Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Невдовзі після того ми розлучилися, я не зміг заперечити йому і більше його не бачив. Куди він виїхав з Ярмута – не знаю; у мене ж було трохи грошей, і я вирушив до Лондона сухим шляхом. І в Лондоні, і по дорозі туди на мене часто находили хвилини сумніву і роздуми щодо того, яке життя мені обрати: чи додому повернутися, чи пуститися в нове плавання.

Що стосується повернення в рідну домівку, то сором заглушав найбільш вагомі доведення мого розуму: я уявляв, як з мене кепкуватимуть всі наші сусіди і як мені буде соромно глянути не тільки на батька й матір, а й на всіх наших знайомих. Відтоді я часто помічав, до чого нелогічна й непослідовна людська натура, особливо в молодості; відкидаючи міркування, якими слід було б керуватися в подібних випадках, люди соромляться не гріха, а каяття, соромляться не вчинків, за які їх можна справедливо назвати божевільними, а виправлення, за яке тільки й можна вважати їх розумними.

У такому стані я перебував досить довго, не знаючи, що робити і які терени життя обрати. Я не міг побороти небажання повернутися додому, а поки я відкладав, спогади про лихо, якого зазнав, дещо стиралися, разом з ними слабшав і без того слабкий голос розуму, який спонукав мене повернутися до батька, і закінчилося тим, що я відкинув будь-яку думку про повернення і почав мріяти про нові подорожі.

Та ж зла сила, яка спонукала мене втекти з батьківського дому, яка втягнула мене в безглузду й необдуману затію здобути собі статок, нишпорячи по світу, і так міцно забила мені в голову цю маячню, що я залишився глухим до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до заборони батька, – ця ж сила, кажу я, якого б не була вона роду, штовхнула мене на найнещасливіший учинок, який тільки можна уявити: я сів на корабель, що вирушав до берегів Африки, або, як висловлюються наші моряки своєю мовою, – до Гвінеї, і знову пустився в мандри.

Великим моїм нещастям було те, що в усіх цих пригодах я не найнявся простим матросом; хоча мені довелося б працювати трохи більше, ніж я звик, але зате я знав би обов'язки й роботу моряка і зміг би з часом стати штурманом чи помічником капітана, якщо не самим капітаном. Але така вже була моя доля – з усіх шляхів вибрати найгірший. Так вчинив я й цього разу: в гаманці у мене водилися гроші, на мені був пристойний одяг, і я завжди був на судні справжнім джентельменом, тому нічого там не робив і нічому не навчився.

У Лондоні мені пощастило потрапити (із перших же кроків) у хорошу компанію, що не часто трапляється з такими розпущеними молодиками, які збилися з пуття і яким я був тоді, тому диявол не дрімає і негайно розставляє їм якісь пастки. Але не так було зі мною. Я познайомився з одним капітаном, який незадовго перед тим ходив до берегів Гвінеї, й оскільки цей рейс був для нього дуже вдалим, то він вирішив вкотре вирушити туди. Він полюбив моє товариство – я був на той час приємним співрозмовником – і, дізнавшись від мене, що я мрію побачити світ, запропонував мені їхати з ним, сказавши, що мені це нічого не коштуватиме і що я буду його співтрапезником і другом. Якщо ж у мене є можливість набрати із собою товарів, то, можливо, мені пощастить, і я отримаю весь виручений від торгівлі прибуток.

Я прийняв пропозицію; зав'язавши дружні стосунки з цим капітаном, людиною чесною і довірливою, я вирушив з ним у дорогу, прихопивши із собою невеликий вантаж, на якому, завдяки повній безкорисливості мого друга капітана, отримав досить непоганий дохід: за його вказівкою я закупив на сорок фунтів стерлінгів різних брязкалець і дрібничок. Ці гроші я зібрав за допомогою своїх родичів, з якими листувався і які, як я припускаю, переконали мого батька чи, вірніше, матір допомогти мені хоч невеликою сумою у моїй першій справі.

