Людина i зброя
Олесь Гончар
«Людина i зброя» Олеся Гончара – антивоенний роман, в якому автор з надзвичайним психологiзмом зображуе жахiття вiйни, протиставляючи iм гуманiстичнi iдеали: людянiсть, миролюбство i добро***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.
Олесь Гончар
ЛЮДИНА І ЗБРОЯ
Глава 1
Ще безтривожно ходять по мiсту тi, якi вмиратимуть на рубежах, iтимуть в оточеннях, горiтимуть у кремацiйних печах концтаборiв, штурмуватимуть Будапешт i Берлiн; ще стоiть на узвишшi посеред мiста сiрий масивний БЧА – Будинок Червоноi Армii, де згодом на мiсцi, розчищеному вiд руiн, буде запалено вiчний вогонь на могилi Невiдомого солдата.
Ще все як було.
Ще – розбрiвшись з самого рання по парках, по бiблiотеках, позабиравшись у спорожнiлi аудиторii на факультетах – сидять над конспектами студенти, готуються до останнiх екзаменiв.
Двое iх сидить, забарикадувавшись в порожнiй аудиторii iстфаку.
Вранцi, коли прийшли сюди, Таня сама взялася закладати дверi стiльцем. Богдан стояв i, всмiхаючись, дивився, як вона це робить. Енергii й завзяття було в неi бiльше, нiж сили в руках. Все ж завдяки своiй оцiй затятостi вона впоралася з важким стiльцем, забарикадувалась, замкнулася, як хотiла: мiцно, нiби вiд усього свiту. Поривчаста, з розтрiпаним волоссям обернулася до Богдана:
– Тепер тебе в мене нiхто не вiдбере!
Вони глянули на закладенi дверi й розсмiялись: справдi, однi вони тут iз своiм коханням!
Вчора вони тiльки помирилися пiсля тяжкоi тривалоi сварки. Це була одна з тих сварок, що виникають мiж закоханими з дрiбниць, майже з нiчого, але важать для них бiльше, нiж найсерйознiшi свiтовi проблеми. Тепер обое бачать, що не варто було сваритись, не хочуть i згадувати тих болiсних безпричинних ревнощiв, що вiдiбрали у них кiлька щасливих днiв. Зараз, примирившись, вони нiби заново впивалися своiм почуттям, вiднайденим, переболiлим i вiд того ще бiльш спраглим, ще бiльш солодким. Якби це залежало тiльки вiд Танi, вона у вiдзнаку примирення весь день отут цiлувалася б, чiплялася б Богдановi на шию, забувши про конспекти, про екзамени, про все на свiтi. Зiп'явшись навшпиньки, вона потяглася обличчям до Богдана, до милого свого Богданчика: цiлуй!
Вiн легко пiдхопив ii на руки i, на ходу осипаючи гарячими поцiлунками, понiс в найдальший куток, посадив, мов школярку, на стiлець:
– Сиди!
Поклав перед нею ii недбало скрученi, покрапанi парковими дощами конспекти:
– Вчи!
Тепер вона сидить i зубрить хрестовi походи. Не стiльки, правда, зубрить, скiльки розкошуе у своiх мрiях, у свiтлих дiвочих видiннях. Час вiд часу крадькома, з щасливою злодiйкуватiстю позиркуе на нього.
Заглиблений в конспекти, Богдан сидить в iншiм кiнцi аудиторii, перед самою кафедрою. Ось вiн рукою поправив патли своi чорнi, Таня бачить його руку, волохату, в чорнiм волоссi, мiцну руку спортсмена. Нахмурившись, вiн знову пiрнув десь у середнi вiки. В оцiй задумливiй позi, в картатiй приношенiй сорочцi з акуратно засуканими вище лiктiв рукавами Богдан iй особливо подобаеться. Вона находить мужню гiднiсть у всiй його поставi, у високiй, гордовито випрямленiй шиi, в густому непокiрному чубовi, вiдкинутому назад. Навiть отак, коли Богдан сидить, по його рiвнiй високiй шиi видно, який вiн стрункий. Смаглюватий, циганкувато-чорний – дiвчата кажуть, що вiн красень, але для неi вiн бiльше, нiж це, для неi вiн саме щастя.
Кiлька днiв тому, коли стався був мiж ними розрив, думала – не переживе. Життя без нього для неi одразу згасло, злиняло, втратило змiст. Нещасна, змучена ревнощами, прибита горем, бродила, мов сновида, вечорами по мiсту, по кам'яних катакомбах кварталiв, живучи одним сподiванням хоч випадково зустрiти де-небудь його, хоч здалеку глянути, коли повертатиметься увечерi з бiблiотеки до гуртожитку. Найбiльше боялась побачити його в такий час з iншою, з незнайомою якоюсь дiвчиною виняткових достойностей, до котроi вже наперед ревнувала – ревнувала гостро, до потемнiння в вiчу. А вiн усе повертався не з дiвчиною, а з хлопцями, крокував мiж ними похмурий та непiдступний, з конспектами та хлiбиною пiд пахвою.
Причаiвшись десь у затiнку, Таня жадiбно стежила за рiдною постаттю, аж поки хлоп’ячий гурт не зникав у глибинi вечiрньоi вулицi.
В тi ночi своеi самотностi та неприкаяностi заходила вона по слiдах свого кохання на вулицю Вiльноi академii, де зустрiлася з ним вперше, на студентський «острiв Кохання» над Журавлiвською кручею, де вперше вiдчула сухий, жаркий смак його поцiлунку. Ця облюбована багатьма поколiннями студентiв круча над ряснiючою електричними вогнями Журавлiвкою i далекий переклик нiчних поiздiв тiльки посилювали бiль втрати. Повертаючись у гуртожиток, слухаючи пiзнiй гомiн буйноi своеi студентськоi республiки – Толкачiвки та Гiганта, все сподiвалась, все ждала, що вiн рано чи пiзно таки повернеться до неi, знов дасть iй те, без чого вона не могла жити.
Тепер вiн знову з нею. Цвiте душа! – так могла б назвати те почуття, що мае в собi до нього. Ось вiн тут. Нечутно можна пiдкрастися до нього з-за спини i обiйняти, вщипнути за вухо, скубнути за чуб… Проте нi, цього не можна, зараз вiн весь у роботi, в напрузi – штурмуе середнi вiки. Можна тiльки паперову кульку скрутити й кинути в його бiк, як це вона, пустуючи, робила на лекцiях, i кулька впаде перед ним на столi, i вiн, розгорнувши ii й хмурячи брови, прочитае:«Je vous aimej»[1 - Я вас люблю…(Франц.)].
Штурмуе, штурмуе. Про королiв та пап, про рицарськi походи та звичаi, а того й не знае, що сам iй здаеться найкращим за всiх рицарiв на свiтi. Як любить вона його за той нахмурений лоб, за оту впертiсть, нездоланнiсть, суворiсть до себе. Спартанська вдача! Нелегко даються йому науки, значно важче, нiж iй, але з гордостi, з честолюбства вiн не хоче знати шпаргалок, не хоче покладатись на випадок, хоче прийти на екзамен з твердою певнiстю в собi, в своiй силi, в тому, що нiхто й нiчим його не зiб'е.
Саме життя виробило в ньому цей характер – рiзкий, упертий, готовий до будь – яких труднощiв. Без батька рiс. На нелегкому хлiбi. Щоб дотягти до стипендii, ходив ночами на товарну станцiю розвантажувати вагони. Влiтку пiд час канiкул вiн теж працюе.
