Роман про людське призначення

Звісно, коли Федір глипнув на Тараса ще раз, дивуючися, що особливого Тарас угледів на пожовклій цидулці, то щойно тоді він і зауважив: Тарас ниже очима не оголошення, а чоловіка, на перший погляд трохи подібного до скоробагатька Сидора Залізка, вирядженого, як до театру, в смокінг і лаковані черевики, що тупцює біля оголошення, силкуючися його зірвати, й ніяк не подужає, наче це не звичайнісінький папірець на поржавілих припинках, а Гранітна брила з Божими заповідями, якої він не годен ні на цаль підважити.

– Що ви робите? – мимоволі вихопилося в Федора, який ступив уперед, сліпнучи від трубного відлуння, яке вогняним кущем вихитнулося й пішло від його слів по всьому місту, ніби це вимовив не він, а його немічним горлом озвався весь уярмлений український народ, що його нечистий єдинонеділимними лабетами старшого брата (а хіба Каїн не старший брат? Вічно ці старші брати!) заходився втовкти в небуття, і від цього палющого відлуння лаковані черевики й увесь усмокінгований Залізко знялися тим самим, завбільшки з дзвіницю, вихорем, що його Федір юнаком за тиждень перед тим, як його німці, схопивши в облаві на Подолі, забрали до Німеччини на примусову працю, подибав на шляху до Вишгорода, куди він подався був виміняти трохи харчів, бо хвора на виразку шлунку мати не могла їсти видаваного німцями на картки хліба з просяних висівок, що викликали криваве блювання.

Тоді Федір одразу збагнув, що то нечистий (бож саме таким бачили його старші люди, про що Федір не раз чув від їхньої торопленої кербудихи Даниленчихи, яку німці згодом розстріляли за те, що вона переховувала й допомагала всім, хто приблуджувався до її порога так, як вона сама, завдяки незбагненному щастю, з вимерлого від голоду села на Полтавщині приблудилася до однорукого п’янички-кербуда Даниленка, за якого вона згодом пильнувала будинок і особливо подвір’я, де вічно з сусідніх кварталів товклися ватаги малолітніх шибайголів, котрим Даниленчиха, навіть до тих, що в десять років могли пирнути ножем беззахисного недотепу, вміла промовити до серця й озлобленого розуму ще й тому, що смерть, яка вивалила всіх її близьких, зробивши її, ставну дівчину на виданні, торопленою, випалила в ній страх, що обертав навколо неї людей на полохливих хробаків, що мліли від власної тіні, наслідком чого Федір від неї й чув багато дивних розповідей, – і це тоді, коли конопатий за далеко невинніші оповістки гноїв людей по Сибіру, де й Даниленчисі зігнити б, якби не виняткова ласка Провидіння, що зберегла її, аби вона дещицю розповіла, – зокрема ж про сатану та різні його подоби), котрий знову гуляє Україною (в який уже раз!), нагромаджуючи до неба трупів, і, заки усвідомив, що він, Федір, чинить, перехрестившися (мати, відколи забрали батька, ніколи не говорила з ним про релігію, і всі свої молитви Федір знав від Даниленчихи), метнув ножа всередину вихора і, вже падаючи від смердючого струменя гноїсто-фіялкової крови (не дарма згодом кожну небезпеку для Федора заповідав собою фіялковий колір), що, бризнувши з осереддя вихора, звалив його з ніг, Федір, ще заки зімліти, запам’ятав той осяйний меч, котрий на секунду вдарив в усі клітини, зробивши його назавжди інакшим, ніж він був досі: він, Федір, бодай на якусь мить зупинив духа тьми, уперше зустрівшися віч-на-віч зі злом, яке тепер не даватиме йому промитої води (вже тоді Федір збагнув, а може, – внаслідок унутрішнього потрясіння, яке відкинуло його з позему людини до позему дрозда, калкана, перегузні, – то лише прокинувся в ньому замулений досвід незчисленних поколінь: зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпізнавши, чим воно є насправді, і намагається ліквідувати надто прозорливих свідків, аби людина ніколи не тільки не добігла, а й навіть не усвідомила свого призначення, заради якого, як згодом запевняв Безручко, і пущено з нуля в рух усі галактики зі світами й антисвітами), бож влада диявола тримається виключно на тому, аби чоловіка залякати, звівши його до самих кишок, щоб він і гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо, яке саме тоді (хоч то сталося пекучого полудня(й увійшло Федорові в груди на шляху серед куряви, де він лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пізніше завадила йому вислизнути від німців, і з вивихненою рукою, яку йому вправила жінка дядька Пилипа, що підібрав непритомного на драбинчастий віз, гадаючи, що хлопця пристукнули нові господарі, й завіз до себе до хати, яка Федорові попервах здалася не хатою, а рухомою, завбільшки з Лавру, порхавкою, що посередині від Пилипового голосу надсипалася тропічним квітником, де переважали дерева-мальви, хоч пізніше в джунглях Федір ніколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбільшки з долоню, морквяно-вогнистих квітів, фіртку, крізь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справді вів до Аїду, адже хто зна, де і які саме дороги ведуть до пекла? – їм прочинив-їжатець, що їв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той інший їжатець, котрий так сподобався Федорові, ще перед війною в Київському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька, – Пилипенків їжатець-фірткар, праобраз професора Будника, з яким Федір роками пізніше познайомився в Міттенвальдському таборі і який остаточно переконав Федора, замість клясичної філології, замилування до якої Федорові з пелюшок прищеплював батько, мріючи, що бодай сина не калічитимуть, як його, і Федорові пощастить здійснити, що йому самому не дали здійснити, – йти студіювати архітектуру, оскільки фах будівничого відкривав молодій людині ширші перспективи заробітку, ніж жебрацька філологія, з якою хібащо доведеться крутити коровам хвости на якійсь заокеанській фермі, де ласкаво нададуть притулок здоровішим безбатьківщинникам, – і власне тоді, – не виключене, що й справді від присутности їжатця, бо на Федора тварини завжди діяли заспокійливо, і він їх ніколи не боявся, – так, власне, саме тоді, коли Федір уже призвичаївся, що крізь глиняні стіни він бачить ліпше, ніж крізь побільшувальне скло, оскільки йому видно всю землю, а, якби він трохи напружився, то й усю світобудову, хоч. це видиво покищо й затуляє собою Троянський кінь, над яким просто в повітрі Федорів батько точнісінько такий, як тієї ночі, коли його назавжди вирвали з Федорового життя, до лави, що на неї в поспіху поклали Федора, веде на поводі Ахіллових коней, які над вухом Федора (щоправда, голосом Пилипенчихи, алеж то не міняло справи) заповідають Ахіллову смерть напевне тому, що коли Аїдові прихвосні в подобі вгодованих енкаведівців ввалилися до кімнати, батько чи то й справді вимовив це місце з Іліяди, чи Федорові воно само запалилося в мозку, оскільки тієї миті він, на відміну від матері, засліпленої від болю, нутрощами знав: це назавжди, батька він уже ніколи не побачить, – і, власне, саме тоді Пилипенчиха не лише заопікувалася Федоровими кістками, саднами й головою (адже Федір цілу добу маячив, не приходячи до пам’яті, хоча згодом усі події на цьому короткому, а в дійсності найдовшому відтинку його життя він пригадував з ясновидною чіткістю), а й поворожила, накликаючи на нього доброї долі, однак попередила, що з усіх лих, про які він тоді ще поняття не мав, оскільки, за словами Пилипенчихи, він став на двобій зі злом, як це раніше чи пізніше стає кожна людина на життєвому шляху, – він, Федір, вийде неушкоджений, але розгубить усіх, найдорожчих його серцеві.

Зрештою, тоді Пилипенчиха говорила йому таке, що він спромігся зрозуміти лише роками пізніше, коли вже не німці, а радянці заходилися винищувати найменший прояв українського самоусвідомлення, з кадебівницькими різаками чатуючи на кожен паросток, що проти їхньої волі з’являвся на світ Божий з-під могильної плити чавунно-чорносотенної всеросійщини, під якою ніяк не давав себе задушити український народ, хоч Федорові здавалося, особливо, як почали хвиля за хвилею котитися нові, дедалі лютіші арешти Україною, коли за звичайнісіньку розмову українською мовою у якомусь там Дніпропетровському, де навіть школи не лишилося з українською мовою, звинувачували в «буржуазному націоналізмі» й запроторювали гнити в концтабори, – що це зашморг, з якого вже не виборсатися, а отже й кінець світу, бо коли вмирає людина, гасне зірка, а коли до ноги вирубують будь-який народ (не мій народ? – помиляєшся, – твій! – кожний народ, який вирубують, – твій!) за мовчазною згодою інших, удатніших (ох, ці українці, чого ж їх не вирубувати, цих «рабів німих»? Їх вимордовують мільйонами, а вони навіть кричати не вміють, як інші пискатіші! Чи інші – просто не чують: не в той бік вуха? вітер не той? а чутність – не тільки маршова, а й сфер, – завжди по боці сильного?), а коли до ноги вирубають будь-який народ (а його ж вирубують, Господи, як же його вирубують!), загниває душа всесвіту й розлітаються на друзки соняшні системи, і тоді на порозі Судний день, і знову до нуля повертаються всі галактики, – як це, збиваючи вказівним пальцем вихорці в повітрі, пояснював Безручко саме тоді, як Федір зауважив: крук, якого приручив Панас Полатайло, тягаючи за собою на шнурку клишавого пташиська по всьому місту, шматує Панасові печінку, на цироз якої нездужав Панас, нарікаючи на лікаря, що заборонив йому руйнувати спиртними напоями цей і так дещо підпсований орган. щоправда, коли Федір безсоромно вибалушився на Панаса, той перехопивши Федорів надто заокруглений погляд, вдав, ніби він годує птаха смаженою котлетою, яку він притьмом схопив зі своєї тарілки, але попри те, що Полатайло блискавично завершив маскувальну маніпуляцію, Федір таки встиг побачити, як Панас запихає під полу піджака розстебнену на два нижчі ґудзики закривавлену сорочку, на яку збараніло вирячився і Юрко Кривошапка, хоча коли його згодом перепитав Федір, чи він запримітив, чим Панас відгодовує свого крука, Юрко промимрив щось невиразне, а як Федір до нього прискіпався, аби той йому відповів, не ухиляючися, гиркнув, нехай Федір іде під три чорти, бо в лікарні вмирає його мати на рак легенів, і він не годен ні з ким ні про що базікати, оскільки кров заливає йому очі.

Зрештою, Федорові самому кров заливала очі, але не тому, що Юрко не хотів з ними балакати про Панасового крука, як і не тому (тобто, трохи й тому, тільки ж справді саму дрібочку), що тоді при Юркові стовбичив Рафаель Мікель-Анджельо Халява зі своїм синхронним подружнім доповненням, висушеним на кістку в наслідок хронічних дієт, а як дехто плескав (а чого лише не плещуть з заздрощів ледачі язики!) внаслідок надто частих припинень вагітности, які не сприяли виструнченню талії (опасистий Рафаель, як це поспіль стається з тими, хто непримиренний до чужих вад тільки тому, що завдяки розбещеній глевтяковій вдачі, сам не завдасть труду викорінити їх у собі, – в іншому завжди легше таврувати власні недоліки, – не терпів гладких і з гордістю не проминав нагоди похвалитися, мовляв, він негайно узяв би шлюбну розлуку з жінкою, якби вона прибула на вазі хоч на півкілограма, бо воно ще й так: сьогодні прибула на півкілограма, а завтра заявила, що він, геніальний Халява – пересічність і дурбас, і щоб не вкорочував їй життя, – оскільки терпіти поруч себе драглисту тушу – жінка його терпіла, але на те вона й жінка, а не найдосконаліше творіння природи – чоловік, – терпіти поруч себе драглисту тушу – понад його сили, і цей погляд він поділяє зі своєю законною половиною), Катрусею-Атеною з записником (цей фіалковий записник, може, зрештою, він і не був фіалковий, хоч у Федоровій згадці він завжди набирав фіалкового кольору, Федорові кілька разів аж снився, лише уві сні записник незмінно перетворювався на Реєстр мертвих, а Катруся то на підземну секретарку Плутона, то на всі Ерінії нараз, то на тінь Еврідіки), яка невтомно сочила, аби й слівця не пішло в непам’ять з висловлювань її подружнього генія, Що його їй пощастило надибати на якійсь зі святочних академій і, завдяки своєчасній смерті Халявиної матусі, що не дозволяла пещеному, хоча вже й перестаркуватому, синочкові одружуватися, аби він не розпорошився на пелюшки й жінчині гієнні забаганки, з рішучістю, визрілою у першому Катрусиному плебейському подружжі, про яке вона не любила згадувати, через голови усіх навколишніх тороплених дівуль, що виписували залицяльні кола навкруги перегодованого Рафаеля, вдалося рвонути собі в чоловіки, щоб пліч-о-пліч гідно прямувати в майбутнє з видатною людиною, в присутності якої завжди лагідний Юрко Кривошапка ставав роздратований і поганий, – а власне тому, що Федір (хоч він намагався перебороти цю давучку хвилю злости в собі, бо куди зайшло б людство, – тобто, вже зайшло, та й завжди заходило, хіба людина, вийшовши з печери, хоч трохи змінилася? – якби кожен шаленів від самої присутности того, хто йому не до вподоби?) сам починав вибухати (за що згодом його незмінно палив сором, що він не панує над собою), коли трохи довше вислухував Рафаеля, і то незалежно від того, чи Халява оповідав про незакінчені симфонії (вистачало Рафаелеві розтулити рота й повести розблягузкування про свою теорію музики, засновану, як він уточнював, на інших, ніж знаних досі, звукових коливаннях, оскільки навіть Шенберґ не додумався розщепити сам тон, так би мовити, музичний атом, як Федора опадали сумніви, і це попри свідчення Романа Навроцького, який чи не єдиний бачив Халявині партитури, не забуваючи пророкувати їм п’єдестальне майбутнє особливо тоді, як Рафаель захоплювався Романовою грою на скрипці, – чи Халява здатний покласти на ноти бодай коломийку, бож коли Рафаель узявся був диригувати на святі української незалежности, йому розлізлася вся оркестра, яка нібито змовилася, аби засвідчити свою солідарність з Софією Крижанівською, яку Рафаель дискваліфікував як солістку, – хоча з миттю, як Халява щезав, Федір одразу ж розм’якав усередині, ладний списати всі ці сумніви на карб упередження, спричиненого не інакше, як його, Федоровим, поганим характером; упередження, що, як і кожне упередження не мало нічого спільного зі справжнім Халявою), чи заходжувався розважати товариство масними анекдотами й просторікувати про любовні пригоди (це тоді, коли поблизу не стояла ревнива Катруся-Атена, що рідко траплялося), і ці і анекдоти, і любовні перипетії дратували Федора ще більше, ніж Рафаелеві – усе ще, за його висловом, із надмірної вимогливости до себе – незакінчені симфонії, бо Федір не міг уявити, аби десь справді, крім ручої Катрусі, знайшлася жінка, котру хоч на мить привабила б переливна туша Рафаеля-Мікель- Анджельо (Федір дав би собі голову відтяти, що й Катруся виконує при Халяві не жінчині обов’язки, а другої мами, і то навіть тоді, коли Катруся-Атена на монолітний подив усіх своїх знайомих народила близнюків і, – ще більша дивина, – зрештою, може, й справді людина ніколи не бачить найсуттєвішого в іншій, орієтуючися на випадкові, ніби характерні, а в дійсності поверхові, захисні ознаки, які тільки затемнюють і утруднюють розуміння іншої істоти? – замість назвати нащадків бодай Кастором і Полідейком, як того очікували місцеві світочі, чи хоча б Сезаном чи Ван Ґоґом, – охрестив же Кость Прощук своїх дівчаток Пеламідою й Атериною, за допомогою професора Кили переконливо довівши трохи підпилому – тобто майже тверезому, що не густо бувало, – отцеві Діонісію християнські первні іхтіології? – назвала синів Іваном і Данилом), чи, погладжуючи безкостими пальцями-ковбасками (батькові Халяви, колгоспному комірникові з-під Миргорода, – якому раптом забаглося, – а, зрештою, чому й ні? Чому Цезареві вільно, а колгоспникові, гречкосієві, – ні? А хіба воно в суті не те саме? – щасливо вибравшись ще перед голодом із села, виводити свій рід, – ця думка вибрунькувапа в ньому тоді, коли йому довелося на деякий час всотатися до того частково зросійщеного, частково й зовсім російського, войовничо ворожого до всього українського певного міщанського середовища, що, попри навколишні примусові рівність і братерство, тоді копи генеральші чи й просто шляхетні вихованки дореволюційних вищих учбових закладів щасливі були працювати прибиральницями, – дружина професора Байбаченка, випускниця Бестужевських курсів, роками чистила убиральні, аби вивести сина в люди, – чи в ліпшому випадку – не розстріл же і не Соловки чи Магадан! – наймичками у пролетарських нових вельмож, – стінопробивно марило аристократичним походженням, – століттями насурмлені вищі якості блакитної крови, попри революцію, особливо цупко сиділи в головах тих, з кого тоді складалося Халявине оточення, – яке й його, тоді ще зовсім зеленого, м’якого й податливого Халяву, підхопило на своє колесо, – а на яких лише колесах не обертається людство! – виводити свій рід від якогось полковника Халяви з шістнадцятого століття – тут проявилася неусвідомлена ним самим українська підшкірна стихія, бож не потягло ані на Романових, ані на інших уславлених всеімперських «ових», а на якогось там Халяву, – щоправда, небожа Сапіги й Вишневецьких, – не додумався попервах вести родовід одразу від Зевса, Венери чи бодай малороса Мономаха, – а кому не кортить мати за предків провідну зірку? – і навіть, – після таборової практики, яка в багатьох розвинула приховані, занехаяні Провидінням здібності, – схрещеними бокоплавами – у цих бокоплавах посередньо завинив професор Кила з його космічною рибологією, – угербовувати всі свої листи, – батькові Халяви щойно в синові за активної допомоги просвітленої дружини з Коломиї поталанило здійснити мрії про голубу кров, добігши після еміграційного переміщення світу найпишнішого генеалогічного дерева, однак комірницькі пальці-ковбаски попри інтенсивну духову надбудову за одне покоління ще не встигли виструнчитися в кінцівки Паґаніні), зронював глибокодумні зауваги про погоду, доводячи Федора до шалу.

Федір часто питав себе; чому все, що розповідає Рафаель, його завжди хворобливо дратує, порючи колючками м'ясо й душу, адже якби те саме теревенив Юрко чи Перекотигора (а, власне, хіба ж таке інколи загинав Перекотигора? тільки дивним чином, то його, Федора, ніколи не разило), він просто не звернув би уваги, проте в устах Рафаеля-Мікель-Анджельо (чи тут перемагав виключно зовнішній, фізіологічний момент, що в тій самій склянці велить відхилятися одній рослині від іншої й хиріти? – гора сирого, надто білого з нахилом до ластовиння, надто баб'ячого м'яса, яке природа ніби помилково наділила чоловічою статтю, і ця виставлена на показ крихкотілість Халяви, – якби він нею бодай не хизувався! – й розпікала Федора, хоча він дружив з Леонидом Онищуком, остаточно збабілим від горілки і, щонайменше удвічі грубшим від Рафаеля, – якби людина розмножувалася діленням, як амеба, з Онищука вийшло б із п'ятеро ставних хлопців – однак Онищукова зовнішність Федора ані трохи не роз'ятрювала, навпаки, біля Онищука він завжди чувся надиво затишно, ба більше, коли йому траплялося прийти лютим до Онищука, за кілька хвилин ця лють безслідно випаровувалася, хоча Онищук ніколи не пробував ані заспокоювати, ані навчати життя, взагалі ніколи не ліз до Федорової середини, самою своєю присутністю випрасовуючи душевні збурення, – натомість Рафаелеві – і зовнішність, – властиво, ця зовнішність якраз і була тією проектованою назовні унутрішністю, яка доводила Федора до нападів ядухи, – і спосіб висловлюватися, – тягучий, чорний лакричник, що гофрованими жмутками струмував з Рафаелевого трубчастого писка, – і спосіб висловлюватися, – суцільні ходилиці: підскоки, присідання, піруети, – і взагалі саме, нехай і яке незначне випромінювання Халявиного єства негайно вичакловувало з Федора демонів, про існування яких він і не здогадувався, – як тоді в Ігоря, коли Рафаель його так роз’юшив, хоч Федір того, – принаймні йому так здавалося, не показав з виду, бо його, щойно блискавка пройшла мозком, опав страх, що він, Федір, уперше в своєму житті засумнівався, – навіть згадка про те згодом кидала його в розпач, шо він міг бодай на мить впустити в груди таку гідру, – чи вбивство – завжди злочин, прірва, з якої не видряпатися, – вистачало йому мимохідь зиркнути на сердечком викраяні вуста серед масної, дебелої Рафаелевої перепічки-обличчя), навіть коли Халява висловлював те, що й Федорові у спільному напрямку вкладалося в подібні думки, прошиває йому нутрощі ножицями, хоч він і пильнував, аби цього не виявити надто уїдливою заувагою чи дією, мого згодом не можна було б уже направити, бо в присутності рафаеля у Федорові вимикалися внутрішні гальма, і його мозок, наче в дитинстві: виросту, удосталь натовчу тебе, і голову відірву, і ноги повисмикую! – заливають дедалі болючіші способи тілесних покарань для Халяви, і йому ледве вдавалося спинити цей диявольський шабаш, як свяченою водою, відкроплюючися безнастанними нагадуваннями, чи ж дійсно Рафаель винний у тому, що він, Федір, хворобливо реагував на все, що той говорив? і тому кожного разу, як Халява відходив, Федір потерпав і за свою роздратованість (невже Провидіння випробовувало його, аби нагадати, на які пронизливі напади гніву він здатний і яке нестійке й оманне те, що людина схильна вважати за стале?), і за надмірну гарячковість, внаслідок якої йому потім, щойно його кидало судомити, завжди. ставало шкода Рафаеля, бо Федір дуже швидко відходив і тому одразу ж клав собі за обітницю, що наступного разу (а цей наступний раз незмінно кінчався, як і попередній) він буде вирозуміліший до Халяви, котрого ніжні батьки змалечку наввипередки (одиначок!) перегодували не лише їжею (вічна колотнеча з цими одинаками! Хоч Федір і сам належав до одинаків, проте раннє горе, – адже як забрали батька, йому довелося піклуватися важко хворою матір’ю, бувши і нянькою, і кухарем, і хатньою господинею, і перекупкою – бігав на базар продавати материні утлі лахи, – раннє горе випалило з нього телій одинаківства, хвороба, якої Рафаель просто не зауважував, бож батьки досить попрацювали, аби надмухати єдиного нащадка певністю, що весь світ має обертатися виключно навколо нього), а й уроєнням про його, Халявину, винятковість (а хіба не кожному здається, що його дитина народжена знімати зірки з неба? І десь на якомусь роздоріжжі в житті, хоча переважно й не там, де це людині ввижається, вона їх і знімає?), вище покликання, яке, може, й дано всім без винятку, тільки не кожний завдає собі труду продиратися крізь колючі дроти за цим покликанням, а переконання у свою (так непомітно й засохлу) винятковість дорослому вже годі позбутися?

Скільки разів Федір натинався подолати підшкірну неприязнь до Халяви, товкмачачи собі, чи ж винний чоловік за батьків- придурків, які пустили сметанчука у цей світ з такою унутрішньою ношею? і чи ж мало сенс юшитися на сараку за те, шо його надто ніжна ненька й татуньо ще з колиски запрограмували на Рафаеля, та ще й Мікель-Анджельо? а в ньому самому забракло кебети бодай тР°хи відстукати назад це запрограмування, – що, зрештою, не так і легко. Це тільки легко «зло входить у серце, та не легко виходить». А звідси й неосяжні претенсії – бути не тим, чим він є. Претенсії, які найбільше й дратували Федора, хоч він і розумів: з його боку далебі смішно втрачати з цього приводу панування над собою, бо чи є кожний такий, як він є насправді? Що таке бути таким, як людина є? Чи людина те взагалі знає? Аджеж вона постійно міняється, і як їй схопити те, що в ній незмінне? Незмінне. Алеж чи знає вона, що саме в ній незмінне? Те, що кожної миті щоразу на іншому відтинку свідомости здається незмінним? Як Федорова незмінна неприязнь до Халяви? Справді аж така незмінна? Чому ж тоді на віддалі Халява робився Федорові майже симпатичний? Тобто, не симпатичний, це, либонь, перебільшення, просто якось розм’якали шпичаки випромінювань Хапявиного єства, об які Федір вічно наколювався, а може, дещицю й справді: от-от симпатичний?

Звісно, це тільки на віддалі. Вистачало Рафаепеві необережно скоротити цю віддаль, щоб Федора одразу ж кинуло в пропасницю, однак не виключене, що причина цього гніздилася не так у Халяві, як у Федоровій вдачі? Чи ж мав Федір право судити Рафаеля? Чи не був він сам для когось іншого такий самий нестравний: претенсійний, порожній, душа на ходилицях, як Халява? Самому себе не видно. Справжня людина? Несправжня? Які це плинні поняття! Яка людина непослідовна навіть там, де, здавалося б, іде над проваллям по линві, з якої не збочити в повітря. І однак збочує. Бо чому, зрештою, він, Федір, не міг вибачити Рафаелеві хочби і якої там великої чи не великої претенсії, коли тоді в поліції, та й, властиво, аж доки не вийшла на світ Божий афера з Іваном Садовим і до божевільні не впакували неосудного бідолаху Свирида Худенького, якого, де треба, смикав за патріотичні ниточки Садовий, який виявився згодом і не Іваном, і не Садовим, Федір вибачав Перекотигорі (а що ж супроти цього якісь там кволі претенсії?) навіть Ігореве вбивство?

Тобто, не вибачав, тут вмикалися неозначені, проте надивоятрущі зовсім інші душевні поторки, – всепроникальні пульсуючі стрижні гарбузового пилку, мікроскопічні сопілчані нитки, протоплазмові мутри: базальтові альти (саме двигтіння) і крізь них, упоперек, навскоси, розсипища кольоратурних скалок неону, – про існування яких він ніколи й не здогадувався; вибачати, – ні, не зовсім, але й не засуджувати.

Властиво, тоді у стосунку до Перекотигори у Федорові непомітно для нього самого, – справді: грім серед ясного неба, і йому довелося лише ствердити, що таке з ним дійсно сталося, – загрозливо зсунулися, втративши чіткі обриси, поняття добра й зла, які доти були непорушні. Тоді в ньому пройшов усепоглинальний обвал: однією (вцілілою від навколишньої апокаліптичної мутації) поисковою часткою крізь усі клітини розпанаханого єства (Федір уже ніколи не міг забути того вітру, що тоді дмухонув його серединою) він ясновидно стверджував: людина, що відібрала життя іншій (незалежно від обставин і причин, – причини – зовнішнє, а не внутрішнє виправдання), знехтувавши людяністю, задля якої, може, єдиної, і світ творено, щоб із хижого м’ясожера видушилася людина, – стрибнула назад до позему звіра, секундним учинком відкинувши міньйони років повільного вилюд- нення до світла, і вибачати вбивство – це санкціонувати знищення іншої істоти, ставши й самому співубивником, внутрішньо скоротившися до нуля, – і однак перетинаючи й унедійснюючи це усвідомлення, якась інша частка його нутра, палющий, щемливо-немощний ґнотик, ладний кожної миті вибухнути водневим смолоскипом, – пробачала й виправдувала, бож тоді у поліції Перекотигора не тільки не обернувся для Федора на мерзенну, ницу тварючку в людській подобі, ладну заради спасіння власної шкури (а часто навіть не задля спасіння, а з самого переляку перед можливою небезпекою, котра за мить обертається тінню від хмарини, якої вже й сліду не лишилося) перекусити іншій горлянку, ані трохи не мавши з того приводу мук сумління (де сумління усіх тих мільйонів убивць, які ще ходять по землі? чи це залежить лише від оточення, яке людину, – а де ж тоді вільна воля? – з колиски запрограмовує на найнижче й найвище?), бож інакше хіба можливо, аби людина з такою немовлячою легкістю здолала нагромаджувати (і то дедалі ретельніше, кубометрами до неба) стільки трупів за кожної людожерної доби, котра чатує на людську душу на кожному наймікроскопічнішому зламі свідомости, на кожному найнезначнішому життєвому закруті (хіба не від такої мачини в мисленні гинули цілі народи, імперії й континенти?), незалежно, чи йшлося про зайву літеру в абетці, спосіб думання (а це ж те саме), чи гагіографічну довжину бороди основоположника загумінкового вчення, згодом возведеного в непомильну, весь світ руйнуючу догму (всі догми непомильні й руїнницькі, і що людожерніші, то непомильніші, ймовірно, хоча б тому, що людина засадничо не терпить інакшости, нове завжди лякає небезпекою повороту до хаосу й небуття, бож хіба нетерпимість – це не своєрідний, нехай тупий, нехай ниций, але таки захисний інстинкт самозбереження, що його природа вклала в усе живе, на різних площинах свідомости давши йому інше осмислення? – наслідком чого зграя шпаків і задзьобала канарку, що вилетіла з клітки, на очах у Федора тоді, коли він щойно повернувся з Перу і жив на горищі в Данька Бабинського, який Щоранку викидав з вікна сітку ловити передранкові, наснажні сни, щоб за допомогою їхньої енерґії, як альхеміки збирають росу для виготовлення філософічного каменя, скеровувати в рятівному напрямку долю світу, – як це він пояснював нетямущому Федорові), – а його серце лускалося, вболіваючи за Перекотигору, як за самого себе (щоправда, згодом, як усе вияснилося, хоча за те вияснення В’ячеслав Колодій заплатив життям, Федір з подивом ствердив, що за себе він ніколи так не вболівав, як тоді за Перекотигору, котрий не доводився йому ні сватом, ні братом, але, видно, якийсь кусник Федорового єства, не знати, яким чином, з’єднував його з Перекотигорою на тих глибинах, куди не досягає розум, бож інакше хіба Федір так потерпав би за Перекотигору?), і він силкувався витягти його на рятівну кладку, випростати (нехай і крізь шпарку) над каральними мечами, вдмухнути надію, що цей із суцільних вогневергальних пащек сірчаний просвіток ще якось обернеться на пелюстковий світанок, а, головне, незалежно, як справа далі покотиться, він, Федір, Перекотигорі не суддя, хоча саме тоді, як Перекотигора просторікував про імператорських конкубін, Федора заливала не підозра, а майже маячна певність, що Ігорева смерть – не самогубство (ще того ранку, як Дмитро Шаповал прибіг до нього з новиною, що Ігор наклав на себе руки, Федір одразу вичув: то не самогубство, і це відчуття його не зрадило), а Перекотигорині значно глибші й давніші, ніж то Федорові спочатку здавалося, порахунки, які рано чи пізніше мусіли закінчитися ґвалтовною смертю чи Перекотигори чи Ігоря, оскільки ні один, ні другий не могли дихати тим самим повітрям, хоча згодом, – проте не від Перекотигори, який і значно пізніше ніколи про це й словом не прохоплювався, а від Юска Дитинця, – Федір довідався, – і то лише тому, що Юско вихилив дещицю зайвого, затявшися, ніби він не хмеліє, – що тоді в поліції Перекотигора мучився, однак не за себе, як то Федорові здавалося, а за нього, Федора, щоб він остаточно не засипався, розповідаючи про Ігоря подробиці, які потрапила розповідати лише людина, котра бачила небіжчика в останню хвилину.