Ця подорож була, можна сказати, єдино вдалою з усіх моїх походеньок, чим я зобов'язаний безкорисливості та чесності мого друга капітана, під керівництвом якого я, крім того, набув неабияких знань з математики й навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі дізнався багато такого, що необхідно знати морякові. Він отримував задоволення від занять зі мною, а я – від навчання. Одним словом, у цій подорожі я став моряком і купцем: виручив за свій товар п'ять фунтів, дев'ять унцій золотого піску, за який, після повернення до Лондона, отримав майже триста фунтів стерлінгів. Ця удача сповнила мене амбітними мріями, які згодом довершили мою загибель.

Та навіть і в цю подорож на мою долю випало чимало негараздів, і головне – я весь час прохворів, підхопивши найсильнішу тропічну лихоманку[1] внаслідок надто жаркого клімату, бо узбережжя, де ми найбільше торгували, лежить між п'ятнадцятим градусом північної широти й екватором.

Отже, я став купцем, що вів торгівлю з Гвінеєю. Оскільки, на моє нещастя, мій друг капітан незабаром після прибуття на свою батьківщину помер, то я вирішив знову поїхати у Гвінею, вже самостійно. Я відплив з Англії на тому ж кораблі, командування яким перейшло тепер до помічника померлого капітана. Це була найнещасливіша подорож, яку колись здійснила людина. Правда, я не взяв із собою і ста фунтів з нажитого капіталу, а решту двісті фунтів віддав на зберігання вдові свого покійного друга, яка розпорядилася ними вельми сумлінно; зате мене спіткали під час подорожі страшні біди. Почалося з того, що одного разу вдосвіта наше судно, яке тримало курс на Канарські острови чи, вірніше, між Канарськими островами й Африканським материком, було захоплено зненацька турецьким корсаром із Салеха, який погнався за нами на всіх вітрилах. Ми теж підняли вітрила, які могли витримати наші реї і щогли, але, бачачи, що пірат нас наздоганяє і неминуче наздожене через кілька годин, ми приготувалися до бою (у нас було дванадцять гармат, а в нього вісімнадцять). Близько третьої години пополудні він нас нагнав, але помилково, замість того, щоб підійти до нас із корми, як він мав намір, підійшов з борту. Ми навели на нього вісім гармат і дали по ньому залп, після чого він відійшов трохи далі, відповівши попередньо на наш вогонь не тільки гарматним, а й рушничним залпом з двох сотень рушниць, оскільки на ньому було до двохсот осіб. Втім, у нас нікого не зачепило: ряди наші залишилися щільними. Потім пірат приготувався до нового нападу, а ми – до нової оборони. Підійшовши до нас цього разу з іншого борту, він узяв нас на абордаж: осіб шістдесят увірвалося до нас на палубу, і всі насамперед кинулися рубати снасті. Ми зустріли їх рушничною стріляниною, списами й ручними гранатами і двічі очищали від них палубу. Тим не менш, оскільки корабель наш був доведений до непридатного стану і троє наших людей було вбито, а вісім поранено, то на завершення (я скорочую цю сумну частину своєї оповіді) ми змушені були здатися, і нас відвезли як полонених у Салех, морський порт, що належить маврам.

Участь моя виявилася менш жахливою, ніж я побоювався в перший момент. Мене не повели, як інших наших людей, вглиб країни до двору султана; капітан розбійницького корабля утримував мене як невільника, бо я був молодий, спритний і підходив йому. Ця разюча зміна долі, що перетворила мене з купця на жалюгідного раба, буквально розчавила мене, і тут мені згадалися пророчі слова батька про те, що настане час, коли нікому буде виручити мене з біди і втішити, – слова, які, думав я, так точно збувалися тепер, коли правиця Божа покарала мене і я загинув безповоротно. Втім, то була лише бліда тінь тих важких випробувань, через які мені належало пройти, як покаже продовження моєї розповіді.

Оскільки мій новий господар чи, точніше, пан узяв мене до себе в будинок, то я сподівався, що, вирушаючи в наступне плавання, він прихопить із собою й мене. Я був упевнений, що рано чи пізно його «впіймає» якийсь іспанський чи португальський корабель, і тоді мені буде повернута свобода. Але надія моя скоро розвіялася, бо, вийшовши в море, він залишив мене наглядати за садком і взагалі виконувати по господарству чорну роботу, покладену на рабів; після повернення з крейсування він наказав мені розташуватися на судні, в каюті, щоб доглядати його.

Відтоді я ні про що не думав, крім утечі, вигадуючи способи здійснити свою мрію, але не знаходив жодного, який давав би хоч найменшу надію на успіх. Та й важко було припустити вірогідність успіху в подібній справі, бо мені нікому було довіритися, ні в кого шукати допомоги – не було жодного подібного до мене невільника, жодного англійця, жодного ірландця чи шотландця – я був зовсім самотній; так що цілих два роки (хоча протягом цього часу я часто тішив себе мріями про свободу) у мене не було й тіні надії на здійснення мого плану. Але після двох років стався один незвичайний випадок, що пожвавив у моїй душі давнішню думку про втечу, і я знову вирішив здійснити спробу вирватися на волю. Якось мій хазяїн сидів удома довше ніж зазвичай і не споряджав свій корабель (через брак грошей, як я чув). У цей період він постійно, раз чи два на тиждень, а в гарну погоду й частіше, виходив на корабельному катері на прибережжя ловити рибу. У кожну таку поїздку він брав веслярами мене й молоденького мавра, і ми розважали його як могли. Оскільки я, крім того, виявився вельми майстерним рибалкою, то іноді він відправляв по рибу мене з хлопчиком – Мареско, як називали його, – під наглядом одного дорослого мавра, свого родича.

Якось вранці ми вийшли на прибережжя. Коли ми відпливли, піднявся такий густий туман, що ми втратили берег з виду, хоча до нього від нас не було й півтора милі. Ми почали гребти навмання; працюючи веслами весь день і всю ніч, з настанням ранку ми побачили довкола відкрите море, тому що замість того, щоб взяти до берега, ми відпливли від нього щонайменше на шість миль. Зрештою, ми дісталися додому, хоча не без зусиль, тому що зранку подув досить свіжий вітер; всі ми сильно зголодніли.

Навчений цією пригодою, мій господар вирішив бути обачнішим на майбутнє й оголосив, що більше ніколи не виїде на риболовлю без компаса й запасу провізії. Після захоплення нашого корабля він залишив собі наш баркас і тепер наказав своєму корабельному теслі, теж невільникові-англійцю, побудувати на цьому баркасі в середній його частині невелику рубку чи каюту, як на баржі, позаду якої залишити місце для однієї людини, яка кермуватиме й управлятиме гротом, а попереду – для двох, щоб кріпити і прибирати інші вітрила, клівер яких був над дахом каюти. Вона була низенька й дуже затишна, настільки простора, що в ній було можна спати втрьох і помістити стіл і шафки для провізії, в яких мій хазяїн тримав для себе хліб, рис, каву і пляшки з тими напоями, які мав намір розпивати в дорозі.

Ми часто ходили по рибу на цьому баркасі, й оскільки я був найбільш вправним рибалкою, то хазяїн ніколи не виїжджав без мене. Одного разу він зібрався в дорогу (по рибу чи просто покататися – вже не можу сказати) з двома-трьома важливими маврами, заготувавши для цієї поїздки провізії більше ніж зазвичай і ще звечора відіславши її на баркас. Крім того, він наказав мені взяти у нього на судні три рушниці з необхідною кількістю пороху й зарядів, оскільки, крім лову риби, їм хотілося ще й полювати.

Я зробив усе, як він велів, і наступного дня зранку чекав на баркасі, чисто вимитому й абсолютно готовому до прийому гостей, з піднятими вимпелами та прапором. Однак, хазяїн прийшов сам і сказав, що його гості відклали поїздку через якусь справу, яка несподівано підвернулася. Потім він наказав нам трьом – мені, хлопчикові й мавру – йти, як завжди, на прибережжя по рибу, оскільки його друзі будуть у нього вечеряти, і тому, щойно ми наловимо риби, я маю принести її до нього додому. Я послухався.

І тут у мене знову промайнула давня думка про звільнення. Тепер у моєму розпорядженні було маленьке судно, і, щойно господар пішов, я почав готуватися – але не для рибного лову, а в далеку дорогу, хоча не тільки не знав, але навіть і не думав про те, куди попрямую: будь-яка дорога була для мене хорошою, аби втекти з неволі.

Першим моїм хитруванням було вселити мавру, що нам необхідно запастися їжею, оскільки ми не вправі розраховувати на частування з хазяйського столу. Він відповів, що це правда, і притягнув на баркас великий кошик із сухарями і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у хазяїна ящик з винами (захопленими, як це показували ярлички на пляшках, з якогось англійського корабля), і, поки мавр був на березі, я переправив їх на баркас і поставив у шафку, ніби вони були ще раніше приготовлені для господаря. Крім того, я приніс великий шматок воску, фунтів п'ятдесят вагою, та прихопив моток пряжі, сокиру, пилку й молоток. Все це дуже нам знадобилося згодом, особливо віск, з якого ми робили свічки. Я пустив у хід ще й іншу хитрість, на яку мавр теж попався через наївність. Його ім'я було Ізмаїл, а всі називали його Молі або Мулі. От я і сказав йому: «Молі, у нас на баркасі є хазяйські рушниці. Що, якби ти добув трошки пороху й зарядів? Можливо, нам вдалося б підстрелити собі на обід дві-три алькамі (птаха на зразок нашого кулика). Господар тримає порох і дріб на кораблі, я знаю». – «Добре, я принесу», – сказав він і приніс великий шкіряний мішок з порохом (фунта з півтора вагою, якщо не більше) та інший з дробом фунтів у п'ять чи шість. Він прихопив також і куль. Все це ми склали в баркас. Крім того, у хазяйській каюті знайшлося ще трохи пороху, який я пересипав в одну з великих пляшок, що була в ящику, попередньо переливши з неї залишки вина. Запасшись таким чином всім необхідним для дороги, ми вийшли з гавані на рибну ловлю. У сторожовій вежі, розташованій біля входу в гавань, знали, хто ми такі, і наше судно не привернуло уваги. Відійшовши від берега не більш як на милю, ми прибрали вітрило і стали готуватися до лову. Вітер був північно-східний, що не відповідало моїм планам, бо якби дув він із півдня, я міг би, напевно, доплисти до іспанських берегів, принаймні до Кадикса; та звідки б не дув тепер вітер, я твердо вирішив: втекти подалі від цього жахливого місця, а решту віддати на розсуд долі.

Порибаливши деякий час і нічого не впіймавши, – я навмисне не витягав вудки, коли у мене риба клювала, щоб мавр нічого не бачив, – я сказав йому: «Тут у нас справа не піде; хазяїн не подякує нам за такий улов. Треба відійти подалі». Не підозрюючи підступу з мого боку, мавр погодився, й оскільки він був на носі баркаса, – поставив вітрила. Я сів до керма, і коли баркас відійшов ще милі на три у відкрите море, ліг у дрейф, наче щоб потім приступити до рибного лову. Далі, передавши хлопчикові кермо, я підійшов до мавра ззаду, нагнувся, немов розглядаючи щось, і раптом схопив його за тулуб і кинув за борт. Він зараз же виринув, бо плавав, як пробка, і криками став благати, щоб я взяв його на баркас, обіцяючи, що поїде зі мною хоч на край світу. Він так швидко плив, що наздогнав би мене дуже швидко, оскільки вітру майже не було. Тоді я пішов у каюту, взяв там рушницю і прицілився в нього, кажучи, що не бажаю йому зла і не зроблю йому нічого поганого, якщо він дасть мені спокій. «Ти добре плаваєш, – продовжував я, – на морі тихо, тому ти легко допливеш до берега, і я не чіпатиму тебе; та тільки спробуй підпливти близько до баркаса – миттю прострелю тобі череп, тому що я твердо вирішив повернути собі свободу». Тоді він повернув до берега і, я впевнений, доплив до нього без жодних труднощів, оскільки був чудовим плавцем.

Звичайно, я міг би кинути в море хлопчика і взяти з собою цього мавра, але на останнього не можна було покластися. Коли він відплив досить далеко, я повернувся до хлопчика (його звали Ксурі) і сказав йому: «Ксурі! Якщо ти будеш мені вірний, я зроблю тебе великою людиною, та якщо ти не погладиш свого обличчя на знак того, що не зрадиш мені (тобто поклянешся бородою Магомета і його батька), я і тебе кину в море». Хлопчик посміхнувся, дивлячись мені прямо в очі, і відповів так щиросердно, що я не міг не повірити йому. Він присягнувся, що вірний мені і поїде зі мною на край світу.

Доки мавр, що плив, не зник із виду, я тримав прямо у відкрите море, лавіруючи проти вітру. Я робив це навмисне, щоб показати, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, і подумала б кожна розсудлива людина). Справді: чи можна було припустити, що ми маємо намір прямувати на південь, до тих воістину варварських берегів, де цілі полчища негрів зі своїми човниками оточили б і вбили нас, де варто було нам ступити на землю, і нас розірвали б хижі звірі чи ще більш безжалісні дикі істоти в людській подобі?

Та щойно стало сутеніти, я змінив курс і почав правити на південь, скеровуючи злегка на схід, щоб не дуже віддалятися від берегів. Завдяки досить свіжому вітерцю й відсутності хвилювання на морі ми йшли таким хорошим ходом, що наступного дня о третій годині пополудні, коли попереду вперше з'явилася земля, ми були не менш як на півтораста миль південніше Салеха, далеко за межами володінь марокканського султана, та й будь-якого іншого з тамтешніх владик; принаймні, ми не бачили жодної людини.

Та я натерпівся такого страху в маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що, користуючись сприятливим вітром, цілих п'ять днів плив, не зупиняючись, не пристаючи до берега і не кидаючи якоря. Через п'ять днів вітер змінився на південний, і, за моїми міркуваннями, навіть якщо за нами й була гонитва, то, не наздогнавши нас досі, наші переслідувачі мали вже від неї відмовитися, – я зважився підійти до берега і став на якір у гирлі якоїсь маленької річки. Яка це була річка і де вона протікає, в якій країні, у якого народу і під якою широтою – не маю поняття. Я не бачив людей на березі, та й не бажав побачити; мені потрібно було тільки запастися прісною водою. Ми увійшли в цю бухточку під вечір і вирішили, коли смеркне, дістатися уплав до берега й оглянути місцевість. Але щойно стемніло, ми почули з берега жахливі звуки – такий шалений рев, гавкіт і виття невідомих диких звірів, що бідний хлопчик ледь не помер зі страху й почав просити мене не сходити на берег до настання дня. «Добре, Ксурі, – сказав я, – але, можливо, вдень ми там побачимо людей, від яких нам перепаде, мабуть, ще більше, ніж від тигрів і левів». – «А ми стрельнемо в них з рушниці, – сказав він зі сміхом, – і вони втечуть» (від невільників-англійців Ксурі навчився розмовляти ламаною англійською мовою). Я був радий, що хлопчик такий веселий, і, щоб підтримати в ньому цю бадьорість духу, дав йому склянку вина з хазяйських запасів. Порада його, по суті, була непоганою, і я прислухався до неї. Ми кинули якір і простояли цілу ніч, причаївшись. Я кажу: причаївшись, тому що ми й хвилини не спали. Години через дві-три після того, як ми кинули якір, ми побачили на березі величезних тварин (яких ми й самі не знали): вони підходили до самого берега, кидалися у воду, плескалися й борсалися, бажаючи, очевидно, освіжитися, і при цьому так огидно верещали, ревли й вили, що такого я в житті ніколи не чув.

Ксурі був страшенно наляканий, та й, правду кажучи, я теж. Але ще більше злякалися ми обидва, коли почули, що одне з цих страховиськ пливе до нашого баркаса; ми не бачили його, але по тому, як воно віддувалося і фиркало, могли зрозуміти, що це була люта тварина жахливих розмірів. Ксурі стверджував, що це лев (може, так воно й було, – принаймні, я не впевнений в іншому), і кричав, щоб ми підняли якір і віддалилися звідси. «Ні, Ксурі, – відповів я, – нам не треба піднімати якір; ми тільки витравимо канат довше і вийдемо в море: вони не поженуться за нами туди». Але не встиг я це сказати, як побачив невідомого звіра на відстані якихось двох весел від баркаса. Зізнаюся, я трохи отетерів, однак зараз же схопив у каюті рушницю, і щойно я вистрілив, тварина повернула назад і попливла до берега.

Неможливо описати, що за пекельний рев і виття здійнялися на березі і далі, в глибині материка, коли пролунав мій постріл. Це давало мені деяку підставу припустити, що тутешні звірі ніколи не чули цього звуку. Я остаточно переконався, що нам і думати нічого про висадку в цих місцях протягом ночі, але чи можна буде ризикнути висадитися вдень – було теж питання: потрапити в руки якогось дикуна не краще, аніж потрапити в пазурі лева чи тигра; принаймні, ця небезпека лякала нас не менше.

Але так чи інакше, тут чи в іншому місці, а нам необхідно було зійти на берег, бо у нас не залишалося ні пінти води. Але знову ж таки питання: де і як висадитися? Ксурі сказав, що коли я його пущу на берег з глечиком, то він постарається роздобути прісної води і принесе її мені. А коли я запитав його, чому ж іти йому, а не мені, і чому йому не залишитися в човні, у відповіді хлопчика було стільки глибокого почуття, що він підкупив мене навіки. «Якщо прийдуть дикі люди, – сказав він, – то вони з'їдять мене, а ви залишитеся цілим». «Ось що, Ксурі, – сказав я, – вирушимо разом, а якщо прийдуть дикі люди, ми вб'ємо їх, і вони не з'їдять ні тебе, ні мене». Я дав хлопчикові поїсти сухарів і випити ковток вина з хазяйського запасу, про який я вже говорив; потім ми підтягнулися ближче до землі і, зіскочивши у воду, попрямували до берега вбрід, не взявши з собою нічого, крім зброї та двох глечиків для води.

Я не хотів віддалятися від берега, щоб не втрачати з виду баркас, побоюючись, щоб униз по річці до нас не спустилися дикуни у своїх пирогах; але Ксурі, помітивши низинку на відстані приблизно однієї милі від берега, побрів туди з глечиком. Раптом я побачив, що він біжить назад до мене. Подумавши, чи не погналися за ним дикуни або не злякався він хижого звіра, я кинувся до нього на допомогу, але, підбігши ближче, побачив, що через плече у нього висить щось велике. Виявилося, що він убив якогось звірка на зразок нашого зайця, але іншого кольору і з довшими ногами. Ми обоє були раді цьому успіху, а м'ясо вбитої тварини виявилося дуже смачним; та головна радість, з якою біг до мене Ксурі, була та, що він знайшов хорошу прісну воду і не бачив диких людей.

Потім виявилося, що нам не потрібно було так бідкатися, щоб дістати прісної води: у тій самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, вода була зовсім прісною, оскільки приплив заходив у річку не особливо далеко. Отже, наповнивши наші глечики, ми влаштували бенкет з убитого зайця і приготувалися продовжувати дорогу, не відкривши в цій місцевості жодних слідів людини.

Оскільки я вже побував одного разу в цих місцях, то мені було добре відомо, що Канарські острови й острови Зеленого мису розташовані недалеко від материка. Але тепер у мене не було із собою приладів для спостережень, і я не міг визначити, на якій широті ми знаходимося; з іншого боку, я не знав точно або, у всякому разі, не пам'ятав, на якій широті лежать ці острови; таким чином, мені невідомо було, де їх шукати і коли саме слід вирушати у відкрите море, щоб попрямувати до них; якби я знав це, мені було б неважко дістатися до якогось із них. Та я сподівався: якщо триматиму вздовж берега, поки не прийду до тієї частини країни, де англійці ведуть берегову торгівлю, то, імовірно, зустріну якесь англійське купецьке судно, що здійснює свій звичайний рейс, яке нас підбере.

За всіма моїми розрахунками ми перебували тепер навпроти тієї берегової смуги, що тягнеться між володіннями марокканського султана і землями негрів. Це пустельна, безлюдна місцевість, населена лише дикими звірами: негри, боячись маврів, залишили її й пішли далі на південь, а маври вважали невигідним селитися тут через безпліддя ґрунту; вірніше ж: тих та інших розполохали тигри, леви, леопарди та інші хижаки, які водяться тут у незліченній кількості. Таким чином, для маврів ця область служить тільки місцем полювання, на яке вони вирушають цілими арміями, по дві-по три тисячі осіб. Не дивно тому, що впродовж мало не ста миль ми бачили вдень лише пустельну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім виття і ревіння диких звірів.

Двічі у денну пору мені здалося, що я бачу вдалині пік Тенерифу – найвищу вершину гори Тенериф, що на Канарських островах. Я навіть намагався повертати в море в надії дістатися туди, але обидва рази протилежний вітер і сильне хвилювання, небезпечне для мого ненадійного суденця, змушували мене повернути назад, так що, врешті-решт, я вирішив не відступати більше від початкового плану і триматися вздовж берегів.

Після того, як ми вийшли з гирла річки, я ще кілька разів змушений був приставати до берега для поповнення запасів прісної води. Одного разу рано- вранці ми стали на якір під захистом досить високого миска й чекали повного припливу, який вже починався, щоб підійти ближче до берега. Раптом Ксурі, у якого очі були, вочевидь, зіркіші від моїх, тихенько гукнув мене і на моє запитання сказав, що нам краще відійти подалі від берега:

«Ви погляньте, який страшний звір лежить он там на пагорбі й міцно спить». Я глянув, куди він показував, і дійсно побачив страховисько. Це був величезний лев, що лежав на схилі берега в тіні навислого пагорба. «Послухай, Ксурі, – сказав я, – іди на берег і вбий цього звіра». Хлопчик злякано глянув на мене й промовив: «Мені – вбити його! Та він мене в один раз заковтає» (проковтне цілком – хотів він сказати). Я нічого йому не заперечив, велів тільки не ворушитися; взявши найбільшу рушницю, майже рівну за калібром мушкету, я зарядив її двома шматками свинцю і добрячою кількістю пороху; в іншу я вкотив дві великі кулі, а в третю (у нас були три рушниці) – п'ять куль дещо менших. Взявши першу рушницю і гарненько прицілившись звірові в голову, я вистрілив; але він лежав у такій позі (прикривши морду лапою), що заряд влучив йому в ногу і перебив кістку вище коліна. Звір із гарчанням підхопився, але, відчувши біль у перебитій нозі, зараз же звалився; потім знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я в житті своєму не чув. Я був трохи здивований тим, що не влучив йому в голову; однак, не зволікаючи ні хвилини, взяв другу рушницю і вистрілив звірові навздогін, бо він пошкандибав, було, геть від берега; цього разу заряд влучив прямо в ціль. Я із задоволенням побачив, як лев упав і, ледь видаючи якісь слабкі звуки, став корчитися в боротьбі зі смертю. Тут Ксурі набрався хоробрості й почав проситися на берег. «Гаразд, іди», – сказав я. Хлопчик стрибнув у воду й поплив до берега, працюючи однією рукою і тримаючи в іншій рушницю. Підійшовши впритул до розпростертого звіра, він приставив дуло рушниці до його вуха і ще раз вистрілив, прикінчивши його таким чином.