З цими словами вiйськовик i цивiльний пiшли, i свiтло негайно згасло. Я навiть не усвiдомив, чи зачинилися за ними дверi. Менi видалося, що тих дверей не було взагалi.
Страшенно болiла голова, але ще бiльше пекло те, що мене так публiчно образили. Подiбних речей я нiколи мовчки не ковтав. Втiм, треба було швидше зводитися з цементноi долiвки, щоб не застудитися. Проте всi моi намагання пiднятись i лягти на нари закiнчилися нiчим. Я втратив координацiю рухiв i щораз падав додолу, боляче вдаряючись головою.
На цьому моi муки не закiнчилися. Знову несподiвано яскраве свiтло залило камеру, i я встиг побачити до сотнi в’язнiв, якi спали або, я розумiв, вдавали, що сплять. До мене приступили два дужих бритоголових молодики, якi згребли мене й понесли. Мов електричний розряд пронизав мое тiло, i я скрикнув. Це розлютило молодикiв, i вони на ходу стали копати мене i бити кистями рук, немов розбивали цеглу на показових вiйськових навчаннях. Бiль був несамовитий. Подiбного больового нападу я не зазнавав за все свое життя. Навiть небагаточисельнi вiзити до стоматолога видавалися тепер дитячою казочкою порiвняно з суворою прозою життя, яку менi за декiлька хвилин «прочитали» не обтяженi iнтелектом молодики.
Коли мене ще не винесли з камери, я глянув на свого сусiда зверху. Долi секунди менi вистачило, щоб зрозумiти, що цього сивого бороданя я, безперечно, вже десь бачив. Вiсiмсот сiмдесять сьомий!
Я не пам’ятаю, скiльки мене несли коридором i пiд час цього весь час били. Але це тривало, напевно, довго, бо молодики змучилися, кинули мене на пiдлогу, а самi взяли за ноги й так волочили. Здаеться, я вже нiяк не реагував на бiль, лише намагавсь якось втримати голову, щоб вона не билась об пiдлогу.
8
Як для медвитверезника, коридори були занадто довгими. На в’язницю даний заклад теж не видавався, бо я не бачив камер, жодних дверей, лише голi стiни. Там, де би мали бути дверi камер, висiли металевi шайбочки – майже таких розмiрiв, як хокейнi.
Роздивлятися менi було нiколи, та й не мав на це великого бажання. Тамуючи бiль, я вп’явся поглядом у потилицю одному з моiх мучителiв, нiби на ньому хотiв вимiстити всю мою злiсть i безсилля. Я нiколи не пiдозрював, що володiю навичками якогось екстрасенса, але секунд через п’ятнадцять пiсля мого в’iдливого погляду молодик всiею п’ятiрнею став шкрябати собi потилицю, а я вiд грiха подалi вiдвiв погляд – i зробив це вчасно, бо бритоголовий м’ясник уже зиркав на мене, iнтуiтивно вiдчуваючи, що це я несу йому бiду.
Нарештi ми зупинились, i напарник мого пiддослiдного крутанув шайбочкою влiво. Стiна розступилась, i вималювався прохiд, в який мене заштовхнули i кинули на щось м’яке. Дверi чи, вiрнiше, те мiсце, де вони мали бути, зачинились, i в теменi я не мiг зрозумiти, де знаходжусь. Щось м’яке, схоже на поролон чи вату, було пiдi мною i всюди, де торкалася моя рука. Це було набагато краще, нiж бетонна долiвка, на яку мене жбурляв вiйськовик. Пiзнiше, правда, згадуючи все це, думав, що волiв би лежати на бетонi, нiж на цiй уявнiй ватi.
Замучений, я заснув, iнтуiтивно усвiдомивши, що в моiй теперiшнiй ситуацii краще берегти сили й покластися на долю.
9
Я не знаю, скiльки перебував у такому важкому напiвзабуттi – можливо, декiлька годин, а, може, хiба якусь одну мить. Добре пам’ятаю, що менi за цей час нiчого не приснилось, але було вiдчуття, нiби я лежу на м’якiй перинi i весь час провалююсь униз. Я починаю усвiдомлювати, що перина не може бути такою м’якою, а я не можу так довго провалюватися вниз, але менi цей процес не приносить неприемностей, а тому навiть i гадки немае, щоб щось змiнити.
Проте поступово починае наростати вiдчуття тривоги i десь далеко-далеко, нiби в минулому життi, звучить якийсь неприемний звук. Вiн ще дуже далеко, лише народжуеться, лунае, здаеться, з того свiту, але вже примушуе зосередити увагу лише на ньому. Це як у крiслi стоматолога, коли даеш собi хвилину чи двi, аби витримати нестерпний бiль, i витримуеш його, якщо екзекуцiя тривае вiдведений тобою час. Якщо стоматолог забарився, або ти неправильно зорiентувався в часi, навiть бiль, який ти терпiв до зустрiчi з лiкарем, здаеться тобi нестерпним, i ти хочеш миттю покiнчити зi всiм – i з власним життям, i з клятим ескулапом.
