Інтуiцiя
Анатолiй Власюк
У державi готуються до вiдзначення 25-рiччя Великоi серпневоi комунiстичноi революцii. З виправного закладу втiкае небезпечний злочинець. Вiн не пам’ятае свого минулого. Глянувши одного разу до дзеркала, розумiе, що це не його обличчя. Доля зводить його з химерними людьми – водiем смiттевозки, художником, незнайомцем, який живе у пiдвалi. Здаеться, всi хочуть йому допомогти, аби вiн знову не потрапив до виправного закладу, але врештi-решт з’ясовуеться, що вони працюють на спецслужби…
Анатолiй Власюк
Інтуiцiя
Татовi
ЧАСТИНА ПЕРША
ЧОТИРИСТА ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
1
Звичайно, я цього не пам’ятав i не мiг пам’ятати, але покiйнi тато й мама стiльки разiв розповiдали цю iсторiю своiм знайомим у моiй присутностi, що все це нарештi менi наснилося.
Нiби я, ще малий Толик, стою на залiзничному вокзалi й затуляю долонею рот. «Чому ти так робиш?» – смiючись, запитуе молодий i ще живий батько. «Щоб хмара до рота не потрапила», – серйозно вiдповiдаю я i з острахом дивлюся на пару, якою бухкае паровоз, а молодi та ще живi батьки, щоб не образити мене, беззвучно смiються.
Я знаю, що не можу пам’ятати цього, бо коли став свiдомо сприймати свiт, замiсть паровозiв уже з’явились електрички, а тому те, чого я не пам’ятав, не мiг бачити у снах. На паровози я дивився у фiльмах, зустрiчав iх на чорно-бiлих фотографiях у книжках й енциклопедiях. Як могло наснитися те, чого не пам’ятаеш? Чи, може, нашi сни закодованi? Пам’ятаеш чи не пам’ятаеш, а сниться те, що бачив або не бачив, але мiг бачити. Мабуть, нам сниться й те, що ми бачили чи вiдчували еством у лонi матерi. Ото би зафiксувати цей сон, запам’ятати його навiки – бiльш щасливоi людини, здаеться, не було би на свiтi!
Гарна казка, звичайно, але, швидше за все, про паровоз iз розповiдей батькiв я хотiв написати в якiйсь своiй майбутнiй книжцi i довго думав про це, моделював, висловлюючись сучасною мовою, ситуацiю, i вона наснилася менi.
2
Як би там не було, але спогади дитинства були приемними, i я всмiхався увi снi. Я бачив нiби наяву живих тата й маму, яких менi не вистачало у теперiшньому життi. У снi спогади про них були теплими й приемними, не те що в життi – сухими й мертвими. Оце дитинство у снi, паровозна хмара, живi тато й мама додавали сил, енергii, якi безжально розтринькуються, коли людина прокидаеться.
Мабуть, менi було занадто добре, бо якось мимоволi я перевернувся на iнший бiк i з жалем, крiзь сон, зрозумiв, що краще б я цього не робив: золоте дитинство промайнуло, i щось важке i тривожне притиснуло мене. Поволi сон випаровувався. Страшенно хотiлося пити, а ще – в туалет. Десь iз глибин пам’ятi я вичавив iз себе, що давалося взнаки вчорашне святкування черговоi рiчницi незалежностi Украiни.
Я розплющив очi – i нiчого не побачив. Дивно, але жах не охопив мене, хоча першою була думка, що я вслiп. Проте доволi швидко очi призвичаiлися до темряви i я – швидше iнтуiтивно, нiж насправдi,– почав розумiти, де знаходжусь. Нiби я лежу на нарах, i навколо мене теж нари, на яких знаходяться люди. Нiби я в камерi й явно чую хропiння цих людей.
Менi стало лячно вiд того, що я подумав: «Невже я потрапив до медвитверезника?» Справедливiше було б сказати: мене злякала не сама думка про те, що я потрапив до медвитверезника. Вiд тюрми, та вiд суми, та вiд наслiдкiв надмiрного зловживання алкоголем зарiкатися не слiд. Страшнiше було те, що з глибини пам’ятi я викопирсав думку: менi завтра треба пiдписувати до друку свiжий номер газети, а матерiалiв на добрих три сторiнки ще немае.
3
Думки снували одна за одною, але я не змiг пригадати, де i з ким так напився, що потрапив до медвитверезника.
Несподiвано менi стало весело. Безпричинний смiх виривався з моiх грудей, i я ледве стримувався, щоб не розреготатися на весь голос. Менi вже не було соромно, а стало навiть цiкаво потрапити в незвичне для себе середовище: зможу потiм описати все це в якiйсь iз своiх книжок.
Та коли менi прийшла до голови думка, що з цього скрутного становища треба все-таки виплутуватися, – смiх так само швидко зник, як i з’явився.
Я ще декiлька разiв перевернувся з боку на бiк, забувши про питво i туалет, але затуманений мозок не давав можливостi пригадати вчорашнiй день.
Раптом у вухах почала звучати якась до болю знайома мелодiя, i самi народжувались, а чи виринали з глибин пам’ятi слова: «Божевiльна Украiна. Може, вiльна? Боже, вiльна!» А далi мелодiя звучала сама, i я, хоч як не силкувався, не змiг пiдiбрати чи згадати слова.
Мелодiя у вухах несподiвано обiрвалась, i через хвильку я вiдчув, як рiзко в мене заболiла голова. Бiль лiз через очницi, вуха, нiздрi, рот. Хотiлося стиснути руками голову, вичавити з неi все до крапельки, викинути ii, як непотрiб, але руки не слухалися, нiби приклеiлися до тiла, й годi було поворухнути хоча б одним пальцем.
Ця екзекуцiя тривала всього декiлька секунд, але менi видалося, нiби промайнула вiчнiсть. Бiль у головi вщух, зате в кiнчики пальцiв на руках i ногах нiби вп’ялися гарячi голки. Порiвняно з недавнiм головним болем це було нiщо, i я глипнув декiлька ковткiв свiжого повiтря, якщо його можна було назвати таким у вщент наповненiй камерi. Через декiлька секунд минуло й вiдчуття вогню в кiнчиках пальцiв, i аж тепер я стурбувався не на жарт. Подiбнi проблеми зi здоров’ям виникли в мене вперше за сорок рокiв життя. Ще вiддам Боговi душу в цьому медвитверезниковi.
Нi, треба думати про щось легке, заспокiйливе, вiдволiкти мозок вiд важких думок. Головне, дожити до ранку, вирватися з цiеi клятоi камери i нiколи бiльше не напиватися до чортикiв.
4
– Колего, ви вже не спите? – згори звисла чиясь сива скуйовджена голова, i я не бачу цього, але якась надприродна сила уяви вимальовуе саме такий образ. Я не знаю свого сусiда зверху, але абсолютно переконаний, що цей хриплий i твердий голос я вже десь чув у своему життi. – Отже, я можу продовжити свою лекцiю? Адже вчора, ви знаете, в нас була вимушена перерва.
Я не знаю, що вiдповiсти, й мовчу. Старий сприймае це як запрошення до розмови i, зручно вмостившись на животi, дивлючись на мене, свого сусiда, вниз, хоча в теменi й не бачить нiчого, як i я, розпочинае:
– Історiя – це ланцюг випадковостей, а не закономiрних явищ, i всiм керуе Його Величнiсть Випадок. Саме це в своiй «Ульмськiй ночi» сформулював мiй тезка Марк Алданов, про якого ми з вами говорили минулого разу. Пiдзаголовок цiеi книжки – «Фiлософiя випадку», i пов’язаний вiн iз епiзодом з життя великого Декарта.
Слова цього несподiваного лектора вiдволiкають мене вiд важких думок про стан мого здоров’я. Але лише на якусь мить, бо яким би хоробрим я не бачив себе у власних очах, все одно в своi сорок рокiв думав, що мiцнiший.
Я не розумiю, що менi говорить старий. Дивно, але я чомусь твердо переконаний, що це, власне, стара, а не молода людина, хоча нiчого не бачу в цiй клятiй теменi.
Всi моi думки скерованi не на те, щоб вдуматися в суть слiв добровiльного лектора. Я витрачаю дуже багато зусиль, аж нiмiе тiло, щоб пiрнути в глибини пам’ятi й iнтуiтивно вихопити образ старого, згадати, де i коли я чув цей голос, характерну iнтонацiю, якiсь неприроднi звуки, що йшли не з горла, а, здаеться, з глибини серця.
Але в мене нiчого не виходить. Спроба виявилася марною, i я нiяк не можу заспокоiтися. Старий, очевидно, не вiдчувае всiх страждань свого единого студента й спокiйно продовжуе лекцiю.
5
– У серпнi 1619 року великий фiлософ змучився вiд свята з нагоди коронацii Фердiнанда Другого у Франкфуртi й поiхав у глухий Ульм, щоб «зiбрати думки», як висловився його бiограф Байе. Вночi десятого листопада Декарт побачив дивний сон: Бог указуе йому дорогу, якою треба йти. Вранцi вiн записав у своему щоденнику: «І став я розумiти основи вiдкриття дивовижного». Що вiн мав на увазi? Можливо, свою аналiтичну геометрiю? Чи основи сучасного рацiоналiзму, якi вiн створив пiзнiше i якi виходять iз фiлософськоi суверенностi розуму: «Я мислю – значить, я iсную»? Нiхто досi задовiльно не розшифрував цей запис у щоденнику Декарта.
Я не розумiю, що менi втовкмачуе старий, вже й не вслухаюсь у його слова, навiть думки про власне здоров’я перестають тривожити мене. Я намагаюся зрозумiти, що натворив учора, чому потрапив до медвитверезника. Я спускаюсь на грiшну землю, i менi вже невесело, бо ганебнi наслiдки виходу з цього закладу, насмiшки знайомих i злорадство недругiв я вже передбачаю.
Добре, що старий не вмiе читати моiх думок, а то вiн би образився, коли б зрозумiв, як я зараз далеко вiд його фiлософсько-лiтературноi лекцii.
6
Раптом яскраве свiтло залило камеру, i я аж примружився вiд несподiванки. Мiй сусiд зверху вiдразу перевернувся на спину, ледь чутно скрипнули нари, i завчено тихенько захропiв. Принаймнi, так менi видалося.
Коли я розплющив очi, то скрикнув вiд несподiваного болю в зiницях. Очi мимохiть заплющилися знову.
Незабаром я прийшов до тями i побачив, що надi мною бовванiе фiгура якогось вiйськовика. Десь я його бачив, але через нестерпний бiль в очах не мiг пригадати, хто це.
– Номер? – запитав росiйською вiйськовик, i його п’янi очi стали наливатися кров’ю. А, можливо, це в мене вiд болю луснула якась судина в оцi i я все бачив, мов крiзь червоне марево?
Вiйськовик дивився на мене, але я якимось надчуттям iнтуiтивно зрозумiв, що на вiдповiдь чекають вiд когось iншого. І справдi, з-за спини вiйськовика виросла якась фiгура в цивiльному, яку я теж десь бачив, але не мiг згадати де. Цивiльний, мов учитель математики, чiтко вiдчеканив украiнською:
– Це чотириста тридцять перший, товаришу пiдполковник! Сусiд зверху – вiсiмсот сiмдесят сьомий!
– Ты что, тварь, – вiйськовик звертався до мене, i я розумiв, що росiйська – не його рiдна мова, – днём мало работал, что теперь отдыхать не хочешь?!
Я не мiг второпати, в чому завинив перед цiею огидною потворою, але iнтуiтивно вiдчував, що менi треба мовчати, бо якщо стану протестувати, то це обiйдеться дорожче. Проте якоiсь логiки в стосунках iз хижаками бути не може, i менi видалося, що вiйськовик витлумачив мое мовчання не на мою користь. Втiм, навiть якби я щось сказав на свое виправдання, хоча не знав, що маю казати i в чому маю виправдовуватися, – результат неодмiнно був би таким, а не iншим.
Вiйськовик своiми дужими лапищами згрiб мене, мов слiпе кошеня, й жбурнув на цемент, причому я боляче вдарився головою об нари.
– Ты у меня сегодня получишь на все сто, так что ночь покажется тебе маленькой для отдыха. В музыкальную комнату его!
7
