– Де мiй чайник?!
– На пiдвiконнi, – озвався Линичук. – Наталка зняла.
– А-а. Дякую, – вона схопила чайник i намилилася назад. Нiби так i треба.
– Вiн в тебе увесь википiв! – зарепетувала я услiд. – Ви прибирати на кухнi думаете?! Дивися, який с…!!!
Алька пригальмувала на виходi, обернулася. Мала на собi сiрий брючний костюмчик – пацан пацаном – i стоптанi общаговськi капцi. Одне око намалювала, iнше ще не встигла. І зачiска ii пацанська – помру зараз. Хоча б спереду залакувала, чи що.
– Википiв? – труснула чайником: там i не булькнуло. – От чорт. Ага, Гендальфе, ти сьогоднi на парах будеш? Запиши, що Венiамiнович дасть на семiнар, якщо я не встигну.
– А куди ти? – спитав Линичук.
Тепер вiн витрiщався на цю сiру мишу – видивляв очi. На чергування в блоцi йому, звичайно ж, було начхати. А я – в мене просто слiв не лишилося, самi матюки, – й тi заклинило. Не, ну треба ж бути такою стервою! Та я ii…
– О пiв на дванадцяту спiвбесiда на однiй фiрмi, – Алька глянула на годинник. – Чорт!!!
Коли вона випарувалася, мене нарештi прорвало. Линичук нiбито iз спiвчуттям слухав моi мати, iнколи погойдував головою в такт i задумливо дивився на свою сковорiдку з горiлими i вже холодними яйцями. До речi, хто продимив усю кухню?!.. i взагалi, коли чергуе чотириста п’ята, то крiм Женечки нiхто й не чухаеться!.. Коротше, я матюкала вже його особисто: бiльше користi буде. Та коза, мабуть, давно втекла на свою довбану спiвбесiду… i, скорiш за все, не спiзнилася.
Вiн дочекався, поки я захекалася. І видав абсолютно не в тему:
– Значить, доведеться йти до iнституту.
* * *
На лекцii Венiамiновича з управлiнських стратегiй я, як завжди, пристроiлася поруч з Русланчиком. Шкода, звичайно, що вiн завжди сiдае у першому ряду. Та ще й конспектуе кожне слово.
Русланчик – сонечко. Зрiст пiд метр дев’яносто, фiгура як у Мiкi Рурка, а на обличчя як Том Круз, тiльки ще симпатичнiше. Очi блакитнi; хоч в окулярах, – але оправа стильна, супер! І костюмчик, i плащик, i взагалi вся упаковка… До речi, мiж нами: кажуть, Русланчик мало не рiдний племiнник ректора «Мiссурi». Чи щось таке.
Я дiставала з сумки пенал i впустила ручку. Не те, щоб навмисне – просто, коли Русланчик поруч, то все з рук падае. Вiн вихований, обов’язково нахилиться й подасть. А в мене спiдниця-супермiнi. І не якiсь там колготки, а панчохи з вiзерунком, чорнi, на поясi. Хоча й холодно вже.
– Будь ласка, – сказав вiн i подав менi ручку. Чемний!
– Дякую, – теж чемно вiдповiла я. – Слухай, ти на тому тижнi був на стратегiях? – дурне питання: Русланчик з початку року, здаеться, жодноi пари не прогуляв. – Можна в тебе конспект позичити?
Посмiхнувся. Сонечко!
– Не можу, Наталко, вибач. У четвер семiнар, буду готуватися.
Я посмiхнулася ще слiпучiше, нiби кiнозiрка. Поклала руку згори на його пальцi:
– Ну я ду-уже прошу! До четверга поверну десять разiв. Ну Русла-а-ан..
– Вiзьми краще у Юлi Сухоi, вона того разу точно була. Ви ж у гуртожитку разом живете?
Притримав окуляри на перенiссi й сiв. Я трохи надулася й також впала на мiсце. Жлоб, як i всi мужики. Але звiдкiля вiн – мiсцевий, не общаговський! – знае, що Хулiта живе зi мною? Значить, цiкавиться. Або Хулiтою – чого не може бути, тому ще не може бути нiколи, – або мною. Я повеселiшала, розкрила конспект й намалювала згори новоi сторiнки троянду та сердечко.
Раптом в аудиторiю увiйшов викладач; причому буквально за секунду перед тим в iншi дверi кулею влетiла Алька. От стерва, таки встигла.
Всi встали. Пiдводячись, я потерлася ногою об ногу Русланчика: нiби випадково. Вiн, звичайно, зробив вигляд, нiби не помiтив.
