– А нащо ж признались?
– Та, все одно…
– Я зрозумiв. От вже цi дражнилки. То ви звiдки? Чи… то таемниця?
– Та з Пiдлипного, яка таемниця? А ви?
– З Бахмача. Але iду не туди.
– А куди?
– А здогадайтесь!
– М… Що, в Пiдлипне теж? – вона здивовано вирячилась на нього.
– Нi, насправдi ближче, в Халiмоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки вашi донесу.
– Так вам ого ще куди телiпати!
– Ну, а що ж вдiеш? Туди потяги не доходять. Полем пiшки хiба…
– Правда.
Ще помовчали з хвилю.
– Я насправдi вас добре розумiю, – заговорив хлопець. – Я сам не навчався, правда, пiсля школи… одразу в армiю, в учебку, а звiдти в Афганiстан. Отаке.
Аня спинила на ньому розгублений погляд.
– Ви там… – мовила несмiливо. – Тобто… – запнулась. – І iдете додому?
– Що? – здавалось, вiн не зрозумiв. – А, нi… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну – вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халiмоново товариш мiй живе. Ваня Шеремет, не знаете такого?
– Та… То ж далеко, – протягла вона, немов виправдовуючись.
– І справдi, – погодився вiн. – Оце катаюсь не скiльки по дiлу, а так… Аж не вiриться, що вже вдома. Не навтiшаюсь нiяк.
– Мабуть… – почала вона якось нiяково. – Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.
– Далеко, – погодився вiн нейтральним тоном. – І не всi повертаються. Але бог з ним! Ви ж вчителька, так?
– Тобто? – запитально зиркнула Аня.
– Педагогiчний iнститут…
– А-а… – кивнула вона головою, усмiхаючись. – А як ви здогадались?
– Та великого розуму не треба…
– А! – закивала вона головою, здогадавшись, i дзвiнко розсмiялась.
– Ви де зайшли?
– Точно, точно…
– Красива дiвчина, з вигляду – студентка, з валiзами… А iнших iнститутiв у цих краях я не знаю просто.
– Я зрозумiла, зрозумiла, – вона розслаблено вiдкинулась на сидiння.
– У мене там однокласниця вчиться насправдi. Олена Величко, – вiн задумався, – вже третiй курс, чи другий.
– О, ii я навiть знаю! – кивнула головою дiвчина. – Так, вона на третьому курсi.
– О, бачите – свiт тiсний.
2
Вони зiйшли з потяга удвох, на курному полустанку в полi, вiн винiс ii речi. Коли електричка поповзла собi далi, то вiн не надто рiшуче мовив до неi:
– От знаете що… Давайте я вам додому вiднесу вашi пожитки?
– Та ну що ви? – запротестувала вона.
– Ну, Пiдлипне ж там? – вiн вказав в бiк ближньоi лiсопосадки.
– Так, але… – вона завагалась. – Халiмоново ж через поле – вас нiч застане.
– Ой, ну i нехай! Побреду скошеним полем, – вiн театрально замахав руками, – знаете, як я пiзнi осiннi заграви люблю? І взагалi – осiнь…
– Та ну, вам же… – вона струснула головою. – Менi незручно, нi!
Вiн на те розправив плечi i мовив з напускною суворiстю:
– Чуете, ну я ж як не як сержант-десантник – ну чи менi боятись ходити поночi полем?
– Але… – вона задумалась. – Ну говорять, що… – повела далi якось уривчасто, невпевнено. – Тут десь неподалiк. Насправдi не так i близько, але ж неподалiк вiд залiзницi, i… – (не треба було за це, не треба!)
Вiн спохмурнiв.
– От лихо.
Опустив голову.
– Що? – не втямила Аня.
– Насправдi я це i мав на увазi. Тобто, – спохмурнiв ще дужче, – я не хотiв просто вас лякати. Але… Не хотiв, аби ви вештались самi – тут глушина така, знаете.
– Та знаю. Але ж… За Конотопом десь? – з якоюсь навiть надiею в голосi промовила вона.