Це тепер, з висоти прожитого, я можу вдаватися до таких, далеко не поетичних, порiвнянь. А тодi, коли звучав той клятий звук, щоразу набираючи силу, я не мiг нi про що думати, лише вiдчував його кожною клiтинкою свого тiла. А неприемний пронизливий звук наростав, угвинчувався неперервним болем у мое тiло, i годi було зрозумiти, який орган у першу чергу слiд захищати.
10
Тепер отой м’який матерiал, який колисав мене з самого початку, видався набагато твердiшим i мiцнiшим за бетон, не приносив заспокоення, а радше на загальному тлi давав зрозумiти, що звiдси менi не вибратися, що тут менi й наступить кiнець.
А звук посилювався, i менi здалося, що вiн вриваеться в кожну клiтинку мого тiла зсередини, розриваючи ii на шматки й приступаючи до iншоi, не дае можливостi сподiватися на легку смерть.
Проте бiль у рiзних органах став виокремлюватись. Якщо його можна було порiвняно легко терпiти в руках, ногах чи навiть у животi, то голова потерпала найбiльше. Очевидно, звук шукав найслабкiшi мiсця в людському органiзмi, вгвинчувався в них i не давав жодноi надii на визволення.
Менi здавалося, що цей звук, який уже лунав на повну потужнiсть, вичавлюе менi мiзки, i вони, як збiгле тiсто, виливаються крiзь вуха, рот, очi. Я вже не рахував до ста, навiть до десяти годi було дорахувати, щоб не акцентувати свою увагу на клятому болi. Бiль заполонив усе мое ество, i я вiдчував, що означае процес, коли людина поволi божеволiе.
11
Я кричав, як нiколи голосно не кричав у своему життi, думаючи заглушити клятий звук, але моi потуги можна було порiвняти з писком комара на тлi вулкану, який прокинувся пiсля тисячолiтньоi сплячки.
І в ту мить, коли мiй органiзм, здаеться, втратив усi ознаки життя, огидний смертельний звук припинився i я став вiдчувати, як буквально м’якне пiд руками i пiд усiм тiлом матерiал, на якому я лежав.
Менi здавалося, що мое повернення до блаженства тривало довго, хоча цiлком можливо, що все вiдбулося за якусь мить, але нiчого бiльше в свiтi я не хотiв, як продовжити цю мить.
Стiна розступилась, i повеселiлi молодики взяли мене, вiрнiше те, що вiд мене залишилось, i поволокли коридором.
– Ну що, композиторе, будеш оперу писати? – запитав один iз них, i йому здалося, що це вiн так жартуе зi мною. Поки вони голосно реготали, я мовчав i збирав докупи рештки своiх сил.
Бритоголовi зупинилися бiля однiеi з багаточисельних шайб, покрутили ii, внесли мене в мою камеру i, розгойдавши мiй живий труп, кинули рештки тiла на нари. Я був вдячний iм хоча б за те, що зробили вони свою роботу з точнiстю до мiлiметра, бо могли запросто вдарити мене головою чи об бетон, чи об нари.
12
Свiтло вимкнули, i я вiдчув, як мiй сусiд зверху звiсив свою голову й тривожно запитав:
– Як ви себе почуваете, колего?
Мабуть, я хотiв щось вiдповiсти, але в мене не вистачило сил.
– Мовчiть, мовчiть, – зрозумiв мiй стан професор. – Нiчого не кажiть. Рокiв п’ять тому я теж побував у музичнiй кiмнатi, але й досi пам’ятаю, що це таке. Навiть найзлiснiйшому вороговi не побажав би потрапити туди.
Я поволi приходив до тями. І хоча в камерi було темно, якiсь рiзнокольоровi вогники мерехтiли перед моiми очима. Ще мить – i менi став ввижатися той смертельно пронизливий звук, хоча я розумiв, що в камерi його бути не може. Але тiльки мiй мозок став згадувати той звук, як тiло зiщулилось, готуючись прийняти на себе всю мiць фальшивоi атаки. Їi не було i не могло бути в камерi, але я вiдчував, як наiжачилась кожна моя клiтинка, здатна дати вiдсiч. Уперше я зрадiв, що не зламався, а готовий боротися за свое життя. Менi стало веселiше, якщо можна було говорити про взагалi якiсь веселощi у данiй ситуацii.
