiрок. Видирали iз тих що зумiють – iмпланти, хорду нейротрафiку, шкiру iз хроматофорною сiткою, м’язи – усе, що зумiють… Інколи навiть ловили живих, забиваючи вадами i паралiзуючи, але видавалось те рiдко, i мало хто рвався – усе ж небезпечно. Ось i нинi, йдучи по пiску, вони все бубонiли, i крiзь мiшанину отих глухих рикiв, гарчання i писку одне за одним прорiзались звичайнi i звичнi для iхнiх клiентiв слова: «ящiрка… мiкропроцесор… iнтегрована шина… iмплант… модулятор потоку… очне волокно… реплiкатори… слизь…»
Вони знову почали лаятись, а потiм змовкли. Вiдшукавши в пiску рештки ящiрки, мовчки розсiлись округ пiвколом. Свiтили на ящiрку тим же детектором, мовчки вдивлялись в дисплей. І раптом дисплей просвiтлiв, i зображення ящiрки в нiм колихнулось. Траперам це не сподобалось, i вони всi пiдняли своi морди у зоряне небо, принюхались. Небо беззвучно губило своi яснi зорi. Над пасмами гiр горобино займались далекi туманнi зiрницi. Нiч була тиха й бездонна, як вiчний сон згиблого людства. Мутанти втягнули повiтря обрубками куцих носiв. І почули вiддалений гул. І тут же над ними мигнуло два вогники, потiм ще два, iще три… Гул усе ще стогнав, а самi шатли зникли за обрiем, там, де не так давно зник караван. Мутанти загелкотiли з новою силою i затицяли покручами брудних пальцiв у зоряне небо, i в тiй мiшанинi гарчання i верескiв чулось постiйно одне людське слово, чи майже людське: «синт… синт… синт…»
А потiм за обрiем, з боку, де зник караван i надшвидкiснi шатли, мигнула яскрава-яскрава зiрниця, впiвнеба, а ще через кiлька хвилин прикотився й немислимий гуркiт. Мутанти покидали зброю i прилади, здобич – побiгли куди який бачив, чимдуж, стрiмголов…
ГОЛОС ВИРВАВ ЇЇ З МОНОТОННОГО ГУЛУ ВІДНОВЛЕННЯ СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…
– Даруйте…
Сказав отой голос, i iндикацiя прояснилась. Вона побачила власника голосу пiд щiльним кольористим масивом даних. Данi розсмокталися, округлилися i прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, пiдлiток iз невинним здоровим обличчям i смiшною кiскою, що звисала на плече, одягнений у вицвiлу чорну формену куртку полiцii Рiно зi зрiзаними пiзнавальними знаками, свiтло-сiрi джинси… Вiн сидiв у крiслi навпроти неi, так само коло вiкна.
А вона була сонна.
Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевiрити, чи контейнер на мiсцi. Хлопчина прослiдкував за ii рухом i помiтив пiд ii сiрим свiтшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоемностями, кобуру i пластикову рукоять дорогого лазерного пiстолета з фосфоричною фiолетовою бабкою…
Манiкюр у дiвчини також злегка свiтився фiолетовим, i вiн замилувався ii доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями пiд кобуру… Потiм вiн iще раз оглядiв ii всю. Заспана дiвчина семiтськоi зовнiшностi з чималими сережками-перлинками у вухах, у свiтшотi i коричневих ковбойських штанях…
– Даруйте… – сказав iй ще раз.
– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.
І розгублено оглядiлась по вагону, цiй дивнiй сумiшi довоенного хай-теку i потертостi пустищ. Зручнi крiсла з вiртуальними меню, голографiчнi iнсталяцii, екрани, ядучi кольори, приемне сяйво, широченнi вiкна i прохiд… Але от пасажири…
Дрони шмигали в проходах, продаючи iдло та напоi, дiтвора гасала слiдом, намагаючись вловити iх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дiд дрiмали в громiздких шоломах вiртуальноi реальностi, а спотворена виразками жилава, майже лиса жiнка заряджала вiд роз’ему свого крiсла очевидно саморобну енергетичну рушницю.
Облiзлi губи цмолили iз iнгаляторiв, а руки i протези тицяли в меню…
– Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.
– Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.
Вглядiлась у вiкно – там стрiмко сутенiло i пустеля меркла.
Самi лиш ховеркари охорони мигали ген вiддалiк.
– Ну так. У мене чiпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.
– Зовсiм нi, я…
– Просто ви красивi. Я й дивився.
Вона всмiхнулась.
– Дяка.
– Нi, насправдi! – гукнув вiн.
Образився чи…
– Ну нехай. Спасибi.
Сказала, щоб вiдлип, а вiн iзнов…
– Ви з Рiно?
– Що?
– Із Рiно?
– Нi, працюю там.
– А я тамтешнiй.
– Справдi?
– Народився там. Ви де працюете?
– На гiдропонiцi.
– Серйозно? Інженером?
– Охоронцем.
– А, ну так… – кивнув. – Онно i пiстолет. Осака?
– Що?
– Ну, пiстолет.
– А, так… Із термоелементом.
Усмiхнулась. Ну й причепа!..
– Це серйозно. А тепер куди?
– Що-що?
– Даруйте, може, це секрет…
– Та нi, я просто сонна… До батькiв.
– А це далеко?
– Нi, тут поруч. Скоро я зiйду.
