Вітер часу

– Ходімо до нас, познайомишся з моїми хлопцями.

В геофізичній камеральці сиділо декілька людей, в тому числі інженер-геофізик, як з’ясувалось, чоловік Люди. Він працював перший рік після закінчення інституту, в експедиції займався магнітною зйомкою.

– Тут ще не усі, – повідомив Міша. – Потім познайомишся. Ми працюємо до одинадцятої вечора, потім йдемо вечеряти. У нас тут є гуртожиток, кімната, де живуть неодружені інженери – геологи і геофізики. Там і вечеряємо, а хто не хоче – сімейні або «старі», як старші геологи, сидять вдома. Тобто сплять.

– Я би прийшов до вас вечеряти, та у мене нічого немає. Ви ж, мабуть, скидаєтесь, приносите хто що має.

– Взагалі, так, але потім розберемось. Я за тобою зайду.

Близько одинадцятої він дійсно прийшов, Володя, вже наодинці, сидів у камеральці. Пішли до будинку, який стояв недалеко від володіного. Це місце, де стояли чотири великих щитових будинки, називалось селищем ІТР. Між ним і селищем робітників були розташовані їдальня, контора експедиції і камералка.

Гуртожиток виявився великою кімнатою, площею як дві володіни, тобто займав половину будинку, але не по довжині, а по ширині. Тут стояли три ліжка, тумбочки біля них, а уздовж вікон три стола, зіставлених разом і покритих клейонкою. В кімнаті жили Міша, ще один геофізик та економіст експедиції. Тут же Володя побачив Люду і її чоловіка, який дренчав на гітарі. На столі стояли пляшки узбецьких вин – «Хосілот» і «Боян – Ширей», які привозили з Навої. Крім Люди жінок не було, хоча Володя бачив якихось дівчат у Міши в камералці, але з’ясувалось, що вони були дружинами бурових майстрів і на вечерю не ходили.

– Взагалі-то влітку тут дівчат досить багато, приїдуть на практику з Київського і Старооскольського технікумів, але ми з ними однаково не гуляємо. Звичайно вони товаришують з хлопцями – студентами, які приїздять на практику з інститутів.

Люда спекла пиріг, зустрітий загальним захопленням. Хтось мав огірки, редиску. Міша, коли їздив вночі на каротаж, підстрелив двох зайців, які у світлі фар бігли по дорозі. Зараз його сусіди по гуртожитку готували печеня з зайчатини та картоплі, яку випросили у їдальні.

– А чому буровиків нема? – поцікавився Володя.

– Вони п’ють горілку, а не сухе вино. Взагалі-то у нас сухий закон, Юрій Павлович заборонив шоферам привозити горілку. Але, хто хоче, знаходить. Ми теж іноді п’ємо коньяк, на свята.

Володя вже знав, що Юрій Павлович – це начальник експедиції.

– А старші геологи?

– Вони, переважно, п’ють кефір, якщо він є, звичайно, і лягають спати.

Тут двері в гуртожиток відчинились, і в їх прорізі з’явилось червоне обличчя і руда шевелюра, яка облямовувала лисину. Саша обвів очами присутніх і затримав погляд на столі. Не побачивши горілки, він захлопнув двері.

– Пішов кола робити, – невдоволено сказав Міша. – Зараз бігатиме селищем, шукатиме горілку.

Нарешті хлопці, які готували печеня, внесли доволі великий, принаймні на цебро, закопчений казан. Печеня робили на літній пічці, складеній метрах в п’ятдесяти від будинку. Паливом був саксаул, який привозили машиною з Туркменії. Його покручені стовбури не піддавались сокирі, але розлітались на шматки від удару об камінь.

Усі пожвавішали, почали сідати за стіл. Міша розлив вино в склянки.

– Вип’ємо за нового колегу, за старшого геолога Володю. Ви усі його ще мало знаєте, але у нього вже є успіхи на пошуках родовищ, недарма його до нас прислало керівництво Об’єднання. Сподіваємось, – повернувся він до Володі, – що з твоєю допомогою ми знайдемо родовище в чорних сланцях пустелі Кизилкум.

– Ура, – відповів Володя, усі посміхнулися і випили вино, а Люда, на його подив, навіть зааплодувала.

– Не обертатимемо вечерю у виробничі збори, – Міша поліз в казан і наклав собі печеня у великий алюмінієвий полумисок. – Їжте зайців, пийте вино.

Проте розмови увесь час повертались до якихось виробничих питань, про які Володя поки що не знав.

– Краще заспіваймо, – Людин чоловік потягнувся за гітарою.

Тоді в моді були пісні Висоцького, Окуджави, Клячкіна, Розенбаума. Співали і геологічні пісні, «гімн» географів – «Кто бывал в экспедициях, тот поет этот гимн, мы его по традиции называем своим…». Як і в Казахстані, де Володя був на інститутських практиках, тут усі з піднесенням співали «Дом родимый свой у Москвы-реки мы оставили навсегда, чтобы здесь, в степи, встали фабрики, встали новые города…», хоч москвичів серед них не було. Нові міста і селища, дійсно, вставали в пустелі Кизилкум – Учкудук, Зарафшан, Мурунтау, Навоі. Пустелю прорізали залізниця, а потім і бетонка, лінії високовольтних електропередач, магістральний водопровід великого діаметру від Амудар’ї.

За вікнами почало світати, вже чотири години, але спати ніхто не хотів. Наспівались, нарозмовлялись, час по домівках. Вмиватись, голитись, пити чай, збиратись на ділянки.

Володі, як старшому геологу на буровій ділянці, були підлеглими дві жінки-інженери, одна з них – дружина начальника експедиції, вона відповідала за документацію керну і складання геологічних розрізів по свердловинах, а інша – неосяжних розмірів, з задишкою, мабуть, хвора на діабет. Вона відповідала за документацію канав, але завдяки розмірам не могла влізти в канаву, сиділа, переважно, в камеральці і щось писала, час від часу задумливо дивлячись у далечінь. Одного разу хтось з техніків, коли жінка терміново вийшла, схопив листок, на якому вона писала, і вголос прочитав еротичні вірші, присвячені молодому геологу – казаху, якого надіслали працювати в експедицію. Володя не знав про це, тому йому самому доводилось їздити на ділянку, перевіряти документацію канав, яку робили декілька техніків-геологів. Побіжно він обов’язково дивився керн свердловин, які бурились. Йому підлягали також техніки, відповідальні за документацію керну, опробування і обробку проб, тобто дроблення, розтирання і відправку на аналізи в Ташкент.

Усі працювали добре, але у вільний час з ними бували пригоди: один з техніків, буваючи за межами експедиції, напивався і губив важливі документи, інший – ревнував свою молоду дружину до начальника експедиції. Вона була бухгалтером і кожного місяця їздила разом з начальником в Навої за грошима для зарплати. У цей час технік не знаходив собі місця, приходив до Володі, щоб відпроситись на день і поїхати в Навої спіймати дружину. Володя не дозволяв, бо вважав це дурницею, та і дитину техніку не було куди подіти. Документація керна у цей час була хтозна якою, а в журналі документації Володя одного разу прочитав вірші: «Дует ветер на дворе, сушатся пеленки, вся любовь – один обман, окромя ребенка». Після повернення дружини, яка була молодою, здоровою жінкою з рум’яними щоками, технік ганявся за нею по селищу, щоб побити.

Володя кожного дня їздив на ділянку, спав після повернення, а о восьмій вечора йшов до камералки, де працював ще чотири години до «вечері». Він відразу ж почав складати розріз уздовж магістральної канави, яка проходила паралельно профілю свердловин. Поєднавши обидва розрізи – по канаві і свердловинам, він виявив, що на його ділянці розташована вісь антикліналі, тобто випуклої до поверхні крупної складки порід. На північному і південному крилах антикліналі були розташовані потужні пластові тіла амфіболітів, які добре виділялись за даними магнітної зйомки. В ядрі антикліналі, яке було близько двох кілометрів завширшки і ускладнювалось меншими антикліналями, залягала товща чорних кременистих сланців, філітоподібних, тобто слюдистих, кременистих сланців та чорних вапняків і доломітів.

