Роман про людське призначення

Звісно, коли Бондаренчиха вперше запримітила, як її чоловік шкарубкими пальцями силкується по-модному зав’язати краватку, На які змолоду ніколи не звертав уваги (певно, тоді були інші часи, куди там краватки, коли велетенським щастям здавалося вціліти! – тільки ж однак для неї – навіть замолоду, – чи то стерлося з пам’яті? хоча таке не стирається, бож він справді любив її, вирвавши її, цибатого підлітка, з певної загибелі, яка вже проковтнула батьків, – він ніколи не чепурився), коли вона вперше постерегла, як він по- новому (мозок одразу зафіксував: таким не в той бік розгвинченим, а одночасно й виструнчено зібраним, попри гостре черевце, вона його ще ніколи не бачила, і це нове їй жодною чарупкою не належало) вихиляється перед нею, питаючи, а заразом і не бачачи її (тоді вона вперше – серединою полився такий нескінченний присок, що здавалося, земля під нею топиться, – болісно усвідомила: її фізична присутність, – ця похила, землиста постать з набряклими жиляками на ногах, – алеж і її чоловік не ходив в Аполлонах, – назавжди розматеріялізувапася для нього, і вся вона перетворилася лише на той обмежений відтинок голосу, що його він тієї миті очікував у відповідь), – чи йому пасує колір, а головне, крій піджака (цього піджака із надто модними розкидистими вилогами, – над якими, поволі вивільнюючися із потовщених віком шийних бганок, стриміла Бондаренкова голова, переінакшена незвичним виразом очей, – наче в чоловічки сипнули потовченого скла, а найбільше руханням на вилицях жовен, що їх вона досі не зауважувала, – він, не порадившися з нею, придбав у всюдисущого тандитника Мирослава Колеси, – піти до крамниці виявилося таки забагато – хоча досі Бондаренко нічого сам не купував, особливо ж одягу для себе), вона відчула, як її чоловік, з яким вона мала п'ятеро дітей, істота, котра, здавалося, стала часткою її єства, хоч вона цього йому ніколи допаду не могла висловити, не знаходячи слів на той теплий, незграбнощемливий кусник у собі, що з роками, особливо, як почали відходити діти, дедалі триваліше оприсутнювався в ній від згадки про чоловіка), відколовся і, бувши й далі поруч, назавжди поплив від неї.

Це усвідомлення так несподівано налетіло на неї, випорожнивши й осамітнивши її, що попервах їй здалося: в цю мить її поклали в домовину, бо не стало для кого жити: адже всі її діти, добігши в чужому для неї світі зайвих статків, провадили власне життя і її вже не потребували, навіть коли (щоправда, дедалі рідше, тільки то, – знову ж таки, – переважно від неї залежало) й запрошували до себе (зрештою, чи ж вона не їздила до обох – старшого й наймолодшого синів, до Кості-лікаря в Родайленді з його скоробагатьківською віллою, загромадженою рококовим сріблом і бронзою, з його двома вимозаїкованими на особливе замовлення басейнами в хаті і в садку, з його моторовою яхтою й жінкою-чужинкою, до передчасно облисілого Омеляна; удатного маклера у Філадельфії, в якому вона ледве розпізнавала свого світло-кучерявого сина, котрий після війни ще десятилітнім хлопчиком на сміх усієї родини заробляв продажем старого залізяччя й поштовими значками перші кишенькові гроші, а тепер торгував нерухомостями, які витиснули з його голови й серця все, заради чого було варто жити на світі, та в середущої дочки в Сіднеї гостювала деякий час, котра так і не переконала надто старосвітську матір бодай раз поїхати з австралійським зятем і двома онуками на полювання на кенгуру), де вона, як ніколи, чулася зайвою й обкраденою в чомусь найсуттєвішому, не мігши прийняти того метушливого світу, в який із хворобливим поспіхом всотувалися її діти й онуки, із року в рік слабше володіючи українською мовою, за межами котрої для Бондаренчихи починалося царство бездушних монстрів, що на її очах (і цього її серце не витримувало, бодай би очі не бачили!) поглинало її власну плоть і кров, роблячи з її удатливих нащадків чужоземних дурбасів.