Минулого лiта в риболовецькiй артiлi десь у днiпровських плавнях важкi неводи тягав. Вернувся, i Днiпром вiд нього вiйнуло, куренями, димом багать вечiрнiх. Смаглюватiсть оця з нього нiколи не сходить. Навiть i серед зими вертавсь iз своiх запорiзьких канiкул засмаглий, мовби з-пiд тропiчного сонця, i хоч не бачились лише два тижнi, при поглядi на Таню радiсний голод розлуки свiтився в його очах.
З Сiчi Богдан вернувся! – жартували друзi. – З коша!
Увесь факультет знае, що вони – ще з першого курсу – закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.
Складуть ось останнi екзамени – i вiдкриеться перед ними лiто, вiльне, смагляве. Якби тiльки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за мiсто, у поле за Лiсопарком, де трамвай влiтае просто в жита!
Весна промайнула для них якось непомiтно, тiльки й бачили з оцього вiкна, як сивiли дощi високi по обрiях, тiльки й чули iх, як шелестiли за вiкном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розiгрiте камiння будинкiв. Потiм знов було сонце – i димились асфальти, i парували дерева своею мокрою блискучою зеленню, i з вiкон студентських аудиторiй видно було, як десь одразу ж за Пiвденним вокзалом, за блискучими пiсля дощу дахами будинкiв райдуга воду бере.
Туди – до райдуг, до просторiв замiських – тягнуло студентську душу…
Зате лiто сьогорiчне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поiдуть на археологiчнi розкопки. Багато iхнiх студентiв роз’iдуться цього лiта на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яноi могили на рiчцi Молочнiй, де нiбито виявлено доiсторичнi малюнки й печерах первiсноi людини, а iм, Танi й Богдановi, старий професор, знавець Ольвii, запропонував Ольвiю, запропонував якраз те, чого iм самим найбiльше бажалось. Стародавня Ольвiя, що по-нашому значить «щаслива», давно iх цiкавить обох, давно iм хочеться дослiджувати, розкопувати ii, занесену пiсками, щоб дiзнатись, чому вона загинула, чому люди покинули ii. Пiвтори тисячi рокiв тому мiсто вирувало життям, до нього вiд сонячних берегiв Еллади прибували кораблi, шумiв ринок велелюдний, на стадiонах вiдбувались спортивнi змагання, i на честь переможцiв мiсто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, перемiг списом i диском…» Архонт – це як голова мiськради, i Таня навiть усмiхнулась, уявивши, як бiжить по стадiону голова мiськради в трусах, виборюючи своему мiсту першiсть.
– «Пурфей, син Пурфея…» – iмiтуючи голос професора, починае урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не пiддаеться на ii пустощi, не обертаеться, вона тiльки чуе вiд нього:
– Не заважай!
І навiть це iй подобаеться, коли вiн отак прикрикуе на неi, отой ii легкоатлет факультетський, що теж мiг би перемагати «списом i диском». Не читаеться Танi. Все малюеться iй степове лiто, ольвiиське небо широке, пiд яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвiя, мiсячнi ночi, тихi лимани – все там буде для них, для них…
Несподiваний грюкiт стрясонув дверi.
Богдан пiдвiвся здивовано:
– Хто?
І, ще не почувши вiдповiдi, кинувся до забарикадованих дверей.
Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторiю на третьому поверсi iстфаку, де, вдершись крiзь забарикадованi дверi, застало вас страшне, приголомшливе слово:
– Вiйна!
Глава 2
Новий Хасан?
Халхин-Гол?
Нi, це, видно, було щось страшнiше.
У дверях аудиторii стоiть незграбний, широкоплечий Степура, iхнiй друг i однокурсник. Нiколи Таня не бачила його таким. Губи блiдi, надривно дихае, щось хоче сказати й не може – наче вдавився.
Богдана це лютить.
– Говори ж!
Степура важко видавлюе з себе товстими, нiби обвареними губами:
– Бомбили вночi Киiв… Севастополь… i ще якiсь мiста…
