– Бе-е-е! – зично скрикнув, пiдокравшись ззаду, Грицько.
Як стрiль стрельнула – бичок зiрвавсь з мiсця…
Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тiльки й бачили бичка. Тепер вони разом бiгли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його, – за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.
Насилу Івась спинив бичка i зараз почав лаяти брата.
– Регочеться! Гарно, небiйсь! Тiльки вiзьму та на твоему баранi верхи i сяду! – грозивсь Івась, червонiючи.
– Ану, поiдь! – казав Грицько.
– А що ти менi зробиш? Вiзьму – сяду та й поiду! – i намiрявся вже кинути бичка.
– Всю морду тобi поб'ю, – перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.
– А я батьковi похвалюся.
– Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.
– Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?
– А я тебе займаю? – питав Грицько.
– Так бичка займав.
– Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в травi, – виправлявся Грицько.
Іван замовчав i, зайшовши у тiнь бурти, лiг; вiн сердився на брата.
«Як йому, небiйсь, усе можна! – думав вiн. – Заходився бичка лякать – iграшки знайшов! Он десь через його i комашину згубив».
Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високоi чорнобилi, то червонi головки будякiв.
Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Івася досада давила, i, лежачи у тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об вiщо довго не зачiплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболiло, замовкло. Івасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Івася i, як вiрна собака, почав лизати своiм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.
Івась угамував бичка любими словами. Вiн звав його i бицею, i бичушкою, i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким хлоп'ям.
– Івасю! Івасю! – трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.
– Чого? – одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спiрку.
– Ох! – передихав Грицько. – Ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.
– Якого?
– Збиваю будяки, – важко дишучи, почав Грицько. – Тiльки на однiй будячинi… Аж ген туди до води… Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить… А само так i в'еться, так i в'еться. Я пiдходжу… Аж, брат, – отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову виставила проти сонця та й сичить.
– Ну? iй-богу?
– От побий мене хрест святий! – скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.
– Що ж ти не вдарив ii?
– Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!
– А ти запримiтив мiсце? Покажи.
– Нехай iй всячина, i вести не хочу.
– Ходiм-бо, я хоч подивлюся, – прохав Івась.
– Не хочу, боюся.
– Чого ж ти боiшся? Хiба вже вона так i вкусить?
– Авжеж, укусить.
– А ми палiччя наберемо та ii палiччям! Ходiм-бо, – прохав Івась, пiднiмаючись з мiсця.
Грицьковi того тiльки й треба було. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю i збивати будяки, вiн i вигадав ту гадюку.
Івась нiколи не бачив ii, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про неi всякоi страховини – i як вона кусаеться, i як сичить, i яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона, йому так хотiлося бачити страшного ворога, i людського, i товарячого, – скiльки вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там – однiй жiнцi уп'ялась у груди та ссала ii, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою i в домовину положили… Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так, мов за поли тягне… Івась почав прохати брата, щоб повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що вiн набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки… Нехай тiльки нападе! А коли не одiб'емось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?… Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.
Незабаром два брати, назброiвшись, потягли степом на страшного ворога. Івась iшов уперед i хвалився, що хай тiльки ii забачить, – так i зацiдить у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дiзнавсь, що вiн його обдурюе.
– Де ж ти ii бачив? – допитувався Івась.
– Пiдожди. Он там – недалеко вiд саги, на тому бугорцi, – i Грицько показав рукою.
Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка – то ii згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тii стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися; тута ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через неi плигали здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось свистало.
– Що воно свище? – спитав Івась.
– Черепаха, – одказав Грицько.
– Проклята, як здорово, – i Івась почав до неi собi свистiти.
– Та де ж ти бачив гадюку? – допитувався вiн, коли йому надолужило дражнити черепаху.
– Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.
Івась покрався сам. Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн шарив ними i все подавався уперед.
– Та де ж?! – нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де вказував Грицько, нiчого.
– Та кажу ж, там.
– Тут нема нiчого.
