Проект «Міссурі»

– Нічого я не забув. Але тим більш! Нікчема, я завжди казав. А ти…

– Він знає, Андрію. Він не став би отак просто… Він ЗНАЄ.

Водій припаркував машину і заразом вимкнув і двигуна, і музику. Тиша впала на голову; Аліна поспішила відчинити дверцята, щоб впустити з вулиці весняний шум.

Андрій вийшов з іншого боку і встиг обійти навколо машини, щоб подати їй руку. Він посміхався. Світло й іскристо, ніби келих шампанського на просвіт. Як завжди.

– Ти трохи схибнулася на своїй концепції, – мовив він з посмішкою. – «Міссурі», «Міссурі»… годі вже! Пам’ятай, що ти й сама його скінчила.

Вхідні двері зачинили сонце, лампи денного світла після нього здавалися тьмяними вогниками на болоті. Аліна хутко відвернулася до ліфта, натиснула на кнопку.

Так, і вона теж.

Він не міг гірше принизити її.

НАТАЛЯ, перший курс

…Як завжди, на найцікавішому місці задзеленчав будильник. Я його колись розтрощу. Прямо в Хуліти на довбешці.

Я повернулася на другий бік і натягла ковдру на голову. Але все рівно чула, як дівки підскочили й почали збиратися. Ні, я не доганяю: сьогодні ж першою парою лекція з інформатики, дурня собача, й старші курси розповідали, що Зебра всім по-любому ставить. Але Хуліта в нас, знаєте, розумниця. Лєнка – дурепа набита, але все за нею повторює. І не дають людині поспати. От і світло врубали, стерви!..

– Де мій конспект? – обурилася Хуліта. – Чуєш, Лєн, вчора дала Наталці списати… і куди вона могла його запхати? Будити не хочеться…

Вона в нас добра. Якби ще не така розумна, було б зовсім непогано. А конспект я позичила хлопцям з чотириста п’ятої, але якщо сказати, вона, мабуть, не зрозуміє. Не хоче будити – і не треба.

– Я варю макарони, еге, Юль? – озвалася писклявим голосом Лєнка. – На двох. А Ланова хай сама собі потім…

– Ага, вари. Ну де ж він може бути?

– Дурні ви обидві, – сказав Русланчик. – Наталі, посунься. Які у вас в общазі вузькі ліжка… отак. Добре…

І я догнала, що знову сплю.

…Коли прокинулася, клятий Хулітин будильник показував пів на одинадцяту. По-доброму, ще б дрихнути й дрихнути, але цікавий сон закінчився, почалася якась фігня. Я потяглася й скинула ковдру. Якщо поквапитися як слід, то можна встигнути на другу пару, іспанську. А якщо не поспішати – то на третю, до Веніаміновича. Поспішиш – людей насмішиш. Спишу потім в Хуліти, вона у нас головна іспанка. А Русланчик усе одно в англійській групі.

Таким чином я піднялася без поспіху, накинула халатик – модний, тигровий, матінка недавно з Туреччини привезла, – зачесалась і щедро намастила фізію Лєнчиним кремом. Він у неї від прищів, тільки геть не допомагає, – а мені якраз. Оббризкалася знову-таки Лєнчиними парфумами й пішла готувати макарони.

На кухні, звичайно ж, був жахливий свинюшник. Підлога немита, раковина забита, біля сміттєпровода пляшки й усіляка гидота. За графіком чергувала чотириста восьма: ну я вас дістану! Й плита горіла на всі чотири вічних вогні, хоча зайняті були лише дві конфорки: на одній захлинався диким свистом чийсь чайник, а на другій смажив яєчню Линичук з чотириста п’ятої.

– Наталко, привіт.

Я недбало кивнула. У них в чотириста п’ятій один Женєчка нічого, а так і помацати нема що. І взагалі я не по общаговським; ну, Вовчик з третього курсу не рахується. Зустрічатися треба з місцевими пацанами, а ці… Конспекти даю, по-сусідському, тим більше, що не свої, але нема чого клеїтися. Хоча халатик мій, тигреня-міні, справляє враження на всіх, це я знаю.

Линичук витріщався на мої ноги, а яєчня в нього на сковорідці вже диміла чорним димом. Ще волосся просмердиться, ну його.

– Пригоряє, – повідомила я. – Яйця твої горять, Генделю.

Прикол вийшов – супер, але цей здихляк навіть не посміхнувся. Добре, хоч сковорідку з плити зняв і тримав у руці. Я підійшла ближче й поставила на вогонь каструлю; подумала, перекинула на підвіконня чужого чайника, що шипів з останніх сил. Я теж добра – інколи.

– Гендальф, – раптом вимовив Линичук. – Ген-дальф. Слухай, Наталко, давно хотів тебе запитати: а як ти поступила в «Міссурі»? Математика… твір… як?!

Виглядав він повним ідіотом: круглі баньки й сковорідка у зігнутій руці. Питання, очевидно, йшло з самих глибин душі. