Трiщини
Василь Врублевський
Книжка малоi прози Василя Врублевського складаеться здебiльшого iз новел та оповiдань, написаних на зламi 80-х – 90-х рокiв минулого столiття, власне, на зламi суспiльних формацiй – часу занепаду i часу надiй, руйнацii заскорузлого свiту фальшивих iдеологем i з’яви паросткiв свiту нового, рiшучого вiдкидання будь-яких табу i виборювання права дихати вiльно. Вiдповiдно й твори, зiбранi у цiй книжцi, позначенi свiжiстю тематики, оригiнальнiстю сюжетних ходiв i доволi неоднозначною подекуди провокативнiстю.
Василь Врублевський
Трiщини
Текля з Марiею та ще хтось третiй
Мiнi-повiсть
1
…iть не здогадуемося чи, може, не хочемо собi в тому зiзнатися, що ми, жiнки, неймовiрно дивакуватi створiння, я б навiть сказала так: екзотичнi тваринки.
На цей останнiй Теклин реверанс Марiя дещо зарiзко пiдвела голову, таким же зарiзким жестом вiдкинула рукою пасмо волосся з-над очей i зиркнула з цiкавиною та деяким здивуванням.
– Заперечити хочеш? – спроквола, витримавши паузу, мовила Текля i, посмiхаючись самими лише кутиками пухких губ, чиркнула запальничкою.
– Нi-нi, – якось аж занадто поспiшно озвалася Марiя, – все так, все вiрно… – i за цей поспiх раптом зробилося iй нiяково i соромно.
Нiяково i соромно – перед собою…
…ця поступливiсть… з якого дива, подумалося, повинна у всьому погоджуватися? тiльки тому, що Текля старша? чи тому, що начальниця?..
… а втiм, вона добре знала: нi вiк, нi тим паче посада Теклинi у цьому випадку, в цiй ситуацii, при цiй розмовi за чашечкою гарноi бразильськоi кави не грають нiякоi ролi…
Але що ж тодi, що?
… ось вона сидить навпроти, загорнувшись у пiжаму, неквапом попихкуе цигаркою та час вiд часу вiдпивае невеличкими ковточками гарячу коричневу рiдину з порцеляновоi чашечки, – така проста, така звичайна жiнка, яких десятки, сотнi, тисячi цiею передвечiрньою порою сидить в панельних i цегляних коробках, i щонаймеше третина з них робить цiеi митi те ж саме, що й Текля; хiба що не всi насолоджуються справжньою бразилiею, але то вже деталi, то вже дрiбницi, i рiч не в тому… а в чому ж, в чому? може, в тому, що всi вони – породистi хатнi кицi, такий собi обов’язковий атрибут мiськоi квартири стандартноi квадратури, iз стандартними меблями, стандартною дерматиновою оббивкою вхiдних дверей? та й самi вони – стандартнi дружини при стандартних чоловiках…
Стоп! Кого-кого, а Теклю стандартною не назвеш нiяк! Вже навiть саме iм’я: Теоклiна Нарцисiвна за паспортом… врештi, iй якраз i мiсце на квiтнику чи в оранжереi, така вона пишна, розквiтла, вабляча… (Марiя уважнiше глянула на Теклю. Так, певно, роздивляються при знайомствi або ж пiсля тривалого нездибання).
… i справдi ж!.. досить вже таки помiтна повнота не псуе ii, навiть навпаки: додае загадковостi чи що? нi-нi, не загадковостi, швидше всього – привертае увагу i… i… i збуджуе iнтерес… так-так, саме так: ця навдивовиж рухлива попри повноту жiнка у лiжку, мабуть, справжня тигриця! коли б я була, подумала Марiя, чоловiком – нiзащо не пройшла б повз неi, не зачепивши бодай поглядом…
– Про що це ти замислилась?
Заскочена дещо зненацька, Марiя не знайшлася, що вiдповiсти, тiльки непевно знизала плечем.
– І все ж?
– Та так, нi про що.
– Нi про що? – хитрувато i трохи (так здалося) зверхньо усмiхнулася Текля. – Ану, зiзнавайся!
… зiзнаватися? в чому? нi, думки ж на те i е думками, аби бути тiльки твоiми, вони – твое i тiльки твое, едине, що належить тобi i бiльше нiкому, едине, чим ти володiеш беззастережно; можна вiддати все, можуть вiдiбрати все, але не iх…
Але Текля так хитро, так переможно (i чому саме так: переможно?) дивиться на тебе, що ти мимоволi (та нi, проти власноi волi!) всмiхаешся й покiрно, з тихим захопленням кажеш:
– Ти незвичайна жiнка!
– Я незвичайна? – мало не захлинаеться нарапт смiхом Текля. – Я незвичайна? Нi, голубко! Я найзвичайнiсiнька! – i, обiрвавши смiх, повторюе, розщеплюючи слово на склади: – Най-зви-чай-нi-сiнь-ка!
А потiм ще раз, незнано для чого:
– Най-зви-чай-нi-сiнь-ка!
Зрештою, «незнано для чого» – це так Марiя вважае. Сама ж Текля чудово знае, для чого. Так, вона чудово знае, чого хоче, i знае, як того домогтися, i недарма вона запросила це дiвчисько в гостi; а воно одразу ж i прибiгло, мало не луснувши вiд щастя: звiсно, ой як хочеться заприятелювати з начальницею!.. Начальниця – мiркувало, певно, собi – це те, що треба, це дуже файно…
– Текле, а ти була замiжньою?
Дурепище, навiщо iй це?!
Та, хоч i спалахнула в душi крихiтна неприязнь, вiдповiдае Текля спокiйно, з погордою навiть:
– Була.
– І чому?..
– Облиш! – Текля обривае на пiвсловi. – Ти, мабуть, думаеш, що це щось дуже добре?
Марiя зиркае з подивом, озиваеться недовiрливо:
– Хiба ж нi?
– Звiсно! – Текля не посмiхаеться, але й особливоi серйозностi на ii обличчi не видно. – Єдина перевага замiжжя в тому, що маеш бiля себе чоловiка, якого можеш вкласти в лiжко, коли тобi заманеться…
Марiя не йме вiри почутому: та нi, нi, Текля жартуе, Текля глузуе з неi!
… вона не може так думати! адже… адже це страшно – бачити в чоловiковi тiльки самця… Текля не може так думати насправдi, вона ж чуйна, вона ж красива, вона розумна… жартуе! звичайно, що жартуе…
– Ой, дiвчинко! – сплескуе Текля в долонi. – Яка ж ти наiвна! Для тебе це все ще романтика, ти ще вiриш у якiсь там почуття… Дурненька, чим ранiше ти розпрощаешся з цими дурними мрiями, тим краще буде для тебе!
– Але ж…
– Та зрозумiй же, зрозумiй: позбуваючись iлюзiй, ми здобуваемо свободу. А свобода – це все! Спокiй, розкутiсть, щастя…
Марiя слухае, слухае, затамувавши подих, слухае знетямлено, але й довiрливо, та однак, однак, однак не вiрить жодному Теклиному слову… Текля глузуе з неi, вона не може говорити так на повному серйозi, не може!..
– Я бачу, – Текля примружуе очi, ледь-ледь схиляе голову i дивиться на Марiю тепер вже навскiс, знизу вгору; вiд цього очi ii здаються вузькуватими, а вроджена засмага робить Теклю схожою на азiйку, – я бачу, що ти не в усьому, а може, й зовсiм не згодна зi мною, та це, повiр, тiльки тому, що ти молода й не маеш життевого досвiду.
– А чому… – Марiя нарештi здобуваеться на слово, але одразу ж i вмовкае: думки, та нi, лише обривки думок, неяснi, безладнi, протирiчнi обривки думок розпалюють мозок i уяву, а зволодати з ними iй незмога.
Текля завважуе ii даремнi потуги хоч щось, хоч що-небудь, хоч якось заперечити, i ii це тiшить. Тiшить не тому, що мае можливiсть хизуватися власною зверхнiстю, нi, – тiшить тому, що вона знае, чого хоче, i знае, як того домогтися, а теперiшня Марiiна розгубленiсть тiльки посвiдчуе: все так i буде, треба тiльки довести цю розгубленiсть до найвищоi точки – тодi це дiвчисько стане пiдвладною у всьому й чинитиме все, чого забажае вона, Текля… Марiя ще зовсiм юна, ще зовсiм дурненька, ще зовсiм недосвiдчена, вона щойно випала з домашнього кубельця, з неi, наче iз кавалка м’якоi глини, можна лiпити все що захочеш.
Марiя нараз вiдчула страх вiд того Теклиного погляду – темнi очi нiби пронизували ii наскрiзь…
…та нi, це менi приверзлося… Це, мабуть, вiд того, що Текля тут, серед хатнього затишку, зовсiм не така, як на службi… На службi Текля – сама тiльки зосередженiсть i неприступнiсть, а в цiй пiжамi i з цiею чашечкою – вiдверта, щира, своя нiби… Немов подруга, старша, досвiдченiша подруга…
