– Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!
Рудий Хвостик так само волав не своiм голосом. І голос його звучав дуже жалiсно.
На Маленьку поляну прибiгла захекана коза Гострi Рiжки. Вона вилизала плямисте хутро свого синочка. Вибрала з нього всiх мурах, до останньоi. Вмовляла синочка не плакати.
А бiлченя лiзло вгору стовбуром дуба i рюмсало:
– Мамусю, рятуй мене! Ой, боляче!
У дуплi вiдчинилися дверцята. Рудий Хвостик зник за ними.
Чому бджiлка розсердилася, а зайчик дав собi страшну клятву?
Життя в Нашому лiсi тривало. У повiтрi дзвенiли малi й бiльшi мухи, на гiлцi сперечалися бiлобокi сороки, з трави зеленими iскрами вистрибували коники. А ще з трави невпинно доносилося: «Шу-шу-шу». То сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бiгали – до розваленого мурашника i в рiзнi боки. Тягли довгi стебла, несли камiнцi, грудочки – вiдбудовували зруйновану хатку.
– Треба вертатися додому, – сказав собi Мазунчик. – Але не поляною, а лiсом, щоб мурахи не кусали.
Сказав i пострибав.
Дорога в обхiд виявилася довгою. На нiй траплялися глибокi рiвчаки, кущi жалкоi кропиви i колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячi озерця, глибокi нiрки жукiв-рогачiв, сухi шишки та гiлки.
Раптом по сiренькiй спинцi загупали, мов жолудi, великi краплi дощу.
Зайча шмигнуло пiд лопухи. Пiд величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерiгало за дощем.
Бiля лопухiв утворилася рiчечка. Вода у нiй вирувала, пiдхоплюючи все на своему шляху. Швидкий потiчок нiс бджiлку жовтим черевцем догори.
Мазунчик викотив бджiлку з рiчечки. Бджiлка тремтiла вiд холоду. Вiн хукав на неi. Комаха вiд теплого подиху зiгрiлася. Блимнула величезними очицями i запитала:
– Де я?
– Бджiлко, ти зi мною, пiд лопухами. Тут сухо i затишно, – втiшав бiдолашну комаху зайча. – Це я тебе визволив iз полону води.
– Сердечно дякую тобi, Мазунчику.
Бджiлка ретельно оглянула себе. Спочатку смикала по черзi лапками – перевiряла чи всi цiлi. Потiм розправила крильця. Насамкiнець втупилась очицями у промiжок мiж величезними листками. Там голубiв клаптик неба. Бджiлка довго його вивчала. А коли вивчила, то наказала собi:
– Розпогодилося. Лети, бджiлко. Працюй. Збирай з квiтiв солодкий нектар.
– Не лети. Будь зi мною, – просив працьовиту комаху Мазунчик.
– Нi, не гоже сидiти. Треба братися до працi, – стояла на своему бджiлка.
– Ти маленька. А маленькi не працюють. Маленькi лише бавляться.
– Мазю, ти сам так вирiшив? Можливо, тебе хтось цьому вчив? – спитала бджiлка.
– Навчили друзi. Мекека з Рудим Хвостиком. Спасибi iм, – похвалився Мазунчик.
– Жу-жу-жу, – продзижчала бджiлка. – Який сором! Який сором! Мазунчик повiрив неробам i сам ледарюе.
Бджiлка вже погрозливо дзижчала.
Зайчик подумав, що вона хоче його шпигнути. Тому завбачливо прикрив носика переднiми лапками. Але бджiлка його не шпигнула. Лише сердито дзигнула й вилетiла з-пiд лопухiв.
Мазунчик задумливо чухав лапкою за вушком. Думав уголос:
– Моi родичi працюють. Увечерi прийдуть стомленi. Нарву смачних листочкiв. Приготую для родичiв салат. І обов’язково застелю свое лiжечко.
Ще трiшки подумав i дав собi страшну клятву:
– Щоранку застелятиму лiжко i прибиратиму пiсля себе. Якщо порушу клятву, то хай мене з’iдять мурахи.
З легким серцем Мазунчик вистрибнув з-пiд лопухiв.
Заяче маля збирало листочки кульбаби i материнки, рвало солодкi квiточки деревiю. І, звичайно ж, спiвало: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля-ля».
Цю пiсеньку знае кожен хлопчик i дiвчинка.
Як Мазунчик був продавцем столичного супермаркету?
Наступного ранку Мазунчика нiхто не злякав. Вiн сам прокинувся. Застелив лiжечко i вистрибнув iз хатки.
На галявинi було багато сонця i яскраво-зеленоi трави. Вони пiдказували, що пора снiдати.
Зайчик скуб траву i оглядався. Чому друзiв на Маленькiй галявинi немае? Зайчик почав заглядати у кущi. Мекека з Рудим Хвостиком в кущах не ховалися.
Мазунчик збирав гриби, горiшки, смачнi листочки конюшини та заячоi капусти (ii ботанiки назвали очитком пурпуровим). Вiн iх з’iсть на обiд. Складав харчi окремими купками. Гриби до грибiв, горiшки до горiшкiв, смачнi листочки конюшини та заячоi капусти теж порiзно. За роботою мугикав пiд нiс улюблену пiсеньку: «Ля-ля, ля-ля, ля-ля, ля…».
Пiсеньку вiн не доспiвав, бо хтось грубим голосом мекнув:
– Що робиш, Мазю?
Кривенькi нiжки роз’iхалися. Зайчик гепнув на яскраво-зелену траву.
Перед ним стояло волохате страхiття. Голова здоровенна-здоровенна. І майже без очей.
– Ти хто? – пролопотiв Мазунчик тремтячим вiд страху голосом.
– Ме-ке-ка, – мекнуло страхiття.
– Мекека? – не повiрив Мазунчик.
З iншого боку обiзвався незнайомий тоненький голос:
– А я – Рудий Хвостик.
Це пищало бiлченя, що збiгало стовбуром дуба.