Помiтив Венiамiнович:
– Ланова, вiдсуньтеся од Циби на два мiсця, – рядами прокотилося гиготiння; iдiоти, чого iржете! – Можете сiдати. Тема: «Парадигма авторитету як унiверсального базового елементу управлiнськоi системи». Записали? Хто скаже, яку дефiнiцiю авторитету давав Гленн Райт у статтi…
От тепер аудиторiею прошурхотiв найсправжнiсiнький мандраж. Я посмiхнулася: будете знати, як гигикати з людей!.. хоча сама, звичайно, теж впритул не бачила тiеi статтi зi списка. До речi, Хулiта казала, що в бiблiотецi ii не…
Лише Русланчик, сонечко, пiдняв руку, а другою гортав конспект. Той самий, який не захотiв менi давати.
* * *
На перервi ми з дiвками пiшли в Кулю, – Хулiтi, бачте, захотiлося поiсти. Ленка причепилася за компанiю, хоча вона в нас намагаеться схуднути. Я зовсiм недавно в общазi налопалася од пуза, але приедналася: Русланчик, мабуть, теж голодний. На парi довелося не звертати на нього уваги: хай не думае, що я така. А пiсля пари впустила лiнiйку i навiть спасибi не сказала, коли вiн пiдняв. Ось!
В Кулi прикольно. Стiни прозорi, й видно все на вулицi, – не те що в аудиторiях, де вiконця маленькi, та й тi попiд самою стелею. Але видно не по-нормальному (стiни ж круглi!), а викривлено-перекошено, як у кiмнатi смiху. Супер!..
Хулiта замовила собi комплексний обiд, а ми з Ленкою взяли сiк – я з булочкою, вона без. Влаштувалися за крайнiм столиком, лiворуч од виходу, щоб дивитися на всiх, хто заходить. Хоча я особисто сiла носом до стiни: хай не думае, що я виглядаю його навмисне. Русланчик, тобто; а дiвки менi все одно скажуть, коли вiн з’явиться. Почався дощик, i Куля з зовнiшнього боку вкрилася краплинками: машини, що пiд’iжджали, стали схожими на жабок в бородавках.
– Глянь, чобiтки – обалдiти, – прогула над вухом Ленка.
– Фiрма, – ствердила Хулiта.
Довелося вивернутися лiтерою зю, щоб не вiдстати од колективу. Да-а, таких чобiткiв моя матiнка з Туреччини не возить. Пiдбiр тонiсiнькою шпилькою, панчiшки до колiн, i справжня замша, – я на цьому розумiюся. Дiвку, що стирчала з чобiткiв, роздивитися як слiд не встигла: вона вже пiдiйшла до стойки, а зi спини було видно лише чорне волосся довжиною по оце саме.
– Це Багалiева подружка, – повiдомила Ленка. – Пам’ятаеш, на тiй гулянцi?.. Третiй курс.
– Андрiйчик – сонечко, – зiтхнула я.
Сонечко, але зайняте. Я й не рипаюся: таке мое правило. Не, я б запросто, – але щоб потiм якась коза вчепилася менi в патли? Зайвий клопiт. Та ще й коли навколо стiльки незайнятих, i навiть крутiших… той же Русланчик, для прикладу. До речi, де вiн там?.. невже пропустила?!
Тим часом дiвки на тому краю стола про щось шепотiлися. Коли я всiлася по-людському, Ленка реготала й одночасно кашляла, бо похлинулася соком, а Хулiта знизала плечима й видала:
– Ну й дурна.
– Ви про що? – погрозливо запитала я.
– Розслабся, Наталко, – кинула Хулiта. – Не про тебе.
– Алi-на… з на… шого блоку, – Ленка вже вся почервонiла й не могла вимовити жодного слова, лише махнула рукою менi за спину. – Оно!
Я знову розвернулася – чорт!.. Але цiкаво ж. І справдi побачила Альку, яка щойно увiйшла до Кулi… нi, я вмираю! – мало не попiд ручку з Багалiем! Вони про щось жваво розмовляли й виглядали, мов справжня пара. До тих пiр, поки Андрiй не побачив у черзi до стойки свою дiвку в суперових чобiтках. І рвонув до неi; Альцi дiсталося тiльки «бувай» через плече. Я думаю!..
– Дурепа, – повторила Хулiта.
– А може, це кохання? – серйозно сказала Ленка й запила соком.
І ми майже хвилину реготали втрьох. За мокрою стiною Кулi прогуркотiв будiвельний кран – справжня Годзилла. А тодi Ленка сiпнула мене за рукав: з’явився Русланчик.
Я теж сiпнула за рукав – Хулiту:
