Вiн пiдiйшов до машини i привiтався, але нiхто не звернув на нього увагу. Коли Володя перелiз через борт у кузов, то побачив, що мiсць практично немае. Тому вiн пробився ближче до кабiни i нахабно втиснувся мiж молодою жiнкою i високим парубком, викликавши обурення представницi прекрасноi половини людства. Вона спробувала його випхати, але Володя опирався. Машина, тим часом, рушила.
– Хто ти такий? – гнiвалась жiнка. – Бачиш, що вже зайнято?
– Так усе ж зайнято, а iхати треба, – вiдповiдав Володя, помiтивши красивi надутi губки i темно-карi очi сусiдки. «Непогано я сiв», – подумав.
Тут вiн побачив свого вчорашнього знайомого, одягнутого в шорти до колiн i робочу куртку з геологiчною емблемою на рукавi у виглядi буровоi вишки i двох схрещених молоткiв. Вiн з посмiшкою, обернувшись, дивився на сердиту жiнку. Простягнувши Володi руку, сказав:
– Привiт! Познайомся, ще один старший геолог.
Кремезний чоловiк з привiтним обличчям i посивiлою головою, який сидiв поруч з ним, теж обернувся i потиснув руку Володi:
– Монахов.
– А ти, – звернувся вiн до сердитоi красунi, – могла б сьогоднi не iхати на дiлянку. У тебе в камеральцi багато роботи. Але коли вже поiхала, терпи.
– А тебе як звуть? – обернувся до неi Володя.
– Люда, – вiдповiла вона без великого бажання.
– Я – Володя, старший геолог на бурiннi.
Люда промовчала, але злегка посунулась, звiльнивши Володi трохи мiсця. За пiвгодини, залишаючи за собою хвiст тонкого пилу, машина наблизилась до однiеi з дiлянок. Володя побачив вишки двох пересувних станкiв УРБ-3АМ, змонтованих на автомашинах МАЗ.
– Бурiння над усе, – зауважив вчорашнiй знайомий. – А ми далi поiдемо.
Крiм Володi з кузова вилiзли Люда i два парубки, як з’ясувалось, технiки-геофiзики. Вони попрямували до автомашини ГАЗ-63, на якiй була змонтована червона будка. Бурiння свердловини закiнчилось бiля другоi години ночi, вiдразу ж сюди виiхали водовозки, щоб промити забiй свердловини, i каротажка, тобто ця машина з будкою. Володя теж попрямував до каротажки. Дверi будки були вiдчиненi, там коло радiометра сидiв невисокий чоловiк у картатiй ковбойцi. Другий, мабуть робiтник, в брезентових рукавицях стояв бiля обсадноi труби, яка виднiлась на пiвметра над поверхнею землi, i поправляв опущений у свердловину кабель. Побачивши прибулих, чоловiк у ковбойцi залишив крiсло коло радiометра i вилiз назовнi.
– Йди ти, сiдай, – кивнув вiн одному з технiкiв, якi пiдiйшли. – Дивись, щоб стрiчку не заiло, щось самописець барахлить. Там на глибинi 340–346 метрiв аномалiя, я вже зробив деталiзацiю, а ти закiнчуй каротаж.
Технiк-геофiзик забрався в будку, туди ж повернувся робiтник i став за лебiдку, що пiднiмае каротажний кабель.
Чоловiк у ковбойцi подивився на Володю i простягнув руку. Володя ранiше вже бачив його в Об’еднаннi i знав, що вiн – старший геофiзик експедицii в Каратау. Звали його Мiшею, вiн працював вже рокiв п’ять, був старшим геофiзиком Учкудуцькоi партii до ii лiквiдацii, коли родовище передали Навоiйському комбiнату.
– Ми на тебе чекаемо. Треба налагодити роботу з керном. Є деякi аномалii радiоактивностi, може вийде що-небудь. У цiй свердловинi теж е, ходiмо подивимось керн.
– Люда, – покликав вiн, – неси радiометр.
Вона пiшла до фанерноi будки на полоззях, зварених з товстих металевих труб, i винесла радiометр СРП-2а. На кiнець трубки був надiтий свинцевий екран.
– Помiряй керн в iнтервалi 340–346 метрiв.
Разом з Мiшею пiдiйшов до керну Володя. Подивившись на фанернi етикетки, вiн вiдразу визначив, що керн з цього iнтервалу не пiдняли. Мiшу це не здивувало:
– Отже знову зона дроблення в кременистих сланцях. Фiлiтоподiбнi сланцi пiдiймаються, вапняки i амфiболiти теж, а кременистi, де мае бути руда, – нiяк. Мало того, що вони крихкi, так ще i дробленi. Ти подивись, лежать тiльки два шматочки кварцу, але ж з ними радiоактивнiсть не пов’язана.
Люда, включивши радiометр, вимiряла радiоактивнiсть цих шматочкiв. Зрозумiло, аномалii не було. Потiм прийнялась мiряти радiоактивнiсть цiлого керну, який лежав у чарунках дерев’яних ящикiв.
– Теж нiчого нема.
– Що цiкаво, – зауважив Мiша, – на поверхнi бачимо тiльки кременистi сланцi, – вiн махнув рукою у бiк невисоких чорних гiрок, – ну, iнодi амфiболiти. А вивiтренi фiлiти схованi пiд пiсками. Тут недалеко е магiстральна канава довжиною два кiлометри, перетинае цiлий розрiз порiд дiлянки, можеш подивитись.