13
– Навiщо ви так даремно ризикуете своiм здоров’ям i навiть життям? – запитував старий. – Вони кажуть, що нам уночi треба спати, i ми повиннi спати, а якщо не спимо, то не повиннi iм давати пiдстав для пiдозр. Ваш паперовий героiзм, колего, не принесе користi нi вам, нi iншим. Учiться в мене. Я вмiю вiдтворювати своiм хропiнням уже дев’ятнадцять вiдтинкiв сну на рiзних його стадiях. Ученi кажуть, що всiх вiдтинкiв iснуе двадцять чотири. А менi сидiти ще дев’яносто три роки, так що я освою ще цих п’ять вiдтинкiв, i тодi нiхто менi не страшний.
Я вслухався до слiв сусiда по нарах i не мiг зрозумiти, що вiн менi каже. А найперше я не усвiдомлював, де знаходжусь i що зi мною трапилося, чому я потрапив сюди: в медвитверезник – не медвитверезник, у в’язницю – не в’язницю.
– Ви слухаете мене, колего? Тодi продовжимо нашу розповiдь… Нiхто досi не може пристойно розшифрувати цей запис у щоденнику Декарта. Якби ви мали можливiсть прочитати книжку Алданова «Ульмська нiч» (а такоi можливостi ви, на жаль, найближчим часом не отримаете), ви б зробили висновок, що це своерiдна заявка також на основи вiдкриття дивовижного. Проте з фiлософii Декарта Алданов робив прикладнi висновки, що стосувались iсторii та моралi. Якщо сформулювати головну думку книги, то конспективно вона виглядае так: iсторичних законiв не iснуе, iсторiя – царство слiпого випадку.
14
Страшенно болiла голова. До всього iншого менi з новою силою захотiлося пити i в туалет. Старий читав свою лекцiю, не дуже турбуючись про мiй стан здоров’я, i якiсь першi почуття вiдрази до нього накочувалися хвиля за хвилею. Я хотiв вгамувати цi явно несправедливi, як я розумiв, почуття до професора, але не мiг – i щораз бiльше ненавидiв його. Моя ненависть зростала, як поступово пiдсилювався той клятий звук у музичнiй кiмнатi.
– У своiй книзi Алданов обговорюе ряд крупних подiй вiсiмнадцятого-двадцятого столiть, – нiби з кафедри читав свою лекцiю старий, на якого я готовий був виплеснути всю свою ненависть за той стан, в якому опинився нинi. – Переворот дев’ятого термiдора у Францii i вiйна 1812 року, Жовтнева революцiя i Друга свiтова вiйна – i всюди письменник стверджуе, що iхне виникнення та пiдсумки випадковi. Скажiмо, вiн розмiрковуе на таку тему. Якби Сталiн 1939 року прийняв сторону демократичних держав, то Нiмеччина, очевидно, побоялась би розв’язати Другу свiтову вiйну. Або ще одне «якби», котре iсторики не хочуть приймати. Якби Рузвельт не послухав поради Ейнштейна i не дав грошей на розробку атомноi бомби, а Гiтлер, навпаки, послухав би Гейзенбурга i дав, – як би тодi закiнчилася вiйна?
15
Якось iнтуiтивно, в одну мить, пiсля останнiх слiв професора, я вiдчув, що в усiх моiх бiдах винен, власне, цей сивий бородань iз до болю знайомим скрипучим голосом. У мене не було пiдстав так вважати, у мене не було жодних доказiв, але iнтуiцiя пiдказувала: це вiн, це вiн! Вiн – найбiльший твiй ворог. Це завдяки йому ти сидиш тут i мучишся. Розум вiдмовлявся слухати iнтуiцiю, i серце мало прихильнiсть до професора, але все мое ество пiдказувало, на кого менi слiд скерувати весь свiй гнiв. Якби в менi було достатньо сил, щоб хоча би поворухнути руками, я б задушив професора, настiльки огидним менi ставав цей старий i сам його голос.
Сили, хоча й поволi, поверталися до мене, але не в тiй мiрi, щоб я мiг здiйснити свiй кривавий задум. Інша проблема, крiм головного болю, стала хвилювати мене. Де моi окуляри? Мабуть, професор вiдчув, що його единий студент не слухае лекцiю i сам перервав свою розповiдь на пiвсловi:
– Що ви там шукаете, колего?
– Окуляри.
– Якi окуляри?
– Моi окуляри. Я все життя носив окуляри, невже не зрозумiло?!
Я сказав це так рiзко, неприязно, що професор замовк, знiтився, а я вже не мiг стриматися:
– Мабуть, коли мене несли в музичну кiмнату, то розбили iх. Питаете, що я шукаю… Окуляри шукаю. Менi без них, як без повiтря.
Починало сiрiти, але я нiчого добре не мiг побачити в камерi. Погляд без окулярiв розсiювався, впирався в невидиму стiну.
Пiсля моiх слiв у камерi запанувала гнiтюча тиша, але згодом професор голосом ображеноi людини, яка, втiм, розмовляе з безнадiйно хворим, а тому вагомих пiдстав ображатися немае, сказав:
