Текля помiтила цi мигцевi перемiни, та iх i не важко було помiтити – якщо ти не слiпець! – на Марiiному обличчi: дiвчисько ще, дитя, навiть нiчого утаiти не вмiе…
– А спечно, чи не так? – спитала раптом i, поставивши фiлiжанку на край журнального столика, дiстала з кишенi хустинку, змахнула бiсеринки вологи з чола.
– Авжеж, – кивнула Марiя.
– То чом би нам не прогулятися? Чом би не зробити вечiрнiй променад? – пiдморгнула Текля змовницьки.
І, не чекаючи вiдповiдi, пiдвелася:
– Ось я лишень перевдягнуся…
Не встигла Марiя й вуста розвести, а Текля вже зникла в дверях сумiжноi кiмнати – там, здогадалася, спальня.
… справдi, пiт ллеться, наче струмком, ще пiвгодини – i хоч роздягайся… Текля це гарно придумала, о такiй порi на вулицi просто чудово: нiяких тобi черг, нiякоi штовханини, парочки на лавочках…
– Я вже! – постала Текля перед Марiею в простому, недорогому, але добротно пошитому платтi – з глибоким декольте, з широкими рукавами, воно було приемне оку.
Так-так, смак Теклi нiколи не зраджуе! З нею по вулицi буде йти, нiби зi старшою сестрою: бiльше тридцяти зараз iй нiзащо не даси. Того й дивись, що кавалери зачнуть липнути.
– Ну що, йдемо? – каже Текля, видимо вдоволена справленим враженням, i не втримуеться: – Як я тобi? Ще можу пiдчепити якогось хлопчика?
– А певно ж! – усмiхнулася Марiя, й згадала свое: «Коли б була чоловiком, нiзащо не пройшла б мимо Теклi, не зачепивши ii бодай поглядом…»
І усмiхаеться ще раз.
Текля злегка похмурнiе:
– Посмiшка в тебе якась дивна, не така…
– Як це? – нiяковiе Марiя.
– Не зовсiм щира, iронiчна… Мабуть, думаеш, що мiй вiк…
– Та що ти! – гарячково заперечуе дiвчина. – Нiчого такого! Ти виглядаеш прекрасно, можу заприсягтися, що…
– Не треба! – дещо лагiднiше перебивае Текля. – Не говори менi цих нiкчемних комплiментiв, ти не чоловiк…
– Але це не комплi…
– Марiе! Я ж сказала!
2
… але i наступного дня, i наступного пiсля наступного – Текля на службi, як i завжди, сконцентрована непiдступнiсть: анi жодним жестом, анi жодним словом, анi навiть вiдтiнком голосу вона не вiдступила вiд усталених службових стосункiв. Нiби не було недiльних гостин, анi довiрливоi розмови, анi прогулянки вечiрнiм мiстом. Спершу Марiю це бентежило, але трималося те вiдчуття при нiй недовго, iй вистачило розуму й тактовностi i самiй повестися так само…Так минув тиждень, аж у п’ятницю, за хвилину до вiсiмнадцятоi, коли Марiя вже зiбралася з роботи, прийшла секретарка i сказала:
– Машо, тебе Теоклiна Нарцисiвна викликае!
3
Цiеi ночi перед суботою iй приснився сон-спогад.
… нiяк не пригадати плакала чи смiялась
… нiяк не пригадати
хто пiдхопив майже безживне тiло
поволiк до ванноi
хлюпнув в обличчя водою
тодi опустив на пiдлогу
й задер спiдничку
… дзюркотiла вода
… тiльки й пригадуеться, що – дзюркотiла вода…
Прокинувшись, вона ще довго лежить iз заплющеними очима, ще довго намагаеться стулити уламки розбитого напiвбезпам’ятства, i раптом помiчае, що всеньке тiло ii тремтить.
«Ну, досить!» – каже вона собi.
Так вона казала собi вже багато-багато-багато разiв. Саме: казала. А не наказувала. Просто казала. От i зараз – просто каже. Тоном – нiби комусь обiцяе. Та нi, обiцяти немае кому. Дурiсть, яка велика дурiсть: навiщо обiцяти, коли (i ти це добре знаеш) обiцянки твоi непотрiбнi нiкому, навiть тобi самiй.
Навiть тобi самiй.
Навiть тобi.
Отже: треба вставати, довго на совiсть вiдсвiжувати лице крижаною водою (лiтрового слоiка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кiлька разiв вичавити пасту з тюбика у рот i, потримавши на язицi, ковтнути), опiсля всього – мiцний чай без цукру…
Вона нарештi ворушить повiками i, повернувши голову, зиркае на циферблат годинника.
Чверть на восьму.
Чверть на восьму.
Чверть на восьму.
Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно е щодень вiд ранку до вечора, залишаеться сорок хвилин.
Треба вставати.
Треба вставати.
Треба!
Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях i потилицi, здаеться, немае. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи пiднуджуе, та то вже дрiбницi: два пальцi в рот i…
