Владичок, мов нiчого не сталося, простягав менi сумку:
– Бувай, Наталко.
– Ти що ж, не зайдеш? – я зiтхнула, заокруглила губки, ненавмисне виставила перед собою нiжку в панчосi, – все це, звичайно, iгноруючи його руку з сумкою. – Ну, Влад… Подивишся, як я живу.
І в той момент, як назло, розчинилися дверi чотириста п’ятоi. Напевне iм Женечка, гад, повiдомив.
– Влад!!! – зарепетували водночас Герка й Линичук.
І довелося взяти сумочку.
… А всi зошити в нiй були вкритi масними плямами: один пирiжок з «Макдональдса» випав зi своеi картонноi коробочки з намальованими вишнями. Добре хоч не взяла конспект у Русланчика… З горя вкусила пирiжок: гидота!.. може тому, що холодний.
Перевдяглася в тигровий халатик i вийшла на блок. У чотириста восьмiй було зачинено: гаразд, зачекайте, я ще вас упiймаю, стерви! З-за дверей чотириста п’ятоi гримiло щось рiзноголосе й пiд гiтару. Бiдний Женечка. Але так йому й треба.
А Владичок ще пошкодуе.
Я без лiфту пiднялася на шостий поверх i постукала в шiстсот одинадцяту. У Вовчика сидiло двое хлопцiв, але, уздрiвши мене, вiн iх швиденько спровадив.
– Ну що, Натахо, знову сумуеш? – запитав Вовчик, спускаючи з моiх плечей комiр тигреняти й умiло розстiбуючи на спинi бюстгальтер.
Вовчик – сонечко. Шкода, що не мiсцевий.
ГЕОРГІЙ, 33 роки
Голос у слухавцi був хрипкий, подертий, мов шкiра:
– Менi дуже треба поговорити з тобою… Нi, телефоном – нiяк… Приiжджай… Дуже треба, розумiеш?..
В паузу втрутилася якась чужа розмова, тодi коротко писнуло: телефонували з автомата. Але ж вiн мiсяць тому мав казенну мобiлку… дзвонив, хвалився. Значить, знову звiльнили з роботи. Чорт забирай. Георгiй зiтхнув:
– Добре. Завтра спробую вирватися. Де зустрiчаемось?
…– Хто це? – гукнула з кухнi дружина.
– Менi, один приятель, – озвався вiн. Якщо Свiтлана дiзнаеться – точно зробить скандал, почне забороняти iхати в мiсто «на п’янку до того алкоголiка». Для чого зайвий раз здiймати галас?
Георгiй вийшов iз сiней на ганок. Було ще зовсiм свiтло: зрештою, починаеться весна. У повiтрi дзумiли хмаринки комашок, з сусiдського городу чувся запах вапна й перегною. Старий в’яз посеред двору невiдомо коли встиг вибухнути коричневими сережками. До речi, хлоп’ята вже набридли проханнями почепити гойдалку… а дружинi вiн обiцяв на цих вихiдних побiлити дерева в саду – он, у дядька Миколи вже все побiлене. Ну й добре. Виiхати в суботу рано вранцi, першою електричкою, до вечора повернутися, а в недiлю…
Ще диктанти четвертого класу. І контрольнi перекази шостого. Отак завжди – тягнеш до останнього, до тих-таки вихiдних… вiн стиха лайнувся. Нiчого не поробиш: треба зараз сiдати й перевiряти. І щось вигадати для Свiтлани: для чого вiн, власне, нi сiло нi впало, зриваеться в мiсто. Сказати, що в райцентр. Якщо бовкнути про столицю – не минути галасу…
– Дядьку Геро! – почувся писклявий голос з-за плоту. – А я ту книжку вже прочитала. Можна ще попросити?
– Цить, мала! – гаркнув на доньку дядько Микола. – Думаеш, учитель iх у себе друкуе?.. ану, марш до хати! Як здоров’я, сусiде?
– Не дочекаетесь, – усмiхнувся Георгiй. – Дарма ви так, дядьку Миколо. Он, моiх пацанiв пiвсторiнки прочитати не змусиш. Усе селом гасають як божевiльнi, на гiтарi бринькають… а що з того?
Сусiд припалив, спустився з ганку, навалився величезним пузом на плота. Георгiй теж вийняв дешеву цигарку, ховаючи легке роздратування. Двое дядькiв звечора по-сусiдському махають язиками, – це святе, святiше, нiж бабськi плiтки. Вiд дядька Миколи тепер не вiдкрутишся щонайменше пiвгодини. Штук шiсть-сiм зошитiв… чорт забирай.
– Ти не хвилюйся, сусiде, – промовив дядько Микола. – Твоi пацани дурнями не виростуть, коло такого батька… Я тут учора хвалився кумовi з райцентру: мовляв, учитель з нашоi школи «Мiсуру» закiнчував, а у вас?.. а дзуськи!
Задоволено посмiявся й несподiвано запитав:
– Голосувати за вашого будеш, за Багалiя?
Георгiй знизав плечима:
– Ще не вирiшив. А ти?
– А я за Володимира Палича, – солiдно промовив сусiд. – Володимир Палич мужик толковий… скiльки рокiв вiн в урядi, знае, що там i до чого. Ти вибач, звичайно, може твiй Багалiй теж нiчого, але я вже якось…
– Не такий вiн i мiй, – махнув рукою Георгiй.
– Оце я думаю, – дядько Микола подивився на червоне небо, – морозець буде, чи можна вже полуницю садити? Ти як собi мислиш, сусiде?..
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
