Проект «Міссурі»
Той знизав плечима:
– Деколи. Кімнату він тут має, інколи лишається ночувати. Взагалі то Андрюха має свою хату в місті, папахен купив. Папахен у нього… – Вовка присвиснув. Мабуть, хотів, щоб його й далі пристрасно розпитували. Але я особисто не по цим ділам, тобто, не люблю пліток. Тим паче, що до нашої розмови з усіх сил – вуха-локатори! – дослухалася Аліна.
Коли Андрій з його дівчиною пішли, вечірка миттєво згасла. Себто, ніхто не розходився, й тости виголошували, й Герка, заволодівши гітарою, підбирав щось, сидячи на підвіконні, здається, з «Металіки»… Не те. Я навіть почав потроху сунути до виходу.
Раптом почувся п’яненький Наталчин голос. Вона зверталася нібито до Георгія:
– Чуєш, як тебе там… Заспівай щось, га? А то сумно.
Герка помітно знітився. Пройшовся усім грифом з барре, тоді злабав на двох струнах «Турецького марша», – думав, що йому заспівати. Й придумав – щоправда, не дуже в тему.
– З класиків, – він прогиркався. – Старовинна студентська пісня.
Заграв ля-мінор перебором. І заспівав тихо, повільно, поступово підвищуючи голос і при тому трохи клеячи дурня:
– Поднявший меч на наш союз
Достоин будет худшей кары,
И я за жизнь его тогда
Не дам и самой ломаной гитары…
Ніхто його не слухав. Народ помалу розходився, інколи голосно гримали двері.
– Нафталін якийсь, – невдоволено пробурчала Наталка.
…А мені сподобалося.
АЛІНА, 33 рокиКоли ранок починається з повернення додому, важко усвідомити, що це – ранок.
Заспаний охоронець з нічної зміни відімкнув сигналізацію з зовнішніх дверей і широко відчинив їх перед господинею. Покоївки ще не було, вона приходила близько сьомої. Перш за все Аліна заскочила на кухню, всипала в кавоварку кави й виставила таймер на двадцять хвилин. Потім подумала й перепрограмувала на п’ятнадцять. П’ятнадцяти вистачить з головою.
У ванній кімнаті вона скинула одяг просто на підлогу і влізла під контрастний душ. Холодно-гаряче-холодно; тілом побігли палюче-лоскітні хвилі, однак відчуття ранку все одно не було. Захотілося плюнути на все й прийняти гарячу ванну.
Зарепетувала мобілка – Аліна не відразу зрозуміла, звідкіля. Звичайно: сумка лишилася похованою під клубком одягу на підлозі. Перехилилася через край джакузі, спробувала дотягтися до неї; ага, якби ще руки були довшими на півметра… Інтелігентно вилаявшись, закрутила кран та плигнула на пружного килимка.
– Це я, – телефонував чоловік. – Де ти зараз?
– Звичайно, вдома.
– Чудово. Я зараз приїду. Треба проговорити кілька моментів.
– Давай, чекаю.
Перед тим, як одягнути теплий халат, Аліна покрутилася перед дзеркальною стіною. Останніх два тижні категорично не вдавалося викроїти часу на тренажерний зал, і безперечно, за найближчих три місяці просвітку їй не бачити. Нічого, вона поки що може собі це дозволити. Ані грама зайвої ваги, ані сантиметра целюліту. Півкругла риска на животі дає зрозуміти, де в майбутньому очікувати появу складки, – але до самої складки ще далеко. Втім, добрий комплекс масажу їй не завадить. Одразу після виборів.
Вона підсушила феном коротке волосся й нанесла на обличчя й шию тонізуючий крем. Вдягнула халат, вийшла й почала спускатися сходами; ні, все-таки не варто було свого часу наполягати, щоб кухню й ванну кімнату розташували на різних поверхах. Кава, мабуть, уже вистигла.
