Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Народився я 1632 року в місті Йорку в заможній родині іноземного походження. Мій батько був родом з Бремена й осів спочатку в Гуллі. Наживши торгівлею хороший статок, він залишив справи і переселився в Йорк. Тут він одружився з моєю матір'ю, рідних якої називали Робінзонами – старовинне прізвище в тих місцях. Тому й мене назвали Робінзоном. Прізвище батька було Крейцнер, але, за звичаєм англійців перекручувати іноземні слова, нас почали називати Крузо. Тепер ми й самі так вимовляємо і пишемо наше прізвище; так само мене завжди називали й мої знайомі.

У мене було двоє старших братів. Один служив у Фландрії, в англійському піхотному полку, – у тому ж, яким колись командував знаменитий полковник Локгарт; він дослужився до чину підполковника й загинув у бою з іспанцями під Дюнкірхеном. Що сталося з іншим моїм братом – не знаю (як не знали мої батько й мати, що сталося зі мною).

Оскільки в родині я був третім, то мене не готували ні до якого ремесла, і голова моя з юних літ була набита різними нісенітницями. Батько мій, який був уже дуже старий, дав мені досить непогану освіту в тому обсязі, в якому можна її здобути, виховуючись вдома та відвідуючи міську школу. Він готував мене на юриста, але я мріяв про морські подорожі і не хотів слухати ні про що інше. Ця пристрасть до моря так далеко мене завела, що я пішов проти волі – навіть більше: проти прямої заборони батька і знехтував благаннями матері та порадами друзів; здавалося, було щось фатальне в цьому природному потязі, який штовхав мене до сумного життя, що дісталося мені у спадок.

Батько мій, людина статечна й розумна, здогадувався про мою затію і застерігав мене серйозно й ґрунтовно. Одного ранку він покликав мене до своєї кімнати, до якої був прикутий подагрою, й почав з гіркотою мені дорікати. Він запитав, які інші причини, крім схильності до мандрування, можуть бути в мене для того, щоб залишити рідну домівку й рідну країну, де мені легко вийти в люди, де я можу старанністю й працею збільшити свій дохід і жити в достатку й з приємністю. Залишають вітчизну в гонитві за пригодами, сказав він, або ті, кому нічого втрачати, або честолюбці, що прагнуть створити собі вище становище; пускаючись в авантюри, що виходять за рамки повсякденного життя, вони прагнуть налагодити справи і покрити славою своє ім'я; але подібні речі або мені не під силу, або принизливі для мене; моє місце – середина, тобто те, що можна назвати вищим щаблем скромного існування, яке, як він переконався на багаторічному досвіді, є для нас найкращим у світі, найбільше підходить для людського щастя, позбавлене як від потреб та поневірянь, фізичної праці і страждань, що випадають на долю нижчих класів, так і від розкоші, честолюбства, чванства і заздрості вищих класів. Наскільки приємне таке життя, сказав він, я можу судити вже з того, що всі, поставлені в інші умови, заздрять йому: навіть королі нерідко скаржаться на гірке життя людей, народжених для великих справ, і шкодують, що доля не поставила їх між двома крайнощами – нікчемністю і величчю, та й мудрець висловлюється на користь середини, як мірила справжнього щастя, коли благає небо не посилати йому ні бідності, ні багатства.

Варто мені лише поспостерігати, сказав батько, і я побачу, що всі життєві негаразди розподілені між вищими і нижчими класами і що найменше їх випадає на долю людей середнього стану, що не знають стількох примх долі, як знать і простолюд; навіть від недуг, тілесних і душевних, вони застраховані більше, ніж ті, у кого хвороби викликані пороками, розкішшю і різного роду надмірностями, з одного боку, важкою працею, нуждою, поганим і недостатнім харчуванням – з іншого, будучи, таким чином, природним наслідком способу життя. Середній статок – найбільш сприятливий для розквіту всіх чеснот, для всіх радощів буття; достаток і мир – слуги його; вони супроводжують і благословляють його помірність, здоров'я, безтурботність духу, товариськість, різні приємні розваги й задоволення. Людина середнього стану проходить свій життєвий шлях тихо й гладко, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою непосильною працею, не продаючись у рабство за шматок хліба, не страждаючи через пошуки виходу із заплутаних ситуацій, які позбавляють тіло сну, а душу спокою, її не з'їдає заздрість, вона не згорає потай вогнем честолюбства. Оточена достатком, легко й непомітно скочується вона до могили, розважливо смакуючи солодощі життя без домішки гіркоти, почуваючись щасливою, і навчена щоденним досвідом розуміти це все ясніше й глибше.

Потім батько наполегливо й дуже доброзичливо почав просити мене не легковажити, не кидатися стрімголов у вир потреб і страждань, від яких займане мною від народження становище у світі, здавалося, мало б захистити мене. Він говорив, що у мене нема потреби працювати за шматок хліба, що він подбає про мене, намагатиметься вивести на ту дорогу, яку щойно радив мені обрати, і якщо я виявлюся невдахою або нещасливцем, то повинен буду нарікати лише на злу долю або на власну помилку. Застерігаючи мене від кроку, який не принесе мені нічого, крім шкоди, він виконує таким чином свій обов'язок і знімає із себе будь-яку відповідальність; словом, якщо я залишуся вдома і влаштую своє життя відповідно до його вказівок, він буде мені добрим батьком, але не докладе руки до моєї смерті, заохочуючи мене до від'їзду. На завершення він навів мені приклад мого старшого брата, якого він також наполегливо переконував не брати участі в нідерландській війні, але всі його вмовляння виявилися марними: захоплений мріями, юнак втік в армію і був убитий. І хоча (так закінчив батько свою промову) він ніколи не перестане молитися за мене, але оголошує мені відверто: якщо я не відмовлюся від свого божевільного задуму, на мені не буде благословення Божого. Настане час, коли я пошкодую, що знехтував його порадою, але тоді, напевне, нікому буде допомогти мені виправити скоєне зло.

Я бачив, як під час останньої частини цієї промови (яка була воістину пророчою, хоча, думаю, батько мій і сам цього не підозрював) рясні сльози заструмували по обличчю старого, особливо, коли він заговорив про мого вбитого брата; а коли батько сказав, що для мене настане час каяття, але вже нікому буде допомогти мені, то від хвилювання він обірвав свою промову, заявивши, що серце його переповнене і він не може більше вимовити й слова.

Я був щиро зворушений цією промовою (та й кого б вона не торкнула?) і твердо вирішив не думати більше про від'їзд у чужі краї, а облаштуватися на батьківщині, як того бажав мій батько. Та марно! – минуло кілька днів, і від мого рішення не залишилося нічого: словом, через кілька тижнів після розмови з батьком я, щоб уникнути нових батьківських умовлянь, вирішив утекти з дому таємно. Але я стримував перший запал своєї нетерплячки і діяв не поспішаючи: обравши час, коли моя мати, як мені здалося, була більш за звичайне у дусі, я відвів її у куточок і сказав, що всі мої помисли до такої міри проникнуті бажанням бачити чужі краї, що, якщо навіть я і займатимусь якоюсь справою, у мене все одно не вистачить терпіння довести її до кінця і що хай краще батько відпустить мене добровільно, бо інакше я буду змушений обійтися без його дозволу. Я сказав, що мені вісімнадцять років, а в такому віці пізно вчитися ремеслу, пізно готуватися в юристи. І якби навіть, припустимо, я поступив писарем до правника, я знаю наперед, що втечу від свого патрона, не дотягнувши випробувального терміну, і піду в море. Я просив матір умовити батька відпустити мене подорожувати для набуття досвіду; тоді, якщо таке життя мені не сподобається, я повернуся додому і більше вже не поїду; і пообіцяв надолужити подвійною старанністю втрачений час.

Мої слова сильно розгнівали матінку. Вона сказала, що марно й говорити з батьком на цю тему, оскільки він дуже добре розуміє, у чому моя користь, і не погодиться на моє вмовляння. Вона дивувалася, як я ще можу думати про подібні речі після розмови з батьком, який переконував мене так м'яко і з такою добротою. Звичайно, якщо я хочу себе згубити, цій біді не допомогти, але я можу бути впевнений, що ні вона, ні батько ніколи не дадуть своєї згоди на мою затію; сама ж вона анітрохи не бажає сприяти моїй загибелі, і я ніколи не вправі буду сказати, що моя мати потурала мені, коли батько був проти.

Згодом я дізнався, що хоч матінка й відмовилася клопотати за мене перед батьком, проте передала йому нашу розмову слово в слово. Дуже заклопотаний таким поворотом справи, батько сказав їй, зітхнувши: «Хлопчик міг би бути щасливим, залишившись на батьківщині, але, якщо він пуститься в чужі краї, буде найжалюгіднішою, найнещаснішою істотою, яка колись народжувалася на землі. Ні, я не можу на це погодитися».

Тільки десь через рік після описаного я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я наполегливо залишався глухим до всіх пропозицій долучитися до якоїсь справи і часто нарікав на батька й матір за їх рішуче упередження проти того життя, до якого мене вабили мої природні нахили. Та якось раз, під час мого перебування в Гуллі, куди я заїхав випадково, цього разу без жодної думки про втечу, один мій приятель, що вирушав до Лондона на кораблі свого батька, почав умовляти мене поїхати з ним, пускаючи в хід звичну для моряків приманку, а саме, що мені нічого не буде коштувати проїзд. І от, не запитавши ні в батька, ні в матері, навіть не повідомивши їх жодним словом, надавши їм змогу дізнатися про це як доведеться, – не отримавши ні батьківського, ні Божого благословення, не зауваживши ні обставин даної хвилини, ні наслідків, в недобрий – бачить Бог! – час, 1 вересня 1651 року я ступив на корабель свого приятеля, що вирушав до Лондона. Ніколи, я думаю, халепи молодих шукачів пригод не починалися так рано і не тривали так довго, як мої. Не встиг наш корабель вийти з гирла Гумбер, як подув вітер, і почалося страшне хвилювання. Доти я ніколи не бував у морі і не можу висловити, до чого мені стало зле і наскільки була вражена моя душа. Тільки тепер я серйозно замислився над тим, що накоїв і як справедливо спіткала мене небесна кара за те, що я так безсовісно залишив рідну домівку і порушив синівський обов'язок. Всі добрі поради моїх рідних, сльози батька, благання матері воскресли в моїй пам'яті, і совість, яка в той час ще не встигла в мене остаточно зачерствіти, суворо дорікала мені за зневагу до батьківських умовлянь і за порушення моїх обов'язків перед Богом і батьками.

Тим часом вітер дужчав, і по морю ходили високі хвилі, хоча ця буря не мала й подоби того, що я багато разів бачив потім, ні навіть того, що мені довелося побачити через кілька днів. Але й цього було досить, аби приголомшити такого новачка в морській справі, що нічого в ній не тямив, яким я був тоді. З кожною новою хвилею, яка накочувалася, я очікував, що вона нас поглине, і щоразу, коли корабель падав вниз, як мені здавалося, в безодню морську, я був упевнений, що він уже не підніметься нагору. І в цих муках душевних я твердо вирішив і неодноразово заприсягся: якщо буде воля Господа вберегти цього разу моє життя, коли нога моя знову ступить на тверду землю, я зараз же повернуся додому до батька і ніколи, доки житиму, не ступлю більше на корабель; я клявся дослухатися до батьківської поради і ніколи більше не наражати себе на таку небезпеку, яку тоді переживав. Тепер тільки зрозумів я всю вірність міркувань батька щодо золотої середини; як мирно і приємно прожив він своє життя, ніколи не потерпаючи від бур на морі і не страждаючи від колотнеч на березі, і я вирішив повернутися в рідну домівку з покаянням, як справжній блудний син.

Цих тверезих і розсудливих думок вистачило у мене, поки тривала буря, і навіть ще на деякий час; але наступного ранку вітер почав стихати, хвилювання вляглося, і я почав потроху звикатися з морем. Як би там не було, весь цей день я був налаштований дуже серйозно (втім, я ще не зовсім оговтався від морської хвороби); але до кінця дня погода прояснилася, вітер ущух і настав тихий, чарівний вечір; сонце зайшло без хмар і таке ж ясне встало наступного дня, і гладь морська, за повної чи майже повної відсутності вітру, була залита сяйвом сонця і створювала чудову картину, якої я ніколи ще не бачив.

Вночі я добре виспався, і від моєї морської хвороби не залишилося й сліду. Я був дуже веселий і з подивом дивився на море, яке ще вчора вирувало й гуркотіло і змогло за такий короткий час затихнути й набути настільки привабливого вигляду. І ось тут, наче для того, щоб зруйнувати мої благі наміри, до мене підійшов приятель, що підбив мене їхати з ним, і, вдаривши мене по плечу, сказав: «Ну що, Бобе, як почуваєшся після вчорашнього? Парі тримаю, що ти злякався; зізнайся: адже злякався вчора, коли подув вітерець?» – «Вітерець? Гарний вітерець! Я й уявити собі не міг такої жахливої бурі!» – «Бурі! Ну ти й дивак! Ти вважаєш, що це буря? Ні! Дурниці! Дай нам гарне судно та побільше простору, то ми такого шквалику й не помітимо. Але ти ще недосвідчений моряк, Бобе. Підемо краще зваримо собі пуншу й забудемо про все. Поглянь, який чудовий сьогодні день!» Щоб скоротити цю сумну частину своєї оповіді, скажу відверто, що далі пішло, як зазвичай у моряків: зварили пунш, я сп'янів і втопив у бруді цієї ночі все своє каяття, всі похвальні роздуми про свою колишню поведінку і всі благі рішення щодо майбутнього. Словом, щойно поверхня моря розгладилася, щойно після бурі відновилася тиша, а разом з бурею вляглися мої розбурхані почуття, і страх бути поглинутим хвилями минув, думки мої потекли по старому руслу, і всі мої клятви, всі обіцянки, які я давав собі у хвилини відчаю, були забуті. Правда, іноді я прозрівав, серйозні думки ще намагалися, так би мовити, повернутися, але я гнав їх геть, боровся з ними, немов із хворобою, і за допомогою пияцтва й веселої компанії скоро переміг ці напади, як я їх називав; за якихось п'ять-шість днів я здобув таку повну перемогу над своєю совістю, якої тільки може побажати собі молодик, що зважився не звертати на неї уваги. Але мені знадобилося ще одне випробування: Провидіння, як завжди в таких випадках, хотіло відібрати в мене останні виправдання; справді, якщо цього разу я не зрозумів, що був урятований ним, то наступне випробування було такого роду, що тут вже й останній і пропащий негідник з нашого екіпажу не міг би не визнати як небезпеку, так і чудесного порятунку від неї.

Шостого дня після виходу в море ми прийшли на ярмутський рейд. Вітер після шторму постійно був протилежний і слабкий, тому рухалися ми повільно. У Ярмуті ми були змушені кинути якір і простояли при іншому, а саме південно-західному, вітрі сім чи вісім днів. Протягом цього часу на рейд прийшло з Ньюкасла дуже багато суден. Ярмутський рейд служить звичайним місцем стоянки для суден, які чекають тут попутного вітру, щоб увійти в Темзу.

Втім, ми не простояли б так довго й увійшли б у річку з припливом, якби вітер не був такий свіжий, а днів через п'ять не подув ще сильніше. Однак, ярмутський рейд вважається такою ж гарною стоянкою, як і гавань, а якорі і якірні канати були в нас міцні; тому наші люди анітрохи не тривожилися, не чекали небезпеки і ділили своє дозвілля між відпочинком та розвагами, за звичаєм моряків. Але восьмого дня вранці вітер ще посвіжішав, і знадобилися всі робочі руки, щоб прибрати стеньги і щільно закріпити все, що потрібно, аби судно могло безпечно триматися на рейді. До полудня почалося велике хвилювання; корабель сильно розгойдувало; він кілька разів зачерпнув бортом, і разів зо два нам здалося, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан скомандував відшвартуватися. Таким чином, ми трималися на двох якорях проти вітру, витравивши канати до кінця.

Тим часом розігрався жорстокий шторм. Розгубленість і жах прочитувалися тепер навіть на обличчях матросів. Я кілька разів чув, як сам капітан, проходячи зі своєї каюти повз мене, бурмотів стиха: «Господи, змилуйся над нами, інакше всі ми загинемо, всім нам настане кінець», що не заважало йому, однак, зірко спостерігати за роботами з порятунку корабля. Перші хвилини переполоху оглушили мене: я нерухомо лежав у своїй каюті під сходами і навіть не знаю добре, що я відчував. Мені було важко повернутися до колишнього настрою каяття після того, як я так явно знехтував і так рішуче з ним розправився: мені здавалося, що жахи смерті раз і назавжди минули і що ця буря закінчиться нічим, як і перша. Та коли сам капітан, проходячи повз мене, як я щойно сказав, заявив, що ми всі загинемо, я страшенно злякався. Я вийшов з каюти на палубу: ніколи в житті не доводилося мені бачити такої зловісної картини: морем ходили вали заввишки з гору, і кожні три-чотири хвилини на нас навалювалася така гора. Коли, зібравшись з духом, я озирнувся, навколо панували жах та лихо. Два важко навантажені судна, що стояли на якорі неподалік від нас, щоб полегшити себе, обрубали всі щогли. Хтось із наших матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас попереду, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і віднесло у відкрите море напризволяще, бо ні на тому, ні на іншому не залишалося жодної щогли. Дрібні судна трималися краще за інших і не так страждали на морі; а два-три з них теж віднесло в море, і вони промчали борт у борт попри нас, прибравши всі вітрила, крім одного кормового клівера.

Увечері штурман і боцман приступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітану дуже цього не хотілося, але боцман став доводити йому: якщо фок-щоглу залишити, судно затоне; і той погодився, а коли знесли фок-щоглу, грот-щогла почала так хитатися і так сильно розгойдувати судно, що довелося знести і її і таким чином очистити палубу.

Можете уявити, що мав відчувати весь цей час я – зовсім новачок у морській справі, який незадовго до цього настільки злякався невеликого хвилювання. Але якщо після стількох років пам'ять мене не обманює, не смерть була мені страшна тоді: у сто крат сильніше жахала мене думка про те, що я зрадив своєму рішенню скоритися батькові і повернувся до своїх первісних проклятих химер, і думки ці у поєднанні з боязню бурі приводили мене в стан, якого не передати жодними словами. Але найгірше було ще попереду. Буря продовжувала лютувати з такою силою, що, за визнанням самих моряків, їм ніколи не траплялося бачити подібної. Судно в нас було міцне, але від великої кількості вантажу глибоко сиділо у воді, і його так гойдало, що на палубі щохвилини чулося: «захлесне, кренить». У деякому сенсі для мене було великою перевагою, що я не цілком розумів значення цих слів, поки не запитав про це. Однак, буря вирувала все з більшою люттю, і я побачив – а це нечасто побачиш – як капітан, боцман і ще кілька людей, у яких почуття, ймовірно, не так притупилися, як у решти, молилися, щохвилини чекаючи, що корабель піде на дно. На довершення жаху раптом серед ночі один з чоловіків, спустившись у трюм подивитися, чи все там у порядку, закричав, що судно дало течу, інший посланець доніс, що вода піднялася вже на чотири фути. Тоді пролунала команда: «Усім до помпи!» Коли я почув ці слова, у мене завмерло серце і я впав навзнак на ліжко, де сидів. Але матроси розштовхали мене, говорячи, що якщо досі від мене не було користі, то тепер я можу працювати, як і всі інші. Тоді я встав, підійшов до помпи й старанно почав качати. У цей час кілька дрібних вантажних суден, будучи не в змозі встояти проти вітру, знялися з якоря і вийшли в море. Помітивши їх, коли вони проходили повз нас, капітан наказав випалити з гармати, щоб повідомити про наше тяжке становище. Не розуміючи значення цього пострілу, я уявив, що судно наше розбилося чи взагалі трапилося щось жахливе, словом, я так злякався, що зомлів. Та оскільки кожен переймався лише порятунком власного життя, то на мене не звернули уваги й не поцікавилися, що сталося зі мною. Інший матрос став до помпи на моє місце, відштовхнувши мене ногою і залишивши лежати, повний упевненості, що я впав замертво; минуло чимало часу, поки я отямився.

Ми продовжували працювати, але вода піднімалася в трюмі все вище. Було очевидним, що корабель затоне, і хоча буря починала потроху вщухати, однак не було надії, що він зможе протриматися на воді, поки ми увійдемо в гавань, і капітан продовжував палити з гармат, волаючи про допомогу. Нарешті одне невелике судно, що стояло попереду нас, ризикнуло спустити шлюпку, щоб нам допомогти. З великою обережністю шлюпка наблизилася до нас, але ні ми не могли підійти до неї, ні вона не могла причалити до нашого корабля, хоча люди гребли щосили, ризикуючи своїм життям заради нашого порятунку. Наші матроси кинули їм канат з буйком, витравивши його на велику довжину. Після довгих марних зусиль тим вдалося впіймати кінець каната; ми притягли їх під корму і всі до одного спустилися до них у шлюпку. Годі було й думати дістатися в ній до їхнього судна; тому, за загальною згодою, було вирішено гребти за вітром, намагаючись тільки тримати по можливості до берега. Наш капітан пообіцяв чужим матросам: якщо човен їх розіб'ється об берег, він заплатить за нього їх господареві. Таким чином, здебільшого на веслах, частково гнані вітром, ми попрямували на північ у бік Вінтертон-Несса, поступово гребучи до землі.

Не минуло й чверті години з тієї хвилини, коли ми відчалили від корабля, як він почав занурюватися на наших очах. І тут я вперше зрозумів, що означає «захлесне». Мушу, однак, зізнатися, що я майже не мав сили глянути на корабель, почувши крики матросів, що він тоне, бо з моменту, коли я зійшов чи, краще сказати, коли мене зняли в човен, в мені немов усе вмерло – частково від страху, частково від думок про майбутні поневіряння.

Доки люди посилено працювали веслами, щоб направити човен до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як човен підкидало хвилею, нам видно було його), що там зібралася велика юрба: всі метушилися й бігали, готуючись надати нам допомогу, коли ми підійдемо ближче. Та рухалися ми дуже повільно й дісталися до землі, тільки пройшовши Вінтертонський маяк, де між Вінтертоном і Кромером берегова лінія загиналася на захід і де її виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і, з великими зусиллями, але все-таки успішно вибравшись на сушу, пішли пішки в Ярмут. Завдяки лиху, що спіткало нас, ми отримали досить співчутливе ставлення: місто відвело нам хороші приміщення, а приватні особи – купці й судновласники – забезпечили нас грошима в достатній кількості, щоб доїхати до Лондона або до Гулля, як ми схочемо.

О, чому мені не прийшло тоді в голову повернутися в Гулль, у батьківський дім! Який би я був щасливий! Напевно, батько мій, як у євангельській притчі, заколов би для мене вгодоване теля, бо він дізнався про моє спасіння лише через багато часу по тому, як до нього дійшла звістка, що судно, на якому я вийшов з Гулля, потонуло на ярмутському рейді.

Але злий мій талан штовхав мене все на той же згубний шлях із завзятістю, якій неможливо було чинити спротив; і хоча в моїй душі неодноразово лунав тверезий голос розуму, що кликав мене повернутися додому, у мене не вистачило для цього сил. Не знаю, як це назвати, і тому не буду наполягати, що нас спонукає бути знаряддям власної своєї загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима, таємне веління всесильної долі; та безсумнівно, що тільки мій злощасний талан, якого я не силах був уникнути, змусив мене піти наперекір тверезим доведенням і навіюванням кращої частини мого єства і знехтувати двома настільки наочними уроками, які я отримав за першої ж спроби ступити на новий шлях.

Син нашого судновласника, мій приятель, який допоміг мені укріпитися в моєму згубному рішенні, присмирнів тепер більше за мене: вперше, як він заговорив зі мною в Ярмуті (що сталося тільки через два чи три дні, бо нам відвели різні приміщення), я помітив, що тон його змінився. Вельми невдоволений, він запитав мене, похитуючи головою, як я почуваюся. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розказав, що я здійснив дану подорож у вигляді досвіду, у майбутньому ж маю намір об'їздити весь світ. Тоді його батько звернувся до мене і сказав серйозним і заклопотаним тоном: «Молодий чоловіче! Вам більше ніколи не слід пускатися в море; те, що трапилося з нами, ви повинні прийняти за явне і беззаперечне знамення, що вам не судилося бути мореплавцем». – «Чому ж, сер? – відповів я. – Хіба ви також не будете більше плавати?» – «Це інша справа, – відповів він, – плавати – моя професія, а отже, мій обов'язок. Ви ж пустилися в море у вигляді досвіду. То небеса й дали вам скуштувати того, чого ви маєте очікувати, якщо будете наполягати на своєму рішенні. Можливо, все те, що з нами сталося, відбулося через вас: можливо, ви були Іоною на нашому кораблі… Будь ласка, – додав він, – поясніть мені толком, хто ви такий і що спонукало вас до цього плавання?» Тоді я розповів йому дещо про себе. Щойно я закінчив, він вибухнув страшним гнівом. «Що я такого зробив, – сказав він, – чим завинив, що цей жалюгідний вигнанець ступив на палубу мого корабля! Ніколи більше, навіть за тисячу фунтів не погоджуся я плисти на одному судні з тобою!» Звичайно, все це було сказано спересердя, людиною і без того вже схвильованою думкою про свою втрату, і у своєму гніві він зайшов далі, ніж слід було. Та потім у мене була з ним спокійна розмова, в якій він серйозно переконував мене не спокушати на свою погибель Провидіння і повернутися до батька, говорячи, що в усьому, що трапилося, я маю вбачати перст Божий. «Ох, юначе! – сказав він на завершення, – якщо ви не повернетеся додому, то – повірте мені – скрізь, куди б ви не поїхали, вас переслідуватимуть нещастя й невдачі, поки над вами не здійсняться слова вашого батька».