– Як же ви копаете такi довгi канави? – здивувався Володя. – Це ж немалих грошей коштуе.
– Екскаватором, звичайно. Так дешевше. Щоправда, розкриваемо тiльки кору вивiтрювання порiд. Але усе ж дещо зрозумiти можна.
Володя попрямував до канави, яка знаходилась не далi як пiвкiлометра. Була середина травня, трава вже висохла, деiнде стирчали сухi палки ферул, увiнчанi пучками насiння. Бiля рiдкiсних заметiв пiску зростали кущики з дрiбним сiро-зеленим листям. Пiд кущиками ховались такi ж сiро – зеленi черепахи, або швидко пробiгали ящiрки. В канавi Володя побачив досить великого варана, який пiдняв голову, подивився на Володю маленькими чорними очами, надув боки, щоб здаватися великим i страшним, i засичав. Глибина канави тут була майже два метри, i варан поки що придивлявся, де б з неi вилiзти.
Володя пiшов уздовж канави на пiвнiч, розглядаючи червоно-буру глинисту кору вивiтрювання, яка була пiд наносами пiску. «Дiйсно, не дуже зрозумiеш, де фiлiтоподiбнi сланцi, а де амфiболiти», – думав вiн. Зрiдка траплялись прошарки чорних кременистих сланцiв, в трiщинах яких виднiвся волокнистий бiлий гiпс. «Треба скласти розрiз уздовж канави i ув’язати його з свердловинами», – подумки сказав собi.
Володя дiйшов аж до невисоких скелястих гiрок з чорних кременистих сланцiв, якi служили пiвнiчною границею дiлянки. Нiякого враження про будову дiлянки вiн не отримав. Вирiшив подивитись пiвденний вiдрiзок канави i пiшов уздовж неi, розглядаючи вiдвали, але наприкiнцi помiтив чоловiка, що спав у затiнку пiвденного кiнця канави. Вiн був одягнений у той же геологiчний одяг, що i багато хто в експедицii. Володя роздивився досить товсту червону потилицю i рудувате волосся з невеликою лисиною. Вiн би подумав, що це хтось з буровикiв, але поруч з чоловiком лежали геологiчний молоток i брезентова польова сумка. «Мабуть хтось з геологiв», – вирiшив Володя. Але в кузовi машини його вiн не бачив.
Володя пiшов назад до каротажки. Геофiзики вже закiнчили роботу, i Мiша
розглядав каротажнi стрiчки.
– Йди сюди, – вiн махнув рукою Володi. – Ось бачиш, аномальний iнтервал 340–346 метрiв i тут же за кавернометрiею каверна дiаметром до метра. Я ж казав, що зона дроблення з вивалами зi стiнок свердловини. Тому радiоактивнiсть буде бiльшою вiдсоткiв на двадцять.
– Там, в кiнцi канави, спить якийсь чоловiк, – повiдомив Володя.
– Це Саша, старший геолог, ти з ним ще не знайомий. Вiдсипаеться пiсля ночi. Десь знаходить горiлку, хоча у нас начальник експедицii запровадив сухий закон. І так майже кожен день. Прокидаеться пiзно, розвозка вже пiшла. Дiстаеться з глиновозками i спить в канавi до полудня. А потiм iде з нами додому, якщо його знайдуть, певна рiч.
– А коли ж вiн працюе?
– Сам побачиш. До кiнця мiсяця вiн план по зйомцi виконае за три-п’ять днiв, причому його мапа буде хоч на щось схожа, не те, що у iнших. За це його i тримають. Талант, можна сказати самородок. У нього й iншi таланти е, – посмiхнувся Мiша, – потiм узнаеш. Ну, ми додому.
Вiн гармошкою склав каротажнi стрiчки i засунув у польову сумку.
– Люда, сiдай в кабiну, – наказав Мiша i полiз у будку.
Робiтник, що працював з лебiдкою, виявився водiем каротажки.
– А де iншi твоi два технiки? – заглянув Володя до будки.
– Пiшли на документацiю канав.
Каротажка, щоб не здiймати пил, потихеньку рушила i, тiльки вiд’iхавши вiд буровоi, набрала хiд.
Володя, який стояв до цього в тiнi каротажноi будки, вiдразу вiдчув палючу спеку. На небi нi хмаринки, сонце палило нещадно. Час наближався до дванадцятоi. Вiн увiйшов у фанерну будку на полоззях, яка служила польовим житлом для буровикiв. Тут були двi спальних полки, як у вагонi, стiл i двi табуретки. Вiд дизеля буровоi проведена електрика i працював невеликий вентилятор. Володя сiв i почав записувати своi мiркування в польовий щоденник.
Незабаром пiдiйшла перевозка, таж сама ГАЗ-51 з лавками у кузовi. Цього разу Володя був першим i сiв попереду, бiля кабiни. Поiхали збирати людей з дiлянок. Першим забрали Монахова, який сидiв бiля розваленоi глинобитноi хижi, мабуть колишньоi овечоi ферми.
– А Сашу не бачили? – поцiкавився вiн.
– Саша спить в кiнцi магiстральноi канави на буровiй дiлянцi.
– Мусимо повернутися, вiн вчора прохав без нього не iхати.
– Наприкiнцi за ним заiдемо, – вирiшив водiй.