Звичайно, як завжди і скрізь, вона встигла вчасно: кавоварка якраз вимкнулася з тоненьким сигналом. Аліна пройшла з горнятком у хол, сіла в крісло й клацнула пультом телевізора. Сьома година: на четвертому каналі – п’ятихвилинний ранковий випуск новин, на першому – десятихвилинний з оглядом очікуваних подій за день… Чорт забирай, невже зараз тільки сьома? Вона не могла позбутися відчуття, що вже добряче за полудень.
На четвертому, схоже, були якісь технічні проблеми: замість новин другу хвилину крутили кліпи. Аліна не без задоволення переглянула запис «Бітлз», який вважали старим-престарим ще за часів її ранньої юності; шкода, що застала самий кінець. Наступний кліп за контрастом приголомшував новизною, розмаїттям неймовірних комп’ютерних ефектів. Чесне слово, вона захотіла перемкнути канал на секунду раніше, ніж на екрані з’явилася співачка. І, чесне слово, ніколи раніше не чула цієї пісні…
– Аліно Ігорівно, залиште! – заблагала покоївка. – Це ж Звенислава!
Знадобилося кілька секунд, щоб опанувати себе й холодно мовити позад себе:
– То й що?
Вона відімкнула звук телевізора, заткнувши співачці рота. Звичайно ж, справа не в ній. Просто, якщо це дівчисько не відвикне отак, немов привид, виникати позаду, доведеться її звільнити. Ну й смаки в неї. І манери.
– Доброго ранку, Любо.
Покоївка схаменулася:
– Доброго ранку, Аліно Ігорівно! Я…
– Прибери у ванній кімнаті.
Зірка на телеекрані безгучно ворушила губами, її довжелезні накладні вії переливалися, мов крила метелика. План зблизька, видно навіть пушок на обличчі. До речі, їй уже тридцять п’ять… непогано збереглася.
Проте, новин на четвертому каналі, схоже, взагалі не буде. Аліна клацнула на перший і повернула звук:
– …почнуть зустрічі з виборцями. Соціологічна служба «Соціум» оголосила перші результати опитування суспільної думки. Згідно з їхніми даними, найбільші шанси вийти в другий тур разом з безперечним лідером Володимиром Миколаєнко мають такі кандидати: Юрій Вієрський, Анна Гроссман, Андрій Багалій. Соціологи наголошують, що це лише стартові позиції кандидатів і найближчим часом ситуація може докорінно змінитися. І ще одне дослідження «Соціуму»: у ролі символа нації, здатного об’єднати виборців, вісімдесят два відсотки опитаних бачать популярну естрадну співачку Звени…
– Чого вимкнула? – запитав Андрій.
* * *– Привіт.
– Привіт. П’ємо каву?
– Вже випила, – Аліна поставила порожнє горнятко на столик. – Ти чув? Анька серед лідерів.
– Заплатила, – впевнено сказав Андрій.
– «Соціуму» можна заплатити?
– Усім можна заплатити, – чоловік впав у крісло навпроти. – Хоч дорогувато, мабуть.
– Всі, кому можна, в нас уже охоплені. Але «Соціум», наскільки я знаю… – вона зробила нотатку в записнику. – Сьогодні з’ясую.
– Сьогодні… чорт забирай! – Андрій позіхнув. – Ніяк не можу прокинутися. Таке відчуття, що в нас ще вчорашній день, – він натис кнопку на журнальному столику. – Любо, зроби каву. Ти будеш ще? – Аліна кивнула. – Дві. В хол.
Його безрозмірні ноги ховалися під столом. Бездоганні складки на брюках; це ж треба, встиг перевдягтися. Схоже, він має там цілий гардероб. Вона підвела погляд: Андрієве обличчя було свіже, без натяку на кола під очима, з легкою світлою неголеністю, яку Аліна сама й придумала як недбалий компонент його іміджу. І відзнака випускника «Міссурі» на відлозі нового піджака: не забув переколоти. Це добре.
– Ти хотів щось проговорити, – нагадала вона.
– Так, – він випростався. – Ми дещо не продумали. От сьогодні жеребкування; тут одразу ж підуть запрошення на всілякі інтерв’ю-ефіри-дебати. Я ж, згідно нашої стратегії…
– …шкодуєш, але не можеш. Завтра ж виїжджаєш у регіони, тому що конкретна робота з виборцями на місцях є для тебе важливішою, ніж пустопорожня балаканина і т. д. і т. п. Всі запитання – до прес-секретаря.
– Саме так. Людською мовою – «запитайте мою дружину, вона краще знає», – Андрій присвиснув. – Так і виходить, хіба ні? І який я матиму вигляд, по-твоєму?
Аліна підперла кулаком підборіддя:
– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?
Увійшла покоївка з тацею. Андрій простяг руку за горнятком із життєрадісною нетерплячкою дитини, яка гарною поведінкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втім, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навіть тоді, коли ніхто не займався його іміджем.
– Знаєш що, Алько, – він відпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’ємо каву. Без політики. Ми з тобою вже чорт зна скільки не лишалися разом…
Це справді так – із втомленою злістю подумала Аліна. Та й навіщо?
– …й поговоримо, як чоловік з дружиною. Про друзів, про батьків… Як там твої?
– Нормально, – відгукнулася вона. – До речі, треба було б зателефонувати.
Тут розмова «про друзів і батьків» зайшла в глухий кут. Покоївка знову зробила занадто міцну каву; вирахувати з платні, інакше не зрозуміє. Скривившись, Аліна проковтнула все, ніби мікстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрій пив повільно, з задоволенням. Його довгасті очі посміхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батьків чи друзів…
– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.
– Хто?
– Сашко Линичук, – із зітханням пояснила Аліна; з пам’яттю Андрієві ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаєш, з тієї компанії, де Герка з гітарою… і Влад.
Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, ніби діра в гуртожитковому дивані. Про це зараз не треба, ні в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчої кампанії, перед жеребкуванням і нашестям журналістів. Хоча б Андрій не…
– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?
– Грошей, напевно, – її голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе він найближчих три місяці не дістане, я обіцяю.
– Ти найкращий у світі прес-секретар, – Андрій відсунув порожнє горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогодні ночувала?
Оце так!.. Аліна мов збоку побачила свої очі – витріщені, як тарелі. Кліпнула, опанувала себе:
– А ти?
Чоловік знизав плечима:
– Це моя справа. Я за іміджем не добропорядний глава сім’ї, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що імідж рогоносця ще нікому не допоміг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?
Вона повільно хитнула головою. Дійсно, не варто сподіватися, що вона зуміє усе – хоча б щось! – приховати від журналістів і, як наслідок, від широкого загалу. Приватне життя публічних людей – нікому дотепер не вдалося визначити його межі, а отже, їх немає зовсім. Звикай. Стривай, але як Андрій?..
Нехай не думає, що все так просто.
– Домовилися, – вона взяла зі столика пульт і ввімкнула телевізор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб ніде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий кліп. – Як тобі? Подобається?
Змах величезних вій кольору райдуги. Крім них, на обличчі нібито жодної краплі косметики; звичайно, це лише здається. Їй уже тридцять п’ять. І трішки хрипкий голос – п’ятнадцять років тому він був не таким…
– Так, – сказав Андрій.
Добре. Бездоганно володіє собою; а може, йому справді байдуже.
– От і зателефонуй їй, ви ж товаришували, – Аліна посміхнулася: будемо сподіватися, що не надто нервово. – Нормальний мужик…
І раптом він розреготався – дзвінко, заходячись, як хлопчисько. Відібрав пультика в дружини, додав гучності, – й голос Звенислави виповнив увесь будинок від фундаменту до даху. Легко було уявити, як десь на другому поверсі з обожнюванням завмерла в екстазі Люба. Тоді плавно зменшив гучність до нормальної й нижче, до ледь чутної. Обернувся; в очах танцювали бісики:
– А не боїшся?
Аліна зітхнула:
– Я ж тобі не одружитися з нею пропоную. Із символами нації не одружуються, але спілкування з ними підвищує рейтинг. До того ж вона – випускниця «Міссурі». А ота твоя руда – ні.
Андрій ще раз посміхнувся й вимкнув телевізор:
– Я подумаю.
* * *Пробка, подібна до величезної гусені, витяглася проспектом і делікатно ховалася за рогом будинку далеко попереду. Водій похмуро глянув на Аліну. Вона подивилася на годинник. Зриваються дві зустрічі – і хай живе, треба лише дзенькнути й відмовитися. Тоді презентація – це вже гірше, там має бути кілька потрібних людей… але до неї ще півтори години. Авжеж, перед жеребкуванням треба буде забігти до офісу. А поки що…
Вона відчинила дверцята; слава богу, що не застрягли у другому-третьому ряду.
– Якщо зрушиться, їдьте в офіс. Я хочу прогулятися.
Аліна неквапом закрокувала проспектом, численні автомобілісти з тугою провадили поглядом її ноги під спідницею посольської довжини. Добре, що нарешті весна. Хоча навряд чи вдастся її як слід розгледіти, цю весну…
Попереду робітники ліпили на бігборд поверх якоїсь реклами Андрієве обличчя, акуратно з’єднуючи велетенські прямокутники. Усміхнене блакитне око, ледь неголена щока, половина усмішки. Чіткий, виразний значок на вилозі піджака. «Андрій Багалій – відмінник першого випуску МІІСУРО. Голосуйте за Майбутнє!»
Вона примружилася, відступила на крок. Непогано. За місяць до виборів треба замовити ще кілька тисяч по країні. Серед усіх кандидатів він найбільш фотогенічний, це вже точно.
І зовсім не змінився… Схожа фотка – трохи меншого формату – тиражувалася й років дванадцять тому, коли у проміжку між закінченням інституту й початком кар’єри в батьковій компанії Андрій проти чогось протестував, щось очолював і навіть чогось таки домігся… Тобто, як іміджмейкер і прес-секретар, вона, звичайно, досконало володіла його біографією, але по-людському на надавала цьому великого значення – ні тепер, ні тоді. Тоді вона вже не була закоханою в нього.
А от п’ятнадцять років тому – все-таки була, що б там не казали; тому й не могла зважувати об’єктивно. І ні в якому разі не можна дозволити, щоб виплила нагору та стара, дивна й страшна історія з Владом… дуже недоречно згадана сьогодні. Але Андрій не помітив; значить, нічого такого й не було.
Є реальні пріоритети й завдання.
Президентом Андрій, звичайно ж не стане; тепер найголовніша і єдина мета – потрапити в другий тур. Потім – ніяких політичних інсинуацій, симпатій тим чи іншим партіям і рухам, мінімум публічної діяльності; тиха й успішна робота гендиректором компанії на благо вітчизняної економіки. П’ять років вони будуть відчувати ностальгію за його молодістю й посмішкою. Поступово переконаються, що були ідіотами, коли віддавали голоси цьому старперу Миколаєнку, який дотягує останні, хоча й переконливі дні у владі. А на наступних виборах…
Доживемо.
Гусінь на дорозі остаточно здохла. Аліна проминула дзеркальні вітрини кількох бутіків – її власна фігура переконливо вигравала порівняно з манекенами – і сповільнила кроки біля скляних дверей «Двох калорій». Є сенс щось з’їсти: до буфету в офісі ще далеко, а на презентації культурного проекту в будь-якому випадку не слід очікувати солідного фуршету. Вона посміхнулася. Чоловік пропонував поснідати вдома, по-сімейному, – але особисто їй «сімейної» кави цілком вистачило. Останнім часом вони й так надто часто бачилися з Андрієм.
У «Двох калоріях» було прохолодно й по-діловому затишно. Аліна замовила сніданок № 18 і – чи не занадто для сьогоднішнього ранку?.. біс із ним, – ще одну каву. До речі, мережу цих ресторанчиків також тримала її колишня сокурсниця, котра за кілька років здорової конкуренції звела до мінімуму існування в місті інших точок швидкого харчування. Аліна посміхнулася: якось раз, ще на першому курсі, вона заскочила цю панійку за милуванням крізь скло потойбічним красивим життям «Макдональдса». Дівчинка з провінції, що любить гарно попоїсти. Як її звали? Олена? Наталка?.. забула; але в списку вона є.
Дещо змінилося з того часу. Й дещо – таки завдяки випускникам «Міссурі», в чиїх руках потихеньку концентрується Майбутнє у вигляді керівних посад в найрізноманітніших сферах.
Список прізвищ дивися у розширеній версії передвиборчої програми кандидата в Президенти Андрія Багалія. Аліна сама складала цей список, якомога виграшніше розташовуючи в ньому імена й посади. Статистика утворилася непогана; зрештою, Андрій серйозно зацікавився ідеєю зробити фішкою виборчої кампанії не своє бунтарське минуле, а саме навчання в інституті. Ліберал-соціалістка Анька Гроссман – на курс молодша за Андрія й, відповідно, старша за Аліну, – кажуть, вже встигла висміяти їхню тактику в певних колах. Ну, і як тут втриматися од цитати про те, хто сміється останнім?
Вона сьорбнула кави. Дівчата з «Двох калорій», на відміну од Люби, вміли її варити.
За вікном рухалися люди й стояли машини; під стовбурами дерев, ув’язнених в шестигранні камери-одиночки, видніла по-яблучному зелена трава. Нижню гілляку найближчого дерева вже хтось прикрасив склянкою, на якій видніла символіка «Двох калорій». Звичайнісінька середньостатистична весна, – якщо не зважати на уривок агітаційного плаката за Миколаєнка, що валявся під тим-таки деревом. Але й вибори – річ ординарна.
П’ятнадцять років тому студентам з «Міссурі» брехали, що саме вони змінять світ. Брехали так переконливо, що в це повірила мало не вся країна. Вона, Аліна, також могла повірити, – от тільки світ, перебачте, не змінюється. Точніше, змінюється не так швидко. Звичайні еволюційні процеси: плавне – нічого надзвичайного – зростання економіки, декілька простих наукових відкриттів, досить-таки млявий розвиток культури-мистецтва…
Ця непевна, але оптимістична стабільність забезпечує поки реальне, а не деклароване лідерство кандидата від влади Володимира Миколаєнка, який за останні роки намулив око і в уряді, і в парламенті. Ані опозиції в особі Вієрського й Гроссман, ані, тим більше, Андрієві з його значком завойовника Майбутнього, – цього монстра не звалити. Бодай у цьому сезоні. Народові більше подобається вчасно отримувати гарну платню, аніж мріяти про якийсь прорив. А народ зазвичай не помиляється.
Ну що ж, розумні люди – Аліна також – завжди знали, що й ця країна має сяке-таке майбутнє; обійдемося без великих літер. Проект «Міссурі» лише дав можливість своїм учасникам опинитися на вершині: хай поки не на найвищій, але це справа часу… Нагорі того, що існує. Нічого принципово нового не побудовано, й навряд чи він станеться, цей обіцяний прорив. Та й можливістю скористалися не всі… стоп. Не треба знову про Влада.
А електорат взагалі не мусить знати про все це. Хай краще навчиться впізнавати Андрія Багалія в обличчя.
Вона глянула на годинник: до презентації лишилася ще майже година. Може в метро?
Але коли Аліна вийшла надвір, неповоротка гусінь зітхнула хмарою чадного газу, здригнулася й помаленьку почала рухатися. За дві хвилини поряд просигналив водій Аліни, на малому ходу відчинивши дверцята автомобіля. Попереду пробка майже зовсім розсмокталася.
Встигаю, без будь-яких емоцій констатувала Аліна. Вона завжди й скрізь встигала.
* * *– Пане Багалій, керівники нашого каналу запрошують вас взяти участь…
– Шановний Андрію Валерійовичу…
Андрій зупинявся, кивав, із щирим зацікавленням вислуховував усіх до кінця. І з чарівною посмішкою розводив руками:
– Дуже радий, але не можу. Завтра ж їду в регіони: повно роботи. Найближчого місяця, боюся, в столиці ви мене не впіймаєте… Якщо щось треба, звертайтеся до моєї дружини, – він на секунду легенько обіймав її за талію. – Ось, залишаю Аліну Ігорівну на господарстві…
Те, що в підтексті дійсно могло б викликати непотрібні пересуди та зіпсувати йому імідж, відкритим текстом лунало просто й по-людському, на межі жарту і серйозності. Ця елементарна ідея сяйнула їй уже дорогою на жеребкування; тут Аліна була собою задоволена.
Вона посміхалася. Роздавала візитівки. Й зусиллям волі стримувала верхню половину обличчя, щоб не дати бровам зійтися на переніссі.
Потім. Коли вони з Андрієм залишаться наодинці.
Жеребкування, в принципі, відбулося якнайкраще. Ефір на Першому національному телеканалі – приблизно за місяць до виборів. Радіоефір – за два тижні. Навіть офіційні дебати пройдуть доволі вдало: з Володимиром Миколаєнком Андрій зустрінеться буквально передостаннього дня кампанії, а з Анною Гроссман – на початку; заради них йому доведеться перервати поїздку, але й це тільки на користь. Стервозна баба, що відволікає чоловіка від справ, – приблизно так це зрозуміють пересічні виборці, тут уже Аліна попрацює як слід.
– …дивно як на серйозного політика, – зустрічним поїздом просвистіло мимо. – Не здивуюся, якщо пан Багалій у своїй програмі вкаже, який дитсадочок він відвідував. Так, МІІСУРО й мені багато чого дав, я з приємністю згадую своїх педагогів, проте…
Гренадероподібна Гроссман летіла вперед, оточена мікрофонами й диктофонами у простягнутих руках захеканих журналістів: мимоволі пригадалося хрестоматійне полотно «Петро Перший». На секунду вона глянула в їхній бік і Андрій дружньо помахав колишній однокашниці; його сфотографували. Добре. Але з нею треба щось робити.
– Треба з нею щось робити, – сказала Аліна, причиняючи дверцята автомобіля.
– Для чого? – чоловік приклав руку до скла: останнє фото. – Анька розумна дівка, але в неї немає шансів. Бодай прізвище змінила б – у нашій країні…
– Вона закінчила «Міссурі».
– Не хвилюйся. Я її не дебатах…
Аліна похитала головою:
– Її не можна виставляти невдахою: підкладемо свиню під власну платформу. Але з усіма своїми ідіотськими заявами стосовно «Міссурі» ця баба може серйозно перетягнути на себе твої голоси. І тоді Вієрський… ну, ти зрозумів. Я поки не знаю, як це зробити. Треба подумати.
Автомобіль рушив. До офісу: там Андрій виголосить коротке напуття своїй команді перед від’їздом. Його водій і двоє супутників уже готові. Вона спіймала себе на тому, що подумки зітхає з полегшенням: боже милий, цілий місяць його не бачити… дурість це все. Цього місяця чоловік буде поряд, як ніколи. І, звичайно ж, ніякого особистого життя не передбачається.
Між іншим.
– Тримай, – вона вийняла з торбинки комп’ютерну роздруківку і подала йому. – Трохи змінюємо маршрут. Петрович уже знає.
Андрій пробіг поглядом написане. Здивовано глянув на неї:
– Заради чого?
У водія тихенько, аби не заважати розмові, працювало радіо. В паузу перед відповіддю прослизнув дзвінкий, ледь захриплий голос… чорт, бодай хтось у цій країні слухає щось інше?!..
Зате не доведеться називати її на ім’я. Аліна терпіти не могла це претензійне ім’ячко – ще тоді.
– Вона влаштовує турне, – пояснила спокійно. – Ніякої політики, я перевіряла. Не знаю, для чого їй це знадобилося саме зараз. Так от, отут і отут, – тицьнула пальцем в аркуш, – ви з нею ненавмисне зустрінетеся. Повечеряєте, покрутитесь на людях. Повинно скластися враження, що вона концертує на твою підтримку.
Андрієві очі сміялися:
– А якщо складеться враження, що це я під виглядом роботи в регіонах бігаю за…
– Не складеться, – відрубала Аліна. – Адже ти їй ще не телефонував?.. І дозувати треба грамотно: трішки смаженого, трішки ностальгії, а головне – якомога більше старої студентської дружби. Якщо вдастся, щоб вона дійсно агітувала за тебе…
– Не вдастся.
– Знаю. Але нехай у кожному інтерв’ю, на кожному концерті згадує, що навчалася в «Міссурі». Це вона для тебе зробить.
Андрій знизав плечима:
– Домовилися. Не нервуй так.
Машину легенько труснуло на повороті. Аліна торкнулася Андрієвого плеча, здригнулася, відсунулась. Абсолютно чужа людина. Винятково ділові стосунки. З чого він вирішив?..
– Я не…
– Ти нервуєш. Ще під час жеребкування. Ні, ти непогано трималася: думаю, це лише я помітив… Отже, що сталося?
Так – адже він ще не знає. Він!.. як вона могла забути… але нагадати не було нагоди. Аліна прикусила губу й нарешті насупилася. Машина вже наближалася до офісу; швидше, жодна людина в команді не має здогадатися. Точніше, вони завжди вважали, що так воно і є. І для них має залишатися беззаперечною аксіомою рішення, яке вона прийняла години зо дві тому.
– Зробіть голосніше, – попрохала вона водія.
Й під мажорну музику – слава богу, вже іншу, – мовила пошепки:
– Андрію, ми йдемо на перемогу. Вже зараз.
Його брови полізли вгору:
– Та невже?
Раптом Аліна розізлилася по-справжньому. Ось воно що! – для нього вся ця передвиборча кампанія була цікавою іграшкою, яка ні до чого не зобов’язувала. Нагода перевірити свою харизму на великій аудиторії, вдосконалити красномовство й похизуватися яскравим пір’ям перед дзеркалом електорату. А за компанію продегустувати «халявини» в селах і містечках, помацати регіональних красунь і навіть – свіжа ідея, яку підкинула дружина, – популярних спів…
Пробна куля, – вона, аліна, сама його так налаштувала. Ну й дурна!.. стратегічні плани слід було тримати при собі, а тепер… Спробуй переорієнтувати його на серйозну справу! Не за п’ять років – за п’ять хвилин дороги, що лишилася до офісу…
Я зустріла на презентації Цибу, – скоромовкою, крізь зуби, – і, знаєш, він дуже негарно пожартував. Він сказав…
Андрій полегшено зітхнув:
– Заспокойся. Ваш Циба ніколи не мав почуття гумору.
– …Він сказав: зробіть нам цікаві вибори, адже це востаннє… чи щось таке.
– То й що?
Аліна стиснула кулаки. Напружила руки, груди, шию, все тіло… порахувала до трьох… скинула напруження. Спокійно, зовсім спокійно:
– Циба, як тобі відомо, також випускник «Міссурі». І він єдиний – у всякому разі, на нашому потоці, – поступив туди по великому блату. І взагалі… не думаю, що ти забув.