– Поклич його. Попроси ту статтю… Глена-як-його-там… ну Юльчик!..
Вона подивилася на мене так, нiби робить бозна яку послугу. Дуже розумна; ну добре. Я iй це потiм пригадаю, а зараз…
– Циба! Тебе можна?
Русланчик обернувся – викапаний Брюс Вiллiс з Мелом Гiбсоном, тiльки ще кращий. Мое ти сонечко! Пiдiйшов i чемно так сказав:
– Смачного, дiвчата! Чого тобi, Юлю?
Хулiта глянула на мене й процiдила виразно, щоб кожен дурень здогадався:
– Хотiла запитати, де ти взяв статтю Гленна Райта.
– Скачав з одного американського ресурсу, англомовного, – Русланчик посмiхнувся й поправив окуляри. – Я б дав роздрукiвку, але ж ти iспанську вивчаеш.
І вже був зiбрався йти – та куди там. Я розвернулася, закинула ногу на ногу й спрямувала на нього найсексуальнiший у свiтi погляд:
– Сiдай, у нас е одне вiльне мiсце… Тут прикольно, – й пробарабанила пальцями по стiнi Кулi; пiвночi малювала квiточки на нiгтях.
Вiн знiтився:
– Я, дiвчата… Зараз куплю чого-небудь i…
– Дипломат залиш, – наказала я.
І вiн залишив. Куди б вiн подiвся?..
Я навмисне не дивилася в його бiк. До Кулi прилип жовтий листок, принесений вiтром. Якби не дощ, то я б змилася з останньоi пари. Тим бiльше, що на спецiалiзацii ми з Русланчиком у рiзних групах: вiн в полiтицi, а мене матуся запхала на менеджмент. Ще й доплатила тому козловi, який слiдкував, щоб менi на всiх iспитах натягували трояк. За кiлькiстю балiв я б усе одно пролетiла, але матуся заздалегiдь дiзналася, що бали в «Мiссурi» – фiгня. Головне було пройти спiвбесiду наприкiнцi, а для мене це – справа технiки. В приймальнiй комiсii ж бо сидiли самi чоловiки.
Русланчик одiйшов вiд каси з тацею в руках i попрямував до нас; я помахала йому й одразу ж втупилася в стiну. Хай не думае.
За двi секунди вiн пiдбiг – але чомусь вже без тацi. Пiдхопив зi стiльця свого дипломата:
– Дiвчатка, соррi. Там наша компанiя, мене кличуть… ну, побачимося. Па-па!
І пострибав у iнший край Кулi, де стояли зсунутими два столи, за якими розсiлися мiсцевi пацани й набембанi, запакованi по саме нiкуди, теж усi столичнi дiвки.
Ленка й Хулiта стиха хихотiли. Ненавиджу!
Уб’ю гада.
* * *
Дощ скiнчився. В калюжi на зупинцi плавало жовте листя й клапоть газети з заголовком «Колишня дружина Сiльвестра Сталлоне вим…» Те, що вона «вим…», потонуло в каламутнiй водi. А цiкаво.
Автобус не йшов. Пиляти три зупинки пiшки було в облом, тим паче самiй: з дiвками я полаялася. Коли Ленка мала нещасне кохання у вереснi, я ii втiшала, – а вони?!.. Хай лише спробують тягати мое турецьке печиво!
– Привiт, Наталко. Ти в гуртожиток?
Вiд несподiванки я ледь не влiзла пiдбором в калюжу. Обернулася: Влад Санiн з третьоi групи. Взагалi-то наш курс такий здоровецький, що всiх на обличчя я дотепер не знаю. Але цей пацан кiлька разiв приходив до нас в общагу, до Линичука i Герки-гiтариста в чотириста п’яту. Здаеться, вiн якийсь комп’ютерник. І мiсцевий!..
Я посмiхнулася:
– Привiт. Ага.
– Може, пройдемося? – запропонував вiн. – Дивись, яка гарна погода.
Дiйсно – визирнуло сонечко й одразу стало дуже-дуже гарно: жовтi дерева на темно-синьому небi, а серед них будiвля «Мiссурi» з блискучою кулею. Я взагалi-то дуже люблю осiнь. Чому не пройтися?.. тим бiльше, що якраз пiдходила столична компанiя з нашого курсу, посеред якоi височiв Русланчик в довгому свiтлому плащi. Хай не думае!..
Стромила Владовi свою торбинку:
– Ходiмо.
Пошкодувала про це вже за двi хвилини. Вiн летiв, мов електричка на пожежу, широчезними кроками стрибаючи через калюжi й розмахуючи своею i моею торбами; а якщо вiдкриеться i вся косметика повипадае?!.. Я вже мовчу за пiдбори. Уявляю, як воно виглядало збоку: здорова дiвка на шпильках-сiмках пiдстрибки мчить за пацаном, – до того ж дрiбним, худючим i в окулярах. Смикнуло ж мене!.. А все того, що мiсцевий. Перебирати мiсцевими – так можна за п’ять рокiв у рiдне Полiське повернутися… Але ж не настiльки!
Мiж iншим, попатякати з ним, промацати грунт в планi жилплощi й предкiв, не було нiякоi можливостi. Хiба кричати йому в спину: хто твiй старий?.. чи е в тебе дiвчина?.. Хоча дiвчина у такого здохляка – навряд.
Бiля дороги вiн пригальмував – тому що на свiтлофорi горiв червоний сигнал. Але вже почав блимати, коли я вiдхекалася й поправила зачiску. До общаги лишалося ще двi з половиною зупинки; нафiг, я так не граюся! Забираю торбу й сiдаю в тролейбус навпроти «Макдональдса».
На плакатi пiд свiтлофором була намальована заокруглена лiтера «М» i написано «100 метрiв». Давно, блiн, не бiгала стометрiвку… на пiдборах.
І раптом менi стрелило.
Загорiлося жовте свiтло, i Влад кинувся по зебрi вперед. Я вчепилася йому в лiкоть – а що, цiлком може бути, дiвчина боiться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:
– Я хочу iсти!
Санiн вiдреагував лише на тому боцi. Зупинився; слава богу! Чiплятися за нього далi було непристойно – хай не думае. Передихнула й просюрчала нiжним i трохи винним голосом:
– Розумiеш, я в Кулi не пообiдала… А в общазi поки щось приготуеш…
І посмiхнулася Владовi так, нiби це був сам Русланчик.
До нього дiйшло. Розумний!
– Може зайдемо в «Макдональдс»?
* * *
– Чого тобi?
– «Бiг-Мак меню», – без вагань вiдповiла я. – І полуничне морозиво. І…
Його оченята за товстими скельцями окулярiв поки не лiзли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:
– …i пирiжок з вишнями!
– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидiння навпроти й пiшов до кас.
