ОЛЕКСАНДР, перший курс
– Гендальф, – вiдрекомендувався я.
Тiльки не подумайте, що я толкiнутий. Себто, творчiсть Професора, звичайно, поважаю й на iграшки ходив декiлька разiв, – але не фанатiю, як дехто. Просто, мене всi так називають. І друзi, i в школi… звали. І взагалi, погодьтеся, «Гендальф» звучить набагато крутiше, нiж «Сашко». Й запам’ятовуеться одразу. Можу собi уявити, скiльки тут сашкiв.
Усього на курс набрали двiстi п’ятдесят чоловiк. Я чув, перший набiр трирiчноi давнини був сiмдесят, але вiдтодi МІІСУРО розкрутили до непристойностi. Коли поiду додому на канiкули, стану мiльйонером: так багато народу сперечалися зi мною на десятку, що не пройду. Все-таки вiсiм з половиною на мiсце. Й мама намагалася вплинути, вона в мене панiчно боiться армii, хоча взагалi-то прогресивна.
Не те, щоб менi було соромно йти до нашого мiстечкового фiлфаку пiд ii крильце, як вона думала. Просто, ви знаете, тягне вiдчути, як воно: вiд тебе особисто залежить майбутне, тобто, Майбутне з великоi лiтери. Та й у свiтi я, чесне слово, з задоволенням щось би та змiнив.
Безперечно, я в курсi, що реклама – рушiй торгiвлi i т. д. i т. п., але единий спосiб дiзнатися правду у будь-якому випадку один – перевiрити самому. Ну, й хотiлося ж довести всiм, що Гендальфовi не слабо.
Математику я списав генiально. Не зi шпаргалки чи бомби, а з товстелезноi книжки для дванадцятого класу. Коли тiтки з комiсii ходили мiж рядами, то притискав ii колiном до столу: там по периметру облавок сантиметрiв десять – якраз. Звичайно, облавка могло й не бути, – якби, скажiмо, посадили не в тiй аудиторii, де була консультацiя, – але хто не ризикуе… далi ви самi знаете.
На географii проблем не було – я завжди ii любив, через мапи. А от з iсторiею стався облом: на iспитах я звик виiжджати на нестандартних трактуваннях подiй i особистостей, а тут складали за тестами, суцiльнi дати.
Спробував списати у стриженого дiвчиська, що сидiло передi мною, – закрилася, зараза. Тодi я вирiшив iти ва-банк i, пiдгледiвши на незакритому краечку аркуша ii iм’я – Алiна, чемно звернувся з проханням пiдказати менi певну дату. Стрижена гмикнула: мовляв, знайшов iдiотку. Але потiм озирнулася через плече, ковзнула поглядом по моiх записах – й пiдказала, при тому знущально дала зрозумiти, що я все одно iй не конкурент. Можливо. Але завдяки тим пiвтора балам менi вдалося прослизнути в наступний тур; при нагодi треба подякувати.
На iноземнiй мовi захотiв вимахнутися й подався в iспанську групу, хоч англiйську знаю краще. І ледь не зрiзався на дiесловах – та ледь-ледь не рахуеться. А за останнiй iспит я й не хвилювався – мамина школа. Ще до вiд’iзду я пообiцяв iй: якщо дотягну до твору, то напишу як слiд, а не як думаю; а напередоднi повторив цю обiцянку по телефону. Четвiрка, та й то з-за якоiсь пари ком.
Але головнi приколи почалися, звичайно, на фiнальнiй спiвбесiдi. Тодi нас лишилося вже небагато, чоловiк чотириста. Якщо врахувати, що двi третини поприходили з батьками, а дехто прихопив бабусь-дiдусiв-жучок, то в коридорi не було де яблуку впасти. Й покурити не вийдеш, бо можуть викликати в будь-яку хвилину. Зрештою, на момент моеi з’яви перед яснi очi комiсii я вже був готовий заявити, що мене звуть Гендальфом i на цiй пiдставi я хочу керувати майбутнiм, а також змiнювати свiт. Запросто.
Але нiчого такого мене не запитували – себто, нi iменi, нi високих прагнень. Їх цiкавило iнше: наприклад, як мiцно я сплю вночi. Яку музику слухаю. Чи боюсь я височини й глибини. Кого з родичiв вважаю головним авторитетом (можна подумати, у мене великий вибiр!). Ще заставили зчепити пальцi замком, а тодi скласти руки в позi Наполеона… Маячня якась. Я був геть спантеличений.
Але ще бiльше здивувався, коли наступного дня таки знайшов свое прiзвище у списках. Ген-ген унизу. За номером двiстi сорок сiм.
* * *
– Гендальф.
– Георгiй. Гера.
Хлопець, що стояв праворуч, був у джинсах, довговолосий i з сережкою в лiвому вусi. Державний гiмн вiн теж поважав не настiльки, щоб не познайомитися з однокашником, – тим бiльше, що ми стояли в другому ряду й особливо не свiтилися.
– Влад, – приеднався хлопець з лiвого боку, худий, в окулярах i в костюмi.
Ми потиснули одне одному руки. Страдальницька мелодiя гiмну вiдстогнала свое, й до мiкрофона пiдiйшов ректор iнституту. Вiн уже звертався перед iспитами з промовою до всього натовпу абiтури, i я приблизно уявляв, що вiн скаже.
– Студенти! Сьогоднi перед вами вiдчинилися дверi найдемократичнiшого й водночас найелiтарнiшого з вузiв нашоi краiни – МІІСУРО…
Вiн зробив паузу, щоб до нас дiйшло. І до нас дiйшло.
– Прикольно звучить, – мовив пошепки Георгiй. – Щось нiби японське, наче самурайське iм’я… Мiiсуро-сан.
– Краще б наголос на останнiй склад, – вiдгукнувся Влад. – Дивися, якщо за аналогiею: НІІЧАВО, наприклад. Стругацьких читав?
– Ректор, мабуть, краще знае, – припустив я.
Але про себе вирiшив, що з цим Владом буде про що поговорити. А Гера менi взагалi одразу сподобався. Коли людина приходить на урочистi збори в подертих джинсах, це вже щось.
– …За якихось п’ятнадцять-двадцять рокiв саме ви, нашi випускники, будете вирiшувати, куди рухатися державi й суспiльству. Саме на вас ляже велика вiдповiдальнiсть за долю…
Якщо вiдверто, мене ще пiд час першоi ректорськоi промови здивувало, що вiн несе таку пронафталiнену маячню. У всiх теле- i радiопередачах про МІІСУРО розповiдали геть iнакше: захоплююче, по-сучасному. Так, що справдi хотiлося притягнути сюди в зубах атестат. А тодi, на абiтурiентських зборах, навiть з’явилася думка: чи я взагалi туди потрапив?
– Ти сам звiдкiля, Гендальфе? – запитав Гера. Йому теж було нецiкаво.
– З Марiiвки, – признався я. І, як завжди, уточнив: – Це не село, це мiсто.
– Будеш в общазi жити?
– Ага.
– Я також. Я з Олександрiвки Прирiчненського району. Це село.
Першим зареготав Влад – ми з Геркою вже услiд за ним. Реготали ми пошепки, iнтелiгентно, можна сказати, – але якiсь кобiти з першого ряду обернулися й зашикали. В обох були нуднi фiзiономii вiдмiнниць; н-да, а на iспитах, пригадую, траплялися цiкавi дiвчата. Гай-гай, плоди протиприроднього вiдбору. Я мимоволi опустив очi: праворуч i лiворуч йшов справжнiсiнький паркан з рiзноманiтних нiг, де-не-де виднiлися i нiчогенькi – щоправда, фрагментарно. Нiчого, розберемося.
Герка i Влад дивилися на мене й продовжували реготати вже зовсiм безгучно, як двое Шкiряних Панчох.
– А я мiсцевий, – сказав Влад. – Столична цяцька.
Одна з вiдмiнниць знову сердито обернулася – може, палахкотiла бажанням познайомитися зi столичною цяцькою, – але в той момент ректор поклав життерадiсну крапку в своiй промовi й з усiх бокiв почулися аплодисменти. Я теж кiлька разiв стулив долонi. Й одразу ж наш рiвний стрiй заворушився i в один момент перетворився на безформний натовп, де моментально щезли i Влад, i Герка.
Народ бадьоро посунув у напрямку корпуса, що своею архiтектурою нагадував футурологiчнi навороти фантастiв з часiв застою; я чув, ранiше у цiй будiвлi мiстилося щось марксистсько-ленiнське, отже тут був присутнiй вищий сенс. Хоча особисто менi подобалося. Особливо напiвпрозора куля, що надимала своi боки там, де мав бути другий поверх. Якщо я правильно зрозумiв, в кулi була iдальня, – але зайти всередину поки не було нагоди: хто ж годуватиме орду голодних абiтурiентiв?
У вестибюлi стався невеликий розгардiяш: всi намагалися якомога швидша знайти своi прiзвища у списках груп iз номерами аудиторiй. Ну, до натовпу я вже звик пiд час вступних iспитiв; але це було зовсiм iнше. Тодi маси народу навколо створювали щось на зразок вiйська, яке треба було розiгнати на всi боки, – а тепер, будь ласка, навчися впiзнавати кожного, запам’ятай iхнi iмена й проживи промiж них цiлих п’ять рокiв.
Коротше, чортiвня; не знаю, може ви й не зрозумiете… Марiiвка – мiсто. Але дуже маленьке.
* * *
Мене записали в групу номер шiсть. В аудиторii нас набралося чоловiк двадцять – i, звичайно, жодноi знайомоi фiзiономii. Тобто, нi Георгiя, нi Влада. Анi навiть тiеi стриженоi дiвчини, що напевне поступила, бо я вже тодi не був iй конкурентом.
Я збирався сiсти у третьому ряду, щоб не надто свiтитися, але, роздивляючись народ, прогавив всi хорошi мiсця й опинився бiля самоi кафедри. Лiворуч присусiдилася пухкенька дiвчина у прозорiй кофтинцi, нiчого так. Повернулася до мене й стрiльнула очима. Я майже зовсiм збадьорився – але вчасно здогадався перевiрити правий фланг.
Ну-ну; там височiло щось прилизане, наскрiзь напарфумлене i з шпилькою в краватцi. Воно якраз готувало залп у вiдповiдь з-за скелець моднячих окулярiв. Панянка, не припиняючи маневрiв, устигла дiстати зошита, намалювати смiшного писка на останнiй сторiнцi й пiдписати «пренцеса», – авторську орфографiю збережено.
– Усi готовi? – суворо запитав викладач.
От тобi й на, а я його й не помiтив. Завжди захоплююся дурницями. А дядько був геть не дрiбний, сивуватий, з щiткою вусiв. Його iм’я було, як я дiзнався з урочисто вiдкритого вiн’етками конспекту Прозороi Кофтинки, «Олександр Винiомiнович». Тезко, запам’ятаю. Але як вона писала твiр?..
Я дiстав зошита й встромив руку по лiкоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залiзну обручку з толкiнiвськоi гри, – вже кiлька мiсяцiв думав, що загубив ii. Але ручки, схоже, не було, i довелося просити допомоги у правого флангу – не в Кофтинки ж.
Вiн подивився на мене крiзь окуляри як солдат на вошу. Оце справдi «столична цяцька». Тодi церемонно вiдповiв:
– Так, будь-ласка, – й дав менi засiб до писання iз золотим пером, чи що. Те, чим вiн користувався сам, було ще крутiше.
Не знае, що я, здебiльшого, забуваю повертати всiлякi дрiбницi, – нi, не цуплю навмисне, дiйсно забуваю. Так йому й треба.
Тим часом викладач з усiх сил провадив перекличку, i я точно пропустив би свое прiзвище, якби одразу передi мною в списку не було Кофтинки – в миру Лановоi Наталi. Треба було чути, яким розкiшно-сексуальним голосом вона простогнала «е». Я вiдрапортував набагато коротше.
