Хурделиця

– Словом – без заперечень, – рiшуче вивiв вiн. – Я вас проведу, а цю тему залишимо, добре?

– Ну добре, – кивнула вона наче навiть полегшено. – Але страх як незручно.

– Та бог з вами! Забудьте.

Вони рушили вниз iз полустанку по розбитих бетонних сходинках – там далi виднiлася стежечка мiж густих висохлих трав.

– Я теж люблю, – мовила дiвчина, всмiхнувшись сама до себе.

– Що? – спитав вiн iз цiкавiстю.

– Осiнь. Золотокосу красуню… – звабливо всмiхнулася вже до нього.

– Самi такi! – вiдрiзав вiн, також посмiхнувшись.

– Тобто?

– Золотокоса красуня.

– Хи… – вона зайшлась рум’янцем. – Та ну вас!

Врештi вони зiйшли вниз, i над розбитим полустанком запанувала примарна вечiрня тиша. Їi згодом порушив черговий потяг – прогуркотiв, не спинившись, повз полустанок, i висохлi трави вздовж колiй боязко задрижали.

3

Через годину чи щось близько того вiн вибрiв на залiзничну лiнiю, в глухiй безлюднiй мiсцинi, кiлометрiв за два вiд станцii Пiдлипне. Вiн iшов, злегка тиняючись, важко дихаючи, нiс в руках валiзу та обiрвану, скривавлену квiтчасту суконьку.

Вiн пройшов по шпалах метрiв зо п’ять, тодi захитався, впав на колiна, звiв очi до багрянистого надвечiрнього неба.

Стояв так хвилi зо двi, переводив подих, а тодi обiрвав чистий клапоть квiтчастоi суконьки – заходився витирати ним своi скривавленi губи та пiдборiддя.

4

«Іменем Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки.

22 жовтня 1990 року судова колегiя по кримiнальних справах Сумського обласного суду, в закритому засiданнi Сумського обласного суду розглянувши кримiнальну справу за звинуваченням Руденка Станiслава Івановича, 1966 року народження, уродженця села Карабутове, Конотопського району, Сумськоi областi Украiнськоi РСР, украiнця, громадянина СРСР, неодруженого, з середньою освiтою, що закiнчив у 1984 роцi Дубов’язiвську ЗОШ та курси ДТСААФ, ранiше не судимого, учасника бойових дiй в Афганiстанi, – у здiйсненнi злочинiв, передбачених статтями 17 та 118 ч.2, 93 п.п. «Е, Ж, З» Кримiнального кодексу УРСР – справа «Полустанок»

ПОСТАНОВИЛА:

У перiод з 1986 по 1990 роки пiдсудний Руденко С.І. на територii Сумськоi, Чернiгiвськоi та Киiвськоi областей УРСР здiйснив 26 убивств молодих жiнок та дiвчат на сексуальному грунтi i з особливою жорстокiстю. З початку 1986 року i надалi на територii Сумськоi та Чернiгiвськоi областей УРСР в лiсосмугах та лiсових масивах, прилеглих до мiст Конотоп, Нiжин, Бахмач, Чернiгiв, Плиски, Крути, та при виiздi з мiста Киiв у напрямку цих мiст стали коiтись убивства молодих дiвчат та жiнок, при чому – з особливою жорстокiстю та з нанесенням жертвам численних травм садистського характеру. Зловмисник повнiстю роздягав жертву i пiсля здiйснення вбивства забирав одяг жертви, як правило, ховаючи його на значнiй вiддалi вiд мiсця вбивства, часто закопував його в землю. Характерним для дiй зловмисника було також нанесення тiлам жертв численних травм ножем та зубами, розчленування та поiдання останкiв. Позаяк зловмисник здiйснював своi злочини в глухих мiсцинах, куди навмисне заманював жертву, трупи повнiстю роздягав, а одяг забирав i ховав, то тiла загиблих виявляли часто через значний промiжок часу, коли тiла знаходились у стадii глибоких гнилiсних змiн або були повнiстю скелетизованi. Кримiнальнi справи по цих фактах, котрi були вiдкритi територiальними слiдчими органами, розслiдувались розрiзнено та пiсля проведення обов’язкових слiдчих дiй призупинялись через невиявлення вбивцi. За звинуваченням у цих злочинах слiдчими органами Сумськоi та Чернiгiвськоi областей притягувалась велика кiлькiсть розумово вiдсталих та психiчнохворих осiб, котрi в ходi розслiдування обмовляли себе, а справжнiй вбивця тим часом перебував на свободi. В електричках та на залiзничних станцiях у пошуках потенцiйноi жертви Руденко блукав пероном, вагонами потяга. Повертаючись iз вiдрядження на службовiй машинi, Руденко мiг вийти в глухому безлюдному мiсцi та, пославшись на особистi справи, залишитись на околицi населеного пункту. Будучи абсолютно байдужим до чужих страждань та чужого болю, безжалiсно та з особливою жорстокiстю вбиваючи жiнок та дiвчат, Руденко абсолютно безпристрасно сприймав iхнi страждання, вiдзначаючись залiзною психiкою, на котру нiщо не могло вплинути, зокрема й вигляд жахливих страждань жертв, котрих Руденко свiдомо добивався тими страшними тiлесними пошкодженнями, якi вiн iм наносив, при чому жiнки та дiвчата буквально були залитi власною кров’ю. Пiсля скоення вбивств Руденко, виходячи з лiсосмуг у громадськi мiсця, спокiйно та розслаблено спiлкувався з незнайомими громадянами, заводив веселi розмови (що наглядно проявилось в епiзодi вбивства А. Кравчук 1988-го року), не проявляючи нi найменшого душевного хвилювання, повнiстю контролюючи своi дii та чiтко орiентуючись в обстановцi».

5

Потяги в цих краях курсували зi сходу на захiд i з заходу на схiд. А вздовж залiзничноi лiнii в цих краях лежали сумовитi простори богом забутоi землi – далекi пшеничнi поля, туманнi мiстечка в пломенях заграв та лiсосмуги в опалiм листi. Час тут немов спинився, i ламке висохле колосся тремтiло в суховiйних вiтрах, курява стелилась шляхами, а вiчна осiнь свистiла протягами вздовж колючого дроту державних кордонiв. Вiд Штеттiна на Балтицi до Трiеста в Адрiатицi залiзна завiса лягла поперек континенту. А потяги курсували зi сходу на захiд i з заходу та на схiд.

HAPPY NEW YEAR

(зима 2004-го)

1

По радiо завiрюху обiцяли лиш на вечiр, але вже й зараз мело так, що не видно було свiту. Злиденнi вулички Карабутова лежали в заметах, подекуди хазяi ще розчистили своi двори та попiд дворами, а голова сiльради зранку ледь не силою змусив мiсцевого орендатора Шпетного прогорнути трактором головну вулицю – едину асфальтовану, де була сама сiльрада, клуб з бiблiотекою та полишена школа. А от на околицях зоставленi людьми дворища ледь-ледь виглядали з заметiв.

Всi до одного жителi села сидiли нинi по хатах i носа на двiр не показували, тож вулицi були не лише занесенi снiгами, а й сиротливо безлюднi, немов яка дурна Антарктида, iй-бо.

Проте – таки не всi сидiли по хатах. Коло полудня на вулицi Калiнiна, що з одного боку прилягала до головноi, а з iншого виходила ген в поле з села – тобто була крайньою, околичною; так от – на цiй вулицi з’явилась дiвоча постать.

Здаля, щоправда, навряд чи можна було визначити, дiвоча вона, чи парубоча, чи ще яка – бог його зна. Дiвчина була вбрана в громiздкий плямистий маскувальних кольорiв бушлат, взута в кирзовi чоботи, i лише стрункi ноженята в чорних вузьких джинсах вказували на дiвча, а мо’ й просто на пiдлiтка. До всього голова i лице ii були закутанi в сiру пухову хустину, так що видимий був лише прорiз очей, тож якщо на кого вона й скидалась нинi, то скорше всього – на якусь терористку-шахiдку.

