Як ведеться, так i живеться
Панас Мирний
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Як ведеться, так i живеться» Панаса Мирного – цикл оповiдань, або, за визначенням автора, «образкiв з життя», в яких подано низку народних образiв***. З особливим психологiзмом i майстернiстю змальовуються образи дiтей. Перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Морозенко», «Серед степiв» тощо.
Панас Мирний
ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ
ОБРАЗКИ З ЖИТТЯ
І
ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ
– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-торжний! Гри-и-ицьку! – гукав одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.
Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i хлопчика, i кругом широке поле своiм огнистим свiтом; горiла молода трава на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим самоцвiтним камiнням; одежа хлопчика – лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз – пiд тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть – i латки, i дiрки вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.
Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високоi гори, видно було на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору своi круглi голови, сяли у прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли iх залiзнi покрiвлi, мов травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами хати, людськi огороди тонули у гущавинi темно-зелених садкiв – он i рiчка блищала, звиваючись змiею по жовтому пiсочку i пускаючи легенький димок туману з себе, а через рiчку перекинувся мiст – тонкий, узорчатий, мов з волосiнi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратiевщину. А на лiву руч вiд бурти розiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкраiй, тонув у своiй просторiй про сторостi, у своiй зеленiй травi, спершу аж темно-зелений, а чим далi – блiднiший, голубiший, поки не сходився з краем блакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотнi срiбноголосих жайворонкiв непримiтно в'ються, i iх весела i радiсна пiсня дзвенить, розходиться, розсипаеться, здаеться, сизо-прозоре повiтря само бринить-спiвае… А на темно-синьому полi неба огненне коло сонця грае, прище свiтом, стрiляе довгим промiнням, сипле непримiтними iскорками жару – невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне огнище свiту! Гарно усюди, красно так – не надивився б, не налюбувався!
Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високоi бурти, по боках котроi, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двое телят, – байдуже йому було i про iх. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти, де заховалися Грицько та Василь – його рiдний i двоюрiдний брати, з котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята, поснiдавши i щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi – старшому вiд його братовi. Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Івася, що приткнувся за буртою у балочцi пiд широкою лопушиною.
– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.
Прийшлось Івасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратiевщини.
– Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв, – промовив сам до себе Івась i ударився туди.
Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав – i тiльки його дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих бересткiв та пахучих лип, що спускали своi широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку або намiрялися досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по окопу, – Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася, як його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркавсь шукаючи, а й досi нiкого не знайшов.
Повернув вiн знову до бурти. Дорогою мов з-пiд землi донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Вiн разiв з п'ять оббiг кругом неi – нема нiгде. А його голос вiн чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..». Ось знову гукае.
– Ага! ти у балочцi, – радiсно скрикнув Івась i побiг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся – немае. Ще бiльша досада його проймае, аж сльози розбирали.
– Нехай вам бiс! – промовив вiн i вилiз на шпелень бурти – звiдти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от вiн дивиться, розглядае, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, i слiдом за його беканням почулося втрете Грицькове «ку-ку!».
– Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! – зарепетував ото Івась, теряючи надiю знайти брата.
Йому не так досадно було на Василя – той далеко пiшов ховатись, а Грицько – Грицько тут десь – вiн тiльки закрив очi, а той i гукае: «Уже!», а от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, немае таких потайних захистiв, а оже не знайде!
– Хай же вам iрод, – рiшив Івась i, забачивши на травi проти сонця червоненьку комашину, присiв до неi. Комашина, почувши на собi чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Івась забув i свою досаду, i своi жмурки.
– Іч, хитра яка! – промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши на долоню, почав дратувати ii травиною.
Комашина не ворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив iй Івась – i перекидав, i ворочав – нежива, та й годi.
– Пiдожди ж! – промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.
Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiевщини тiльки доносилися птичi голоси – кропив'янки розкидали свое цьомкання у кущах, iволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи своiми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися соловейки. Скiльки iх! i як вони голосно щебетали!
Івасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того, вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя iграшка, своя забава – ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, нiжкою повела – хоч убий!
– Бач, ти граешся, а не шукаеш! – роздався ззаду його голос. То був Грицько.
Хто б не глянув на його – зразу одгадав, що то рiдний брат стоiть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома роками старший вiд брата.
– Що ти тут робиш? – спитав вiн, присiдаючи на травi.
– Бач, комашина! – вiдказав той, простягаючи руку.
– То сонечко! – угадав Грицько.
– Сонечко? – скрикнув Івась i почав вигукувати:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко,
Бо татари iдуть,
Тебе зарiжуть,
Твоiх дiток заберуть!
Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:
– Сонечко, сонечко!..
Овечата, зачувши голоси своiх пастушкiв, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!
– Дивись, дивись, що бичок робить! – скрикнув Грицько. Івась озирнувся, i обидва зареготались.
Бичок, мов образившись вiд iх реготу, як вiтер, попер вподовж поля.
– Бицю, бицю! – гукав Грицько, схопившись, i майнув навздогiнцi. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, i собi, як опечений, подрав навперейми.
Той бичок, з-пiд Чорнушки-корови, був любимець Івасiв. Вiн його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одiрвавши вiд свого рота шматок хлiба, давав йому. Як тiльки знайшовся вiн, мати припоручила його Івасевi. «Це ж уже твiй бичок буде», – сказала вона. Івась тодi з радощiв аж пiдстрибнув i так коло його ходив, що нiкого i близько не пiдпускав. Недаром вiн i тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забiжить вiн до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спiймають там!
– Переймай, переймай, – чимдуж кричав Івась на брата, а сам землi пiд ногами не чув, як той вiтер, мчавсь.
Грицько таки забiг вперед. Бичок став i, мотаючи головою, грiзно дививсь на його.
– Бицю! бицю! – кликав той.
Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: «Не лiзь!» – i наставив молодi рiжки.
– Бицю! – роздався коло бичка голос Івасiв.
Бичок повернув голову.
– Бицю, бичушка! – розлягався Івась i вхопив за нашийник з каблучки. – Чого ти, дурню, тiкав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? – допитувавсь Івась, гладячи його i по мордi, i по спинi, i пiд черевом. Бичок покiрно стояв, струшуючи шкурою, i, знай, поривався лизнути Івасеву руку.
