– Ти звiдки знаеш?
Все мiсто вже знае, тiльки ви оце тут як на островi. Я теж сидiв читав, потiм вийшов за цигарками, а там уже все мiсто бурунить. Гучномовцi розриваються, людей тисячi на майданах… Так-то, брат Таню, – Степура з гiркотою глянув на дiвчину. – Бомби летять… ось яка iсторiя. А ми все спiвали «если завтра война». Це завтра вже стало сьогоднi.
Дiставши з пачки цигарку, вiн хоче прикурити, але сiрники ламаються один за одним. Нарештi, вичеркавши, вiн пiдносить запалений сiрник до цигарки, i Таня помiчае, як груба рука його ледь помiтно тремтить, i сам вiн при всiй своiй вайлуватiй кремезностi здаеться iй якимсь дивно беззахисним в цю мить.
– Як бандитюги, напали, – каже вiн. – Без попередження, вiроломно, безчесно…
Богдан, нахмурившись, стоiть бiля столу над розкритим конспектом, наче пригадуе щось. Потiм рiшуче закривае конспект, складае зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволi фiксуе кожен його рух. На скiльки часу складае вiн отi своi конспекти? Коли iх знову вiдкрие?
Таня пiдiйшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вiчi. Там якась темна рiшучiсть, вiдчуженiсть.
– Пiдемо?
Забравши конспекти, вони мовчки виходять.
Таня все не вiдпускае його руки. Як вчепилась в аудиторii своiм рученям за нього, так уже й не вiдпускае, тримаеться iнстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання…
В коридорах шум, гамiр. Студенти рiзних курсiв, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються.
– Цього треба було ждати!
– Але ж договiр про ненапад на десять рокiв?
– Фашизм е фашизм.
Дверi аудиторiй повiдчинянi навстiж, – тепер усiм уже не до наук. Мерщiй на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозумiння, ще, може, прийде iнше повiдомлення, звiстка про те, що конфлiкт залагоджено i все знов буде, як було.
На першому поверсi, проходячи повз кiмнату вiйськовоi кафедри, загледiли в нiй крiзь вiдхиленi дверi Духновича. Худий, сутулуватий, вiн стояв посеред кiмнати над рельефною картою пересiчноi мiсцевостi, i з його вигляду видно було, що вiн ще нiчого не знае i думае, певне, не про муляжний оцей рельеф, не про вiйну, що вже вдивляеться в тишу аудиторiй, а про щось iнше, далеке.
– Мироне, чув?
– Що саме?
– Вiйна.
Лице його перекосилось недовiрливою посмiшкою.
– Не жартуйте, бо я лякливий.
Але коли вони зайшли до аудиторii, надто незвичайний вигляд був у них, щоб можна було думати, що вони жартують.
– На жаль, серйозно.
– Складайся, брат…
Вiйськова кафедра. Це та кiмната, де iх стiльки муштровано керiвником кафедри, прискiпливим та педантичним майором, де так набридли iм отi вiйськовi плакати на стiнах, i протигаз в розрiзi, i учбовий кулемет, що темнiе в кутку, з просвердленою дiрочкою збоку в стволi… Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони нiби iншими очима розглядають муляжну пересiчену мiсцевiсть з мiнiатюрними горбами та рiчками. Гiпс, пофарбована тирса, що зображае траву… Як убого! Неприродна жовтизна хлiбiв, i отруйно-зелена просторина лукiв, i рiчка, й лiсок – все було мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама вiйна поставала з муляжiв своею мертвiстю, безжиттевiстю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на пiвкiмнати, а iм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлiбами, i вiтер польовий, i небо, повне жайворонкiв, i райдуги, що над полями свiтяться соковито! Бомби впали сьогоднi на хлiба. Танки вже десь iх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного свiту чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить вiйна?
Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичiв портфель. Вiн туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти i Гегеля, й Спiнозу, а зверху на портфелi лежать заяложенi вiйськовi статути, що iх Духнович так досi й не спромiгся опанувати i оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге здавати залiк. Дивно було, що Духнович, цей факультетський вiльнодум i фiлософ, який залюбки студiював навiть позапрограмнi науки, так до ладу й не мiг збагнути мудрiсть статуту караульноi служби, так досi й не навчився як слiд нi козиряти, нi ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лiсопарку вiн щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи смiх товаришiв i невдоволення викладача.
– Ну як, друже? – кивнувши на статути, звернувся Богдан до Духновича. – Подужав?
Духнович скривився, що мало означати усмiшку.
– Цi статути наганяють на мене якийсь, ну, просто мiстичний жах. Вони написанi нiби санскритом: скiльки не розшифровую – нiяк не доберусь глузду.
– Це вже вчорашне, – сумовито зауважив Степура. – Тепер, мабуть, не такi залiки доведеться складати.
Вони разом вийшли на вулицю. Все було, як i ранiш: дерева спокiйно зеленiють, i день тихий – нi сонячний, нi хмарний, в теплiй поволоцi iмлистiй, тiльки тривога мовби розлита в повiтрi, вона вже пройняла мiсто i душi людей.
Сумська клекоче. На перехрестi бiля репродуктора – натовп. Тут ще надiються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише мiсцевий прикордонний конфлiкт? Люди ждуть новин, гнiтить невiдомiсть, а радiо тим часом гримить музикою, передае бойовi маршi.
Найлюднiше в парку бiля пам'ятника Тарасовi. Гомiн, тривожно збудженi голоси, всi ждуть чогось, не розходяться… Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думае свою думу.
В натовпi Степура загледiв Мар'яну й Лагутiна. Вони стояли обнявшись, чого ранiше не дозволили б собi на людях, вiн блiдий, зосереджений i нiби байдужий до неi, а вона тулиться до нього плечем, наче говорить: ти мiй, мiй, це все тебе не стосуеться, нiкому тебе не вiддам.
Степура не може втямки собi взяти, як вiн, оцей Лагутiн, оцей тонковидий бiлявий його суперник, може бути зараз байдужий до неi, не чути, як лине вона до нього вся. Якби до Степури вона отак линула, любов його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про неi ночами, скiльки вiршiв для неi писав, а вона була й лишаеться з усiма ласками, жагою, рум'янцями калиновими – для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим!
Вгорi мiж деревами блищить на сонцi лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п'едесталу, – бронзова покритка з дитиною на руках, i повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темнiе суворою бронзою, зведена мiж дерев?
Задивившись на пам’ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпi Мар’яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, – волання пiдтримки, допитливiсть: невже це правда? Невже цього вже не вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати цю страшну, невблаганну звiстку, яка, видно, руйнувала все ii родинне щастя…
– Ти йдеш? – почув Степура за собою Богданiв голос. – Бо ми з Танею йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкае вiн у мiстi, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин зустрiв iх порожнечею: полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляеться, розхапують все, що е, – мило, сiрники, сiль…
– Показились вони, чи що? – знизав плечима Духнович.
– Для чого вам, громадянко, стiльки солi? – зачепив вiн жiнку, що з пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч.
Ця з вигляду досить iнтелiгентна городянка враз перетворилась у справжнiсiньку бабу-ягу.
– Що ти в цьому розумiеш, чистоплюю? – крикнула, люто ошкiрившись на Духновича. – Може, ця сiль, цей брусочок мила дiтей моiх вiд голодноi смертi врятують!
І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що вiд нього Танi стало аж не по собi, бо i в словах цiеi жiнки, i в цих ii з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда – подих голодних харкiвських зим, вчувалось ще тiльки серцем угадане горе тих багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi в санчата, крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi мило й сiрники по окупованiй землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах. Цього ще не було, можливостi чогось такого Таня ще i в думках не припускала, i все ж слова незнайомоi жiнки, яка, видно, немало в своему життi зазнала, глибоко вразили дiвчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розi бiля магазину господарчих товарiв – знов натовп, шарварок, буча. Зсередини примiщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жiночих головах iшов якийсь гевал, розчервонiлий, пiт з нього градом, а сам увесь обвiшаний шкребками, каструлями, вiрьовками рiзноi товщини, навiть круг шиi в нього хомутом обкинуте кiльце каната.
Богдан дивився на його вiрьовки з презирством, з обуренням.
– Вiшатись зiбрався?
Гевал, що був, видно, з порiддя звиклих до рiзних сутичок спекулянтiв, глипнув на студента зневажливо:
– Швидше сам когось повiшу!
І, перевiвши дух, вiн став ще енергiйнiше розпихати жiнок лiктями, а якусь стареньку зачепив своiми шкребками за хустку i, не озираючись таки стягував iй хустку з голови.
– Куди ти тягнеш? Пусти! Вiдпусти Хустку порвеш! – волала жiнка, а вiн, не звертаючи уваги на ii крик, робив свое, продирався далi.