Вона брела заметами (вулиця була, ясна рiч, нерозчищеною), раз од разу спотикаючись i загрузаючи в снiгу, два рази ледь не впала, поки спустилася з пригiрка – втримала рiвновагу, виставивши руки в рукавицях так, немов збиралась пiдлетiти.

Врештi вона завернула з провулку в обсаджений кущами бузку двiр сiльського медпункту. Невеликий будинок (в селi iх чогось називали «фiнськими», хоча тi й були всуцiль цегляними) – його ще давно, в 84-му роцi, завбачливо звели для мiсцевого (нинi покiйного) колгоспу благороднi працiвники Конотопського електромеханiчного заводу «Червоний металiст», а до нього – ще й сарайчик збоку. Це був хороший будинок взагалi-то, ну, хоча б по сiльських мiрках, там було декiлька кiмнат, ванна, санiтарний вузол, простора кухня, два виходи – на веранду та запасний у двiр. Дiвчина в плямистому бушлатi сама мешкала в подiбному.

Так от – ця дiвчина звернула в двiр медпункту, зiйшла на крилечко, обтрусилась там од снiгу, потупала ще ногами, збиваючи снiг iз чобiт, i рушила всередину. В коридорi дiвчина розмотала свою важку хустину, так що вона тепер покривала саму лиш голову.

Це була молода дiвчина рокiв двадцяти п’яти, як iнколи говорять – яскраво вираженоi слов’янськоi зовнiшностi, зi свiтло-русим густим волоссям та великими зеленими очима. У вухах у неi стирчали навушники-«таблетки», а ще вона постiйно злегка всмiхалася одним кутиком губ, од чого звичний вираз ii обличчя скидався на глузливу гримасу-оскал.

Звали дiвчину Лiза Кравченко.

2

ЛІЗА КРАВЧЕНКО

Лiза Кравченко була единою дитиною в простiй, але вельми заможнiй, як на сiльськi мiрки, сiм’i. Їi тато був агрономом, мама – завучем у середнiй школi. Обое вони дуже любили Лiзу i не вiдмовляли iй нi в чому. Коли в дванадцять рокiв Лiза забажала займатись музикою, то тато навiть розщедрився i купив для неi в мiстi синтезатор «Yamaha», найнявши до нього ще й репетитора, котрий iздив двiчi в тиждень навчати Лiзу музицi. І, на неабиякий подив геть усiх, Лiза виявилась напрочуд здiбною ученицею. Через якiсь мiсяцiв зо два занять вона вже сама складала простенькi мелодii, а через рiк-другий уже жодна сiльська дискотека, весiлля, проводи та концерти самодiяльностi не проходили без ii участi. В десятому класi школи Лiзу познайомили з двома панами зi столицi – одного з них Лiза навiть якось бачила по телевiзору. Так от, цi пани запевняли Лiзиних батькiв, що в дiвчини велике майбутне – треба записати декiлька ii композицiй, органiзувати кiлька виступiв… Окрилена Лiза iздила в столицю i в область на студiю звукозапису, писала свiй перший альбом (не забуваючи все те вiдзначати в гучних компанiях), словом – так захопилася, що й незчулась, як довелося здавати iспити в iншiй школi екстерном, та й то з неабияким клопотом – через двiйки, прогули i незадовiльну поведiнку. Чи й варто говорити, що альбом Лiза не випустила, майже нiяких грошей не отримала, а двiйко найбiльш драйвових ii тем по радiо все ж зазвучали, щоправда – без будь-якого натяку на ii авторство. Вона так того року нiкуди й не вступила i сидiла на шиi в батькiв, поки мати не вперла ii на заочку педiнституту та не видiлила якiсь години вчителя музики та органiзатора шкiльних свят. В принципi – Лiза не тужила.

3

Всмiхаючись чомусь своему, Лiза морозко здригнулась i пiдiйшла до грубки, закинула туди кiлька дровенят, весело наспiвуючи при цьому:

– Блискай, зiронько моя,

Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера: