banner banner banner
Звитяга, слава і любов
Звитяга, слава і любов
Оценить:
 Рейтинг: 0

Звитяга, слава і любов


– Данило, не переживай ти так, – сказав Пахом, беручи шаблю.

– Ото таку дiвку ще заслужити треба, – зауважив дiд. – Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!

– Ага, Марiчка минулого лiта з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, – захоплено розповiдав Трохим Лисиця.

– Такiй дiвцi справжнiй козак потрiбен, сокiл сизокрилий, – подивився в небо дiд Яким.

– Заради Марiчки я осавулом стану! – в запалi сказав Данило.

– О, осавулом вiн стане! Та щоб осавулом стати треба попотiти добре, скiльки верст проскакати, скiльки ночей недоспати, скiльки пороху понюхати, скiльки ворогiв порубати! А ви що? Тiльки навчились шашкою розсiкати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дiд Яким.

– Не кажи дiд, ми вже пройшли iспит, – замiтив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висотi.

– Що ви там пройшли, то ж пiд Жовтими Водами репетицiя була, якби реестровi козаки, котрi були на службi у Речi Посполитоi, не стали на бiк Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би кровi пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пiсню заспi-вуй! – командував дiд.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, – затягнув Трохим.

– Лях[6 - Лях – поляк (устар.)] ошуюю, – кричав дiд, – iще ззаду пiдступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!

2. Травниця

Гликерiя помiшувала в казанку галушки та пробувала на сiль. Їй ще не було i сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям пiд яскравою квiтчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиi у неi було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру iй подарував на заручинах ii наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

Гликерiя сполоснула руки пiсля муки та почала рiзати зелену цибульку, зiрвану з грядки.

– Зараз вже суп буде готовий, поiж, Марiчка, а потiм пiдеш в балку, – умовляла Гликерiя дочку.

– Вiн ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп дiда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його i дайте йому це розтирання, – попросила Марiчка.

– Дам, дочка. Дiд Яким добрий козак! А як вiн твою бабусю любив. Стiльки битв пройшов дiд Яким, скiльки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вiк, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство iй небесне, – перехрестилась на iкони Гликерiя. – Марiчка, ти довго не ходи, скорiше повертайся.

– Наберу збору i повернуся. Багато поранених козакiв, та ще й ляхiв полонених, багато трав треба, – зiтхнула дочка.

– Ти усiх лiкуеш, i наших, i полонених, добра твоя душа.

– Вони ж хворi, немiчнi, собаку й ту жаль, а то людина, – мiркувала Марiчка.

– Якби вони так само вважали, то i не було би цiеi вiйни, – зiтхнула Гликерiя.

Марiчка взяла корзину i вийшла на подвiр'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з бiлоснiжними, схожими на розкиданi пластiвцi хмарками. Марiчка пiшла за хутiр, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тiк струмок, тому в низинi приживалися вологолюбнi рослини, а тi, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дiвчина часто ходила сюди збирати лiкувальнi трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревiй, овечий язичок, нарву, стане в нагодi вiд кровотеч й для загоення ран», – Марiчка зiрвала оберемок зелених нiжних листочкiв i поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лiкувати», – сказала дiвчина, акуратно обриваючи листочки з гiлки.

Ступаючи по стежинцi, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.

– А ти що на стежцi сiла, вчишся лiтати? – вона присiла коло голубки i пiднесла до неi свою руку.

Голубка налякалася, змахнула крилами i злетiла, вiдлетiвши метри на два.

– Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерiгае з гiлки, переживае. Лети голубка сизокрила.

Голубка сидiла в травi й поглядала на дiвчину.

– Сонечко сiдае, ти лети в гнiздечко, сиза голубиця, лагiдне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, вiн тебе кохае, голуб сизокрилий, – заспiвала Марiчка.

Голубка змахнула крилами i злетiла на гiлку квiтучоi калини. Дiвчина засмiялась i продовжила:

– Я не забарилась, дiток годувала, щоб вони заснули, iм пiснi спiвала. А як сонце встане, iх навчи лiтати, а iще гнiздечко собi будувати. І як сонце сiло, – продовжувала Марiчка, – вийшов мiсяць сивий, обiймав голубку голуб сизокрилий. Вiдпочинь в гнiздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.

Марiчка зупинилася, помiтивши неподалiк вiд струмка пагони польового хвоща.

– Хвощик, незамiнний помiчник при лiкуваннi гнiйних ран, лiзь в корзину.

Дiвчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марiчка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лiкувала поранених бiйцiв.

– Доброго здоров’я, баба Одарка, – привiтала дiвчина.

– Здорова була, Марiчка, теж трави збираеш? – запитала бабуся.

– Вирiшила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуницi нарвали?

– Так, медунка помiчниця, що загоюе рани, йди, тут ii цiла галявина, i подорожник там.

– Дякую, баба Одарка, пiду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.

– А я не дiйшла до ялинника, та i банку я не взяла, – вiдповiла бабуся.

– Так я наберу, подiлюся з вами, – запропонувала дiвчина.

– Спасибi, я не вiдмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, – попрощалася бабуся.

– Привiт Оксанi, – крикнула Марiчка.

– Передам, передам, – вiдгукнулася бабуся.

Оксана Гримчук була дочкою ii старшого сина, який загинув в тридцятому роцi, коли дiвчинка ще не народилася.

3.Дивний сон

Вечорiло. Марiчка стелила постiль для сну. День видався важким – робила вiдвари, готувала присипки, вiджимала сiк, ходила до лазарету лiкувати поранених козакiв та полонених. Козаки, хто вже оклигався вiд ран, невпинно шуткували з нею, хвалили, а деякi, мовчки, захоплено поглядали в ii бiк.

Марiчка розчiсувала волосся i, згадуючи жарти козакiв, посмiхалась. Впоравшись з розчiсуванням, вона вiдкрила вiконце, вдихнула ароматне вечiрне повiтря, повне запахiв квiтiв, скошеноi трави, i почула спiв солов'я. Таке затяжне «фюиюи-юиюи», а потiм «пуль-пуль-пуль-пуль».

Марiчка дивилась на зiрки, слухала солов'iну пiсню i згадувала зустрiч у колодязя з дiдом Якимом та козаками. Вона бачила, як Данило Горицвiт дивиться на неi, як нiяковiе, вiдводить погляд. Вiн, звичайно, смiливий козак, але серце ii поки мовчить.

Закривши вiкно, Марiчка лягла в лiжко i нiби провалилась. Глибокий сон поглинув ii свiдомiсть.

Снилося iй поле, луговi квiти, метелики, що перелiтають з квiтки на квiтку, аромат лiта, який зачаровував та п'янив. У неi вiночок на головi, вишита маками сорочка, а поруч з нею мужнiй красень в бiлiй сорочцi з тонкого льону. Вони тримаються за руки, бiжать по полю, смiються, кружаться, знову смiються. Сонце нiжно гладить ii по волоссю, а потiм красень проводить долонею по ii щоцi. Вона вiдчувае його нiжний, трепетний дотик i радiсть наповнюе ii душу. Несподiвано коло голови пролiтае чорний ворон i торкаеться крилом ii волосся. Вiд несподiванки вона присiла, закрилася рукою.

Марiчка металася на бiлих простирадлах, але сон не вiдпускав ii зi своеi влади. Ворон, пролетiв над головою, зробив круг i знову наближався до неi.