Цей розріз вперше висвітив будову ділянки. Володя побачив, що свердловини бурового профілю розташовані на південному крилі антикліналі, тоді як руда, згідно курсу структур рудних родовищ, який Володя вивчав в інституті, звичайно буває у ядерній частині. Тому у звіті за місяць він виклав отримані результати, надіслав їх в Управління і незабаром отримав дозвіл продовжити буріння на північ по профілю. Через два місяці обидві свердловини, пробурені в склепінні антикліналі, розкрили руду на різній глибині геологічного розрізу. Товщина рудних перетинів була невеликою, десять-двадцять сантиметрів. Але, усе ж таки, руда з вмістом урану в одну-дві десятих відсотку була вперше розкрита на глибині в сланцях пустелі Кизилкум.

Тут вже були виявлені і освоювались крупні родовища урану в осадових породах крейдового і палеогенового віку – Учкудук, Букінай, Суграли, Лявлякан та інші, але руда в давніх сланцях не була відомою, незважаючи на безліч аномалій радіоактивності і проявів вторинних уранових мінералів – ванадатів, фосфатів і карбонатів.

Співробітники Центральної лабораторії в Об’єднанні з’ясували, що експедицією відкрито зовсім новий тип уранових руд. На контактах чорних вуглецевистих сланців з вапняками розташовувались новоутворені породи – скарноїди з мінералами хрому, ванадію, барію, молібдену і урану. Характер процесу свідчив про неможливість утворення крупних уранових рудних тіл. Але ця мінералізація могла служити джерелом для вторинних окиснених руд урану, ознаки яких зустрічались у зонах дроблення порід у зв’язку з розломами.

Завдяки цим знахідкам підсилилися роботи в експедиції. Поставили бурити ще три станки, відповідно додались водовозки, що возили глинистий розчин для буріння свердловин, прийшла ще одна каротажна, збільшився штат геологів і геофізиків. Збудували декілька нових щитових будинків і багато будиночків для робітників. У червні до експедиції приїхали на практику молоді хлопці і дівчата, студенти інститутів і технікумів.

Дивлячись на Володю, почали постійно працювати ввечері в камеральці й інші геологи.

Хоча робота була напруженою, життя в експедиції не було одноманітним. Увесь час траплялись якісь події, переважно неприємні. Причиною цього був контингент робітників, більшу частину якого складали «випускники» таборів ув’язнених, розташованих поблизу міст, що будувались у пустелі. Їх руками будувались ці міста, рудники, заводи. Після звільнення вони йшли в геологічні експедиції, що шукали родовища урану і золота в пустелі Кизилкум.

Іншу частину робітників складали люди, які бажали добре заробити. Буровики, водії водовозок, дробильники проб, прохідники канав працювали відрядно, не зважаючи на час, а крім того мали ще, як усі робітники експедиції, стовідсоткову надбавку до заробітної платні – польові, безводні і районний коефіцієнт. Вони отримували удвічі і утричі більше, ніж інженери і, тим більше, техніки. Більшу частину робітників, що раніше не відбували покарання в таборах, складали казанські татари, які добре приживались в Узбекистані завдяки близькості мов і звичаїв.

Одна з неприємних подій була пов’язана з молодими хлопцями, учнями Ферганського професійно – технічного училища, які проходили в експедиції бурову практику. Вони швидко влились до колективу буровиків. Вечорами, після роботи, хлопці відпочивали, тобто пили горілку, якщо вдавалось дістати. Після полуночі, коли горілка скінчалася, іноді виникали бійки. Цього разу молоді буровики, бажаючи показати, які вони «круті», причепилися до вже немолодого колишнього в’язня, високого, страшного на вигляд, як Дракула, зі шрамами на обличчі. Пацани прийнялись його нещадно бити, але він вирвався, побіг і зачинився у своєму будиночку, подібному, скоріше на будку, ніж на житло. Після погроз, пересипаних матом, практиканти почали ламати фанерні двері. Зляканий Дракула зрозумів, що його уб’ють, схопив великий кухонний ніж і навмання вдарив ним крізь фанеру. Ніж точно попав у живіт одному з нападників. Тут пацани протверезили і побігли до начальника експедиції, щоб терміново відвезти пораненого у лікарню. Найближча була у селищі газовиків Газлі, сто або навіть більше кілометрів від експедиції по битій дорозі через пустелю. За кермо ГАЗ-69 сів сам Юрій Павлович, їхали декілька годин і зранку поранений був вже на місці.