Звитяга, слава i любов
Ганна Рось
Марiчка Лобода – молода козачка, травниця. Вона знаходить пораненого польського драгуна i виходжуе його, незабаром мiж юнаком i дiвчиною виникае взаемнiсть. Про почуття дочки до шляхтича дiзнався батько Марiчки – козацький сотник Тихон Лобода. Яким буде останне слово батька i що чекае закоханих?
Ганна Рось
Звитяга, слава i любов
Славним синам роду козацького присвячуеться
Частина 1. Панночка моя
1. Зустрiч бiля криницi
Гликерiя, струнка, ще молода козачка поралася бiля печi. Вранцi ii чоловiк, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, i ось вже запашна юшка доходила у печi. У вiкно заглядало привiтне травневе сонце, освiтлюючи куточок, де зберiгалося кухонне начиння: глинянi глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник i дротове сито для просiювання борошна. Поруч, злiва на стiнi, висiв мисник[1 - Мисник – полиця для посуду.] для святкового посуду. В хатi у Гликерii завжди було чисто, стiни вибiленi i розмальованi кольоровою глиною, утиканi квiтами i ароматними травами. У кутку над образами i на вiкнах висiли вишитi рушники. А у вiкна заглядали червонi маки i разом з ними фiолетовi та жовтi пiвники.
– Марiчка, принеси води, – позвала Гликерiя дочку, – поквапся, менi треба тiсто на галушки замiшувати, юшка майже готовий.
– Зараз, мамо! – вiдповiла Марiчка i, залишивши сапку в городi, пiшла мити ноги, щоб взути своi улюбленi червонi черевички.
– Ой, iще ноги мие, – сказала мати, – не можеш до криницi збiгати, не взуваючись?
– Мама, а раптом там козаки, а я боса, – знiяковiла Марiчка.
– Куди там, козаки, рано тобi ще про козакiв думати.
– А вам же теж було шiстнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.
– Згадала, то коли було! Твiй батько менi проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч i невисокий, – засмiялася Гликерiя, – але мiцний, що дуб. Давай, бiжи, бiжи, та не мели там з козаками, неси воду скорiше.
Марiчка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрiчку, вставила пiд неi коло лiвого вуха нiжну бiлу дiбровну вiтряницю i пiшла, взявши коромисло i вiдра. Вона не йшла по вулицi, здавалося, пливла, як лебiдка. Струнка, немов берiзка, в бiлiй вишитiй блузцi, червонiй тонкого сукна спiдницi. А на шиi – до десяти ниток рiзних бус, а ще хрестик на сувороi нитцi i образок Богородицi.
– Здорова була, баба Ганя, – поздоровалася Марiчка зi старою сусiдкою, – i вам води принести?
– Дякую тобi, Марiчка, менi Тарас принiс. Ти менi краще допоможи курку загнати, перелетiла через паркан окаянна.
У палiсаднику топталася строката курка i клювала дощового черв'яка. Марiчка поставила вiдра, виламала лозину i загнала курку у двiр.
– От спасибi тобi, Марiчка, – подякувала сусiдка, – компотом тебе пригостити?
– Нi, дякую, баба Ганя, менi по воду поспiшати треба, мати чекае.
Марiчка поквапилася до криницi. Неподалiк вiд колодязя пiд високим в'язом стояли молодi козаки, а поруч з ними на пеньку сидiв старий дiд Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвiт, козак неповних дев'ятнадцяти рокiв, спритно махав двома шаблями.
– Козак молодий, а вправнiсть стара. Молодець! Перший козак здав iспит, другий, готовсь, – командував дiд.
Данило передав шаблю Трохима Лисицi своему друговi та ровеснику Пахому Гордiенко.
– Лях ошуюю, – кричав дiд, – куди розвернувся! Я казав злiва, а ти одесную повертаешся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк[2 - Бирюк – ведмiдь.]. Передавай шаблi наступному.
– Дiд, ти можеш просто виражатися? – розсердився Пахом. – Ошуюю, ошуюю.
– Ти на рожон не лiзь, молодий ишо. Ти учись у староi гвардii, – говорив дiд, набиваючи люльку тютюном.
Пахом передав шаблi Трохиму Лисицi, дев'ятнадцяти рокiв, i той спритно почав обмахуватися ними.
– Нi, нi, не годиться! – закричав дiд Яким. – Що ти, як дiвка на виданнi лозою вiд мух косно[3 - Косно – повiльно.] вiдбиваешся. Треба темп дотримуватися. Спiвай зi мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся. І швидше.
– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, – пiдхопили козаки.
Трохим вправно махав шаблями в такт пiснi.
– О, зовсiм iнший кисiль, – сказав дiд. – Пахомка, бери шаблi, друга спроба, ти вже потщися[4 - Потщися – постарайся.], не пiдведи, козак.
Тут козаки побачили Марiчку, яка несла коромисло.
– Ти що, Данило, плямами зашарiвся весь? Дивись, долонi спiтнiють, шаблю урониш, – попередив дiд. – Так, не дiвка – вогонь, ладна, руката, лiпша на хуторi, вся в матiр, така ж травниця. І бабка iх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула вiд руки османця.
– Данило, дружище, ти що обiмлiв? Ляхiв в бою не боявся, а дiвки злякався? – шепнув Пахом.
– Марiчка, здорова була! – крикнув Трохим, поправляючи золотi пасма волосся. – Куди йдеш?
– Здоровенькi були козаки, – посмiхнулась Марiчка, – доброго здоров'я, дiд Яким.
– І тобi не хворiти. Ти би менi, Марiчка, якесь розтирання дала для кiсток, – попросив дiд Яким.
– Приходьте, дiдусь, сьогоднi на суп з галушками, мати варить, я вам i розтирання дам, – запрошувала Марiчка.
– Ой, спасибi, тобi, молодиця, уважила дiда, прийду, обов'язково прийду.
– Як там Остап Шмат себе почувае? – спросив Пахом.
– Витримае, рана неглибока, вилiкуемо, – посмiхнулася Марiчка, – дайте часу.
– А Кiндрат Тримбач як? – пригадав Пахом свого наставника та побратима.
– У Кiндрата гiрше справи. Нога до кiстки розрубана. Кажу йому полежати, а вiн в бiй рветься, говорить, як там хлопцi без мене обiйдуться? – шкодувала Марiчка.
– Так, Кiндратка такий, бойовий хлопець, зане[5 - Зане – тому що.] норовистий, що скакун, – пiдмiтив дiд.
Марiчка поглянула на Данилу та, пiймавши на собi його зосереджений погляд, посмiхнулась.
– Марiчка, а дозволиш тобi вiдра до хати вiднести? – запитав Пахом. – А то ми тобi швидко проводжатого знайдемо, – засмiялися козаки.
– Спасибi, нехай вас тут дiдусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.
Набравши в колодязi води, Марiчка пiшла. Дiйшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспiвали козаки: «Славно бились з ворогом козаки в походi, ходить слава по землi, чутка йде в народi». Данило Горицвiт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марiчка посмiхнулась та пiшла по стежцi, тихенько наспiвуючи: «Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся».
Данило повернув шаблю Пахому.
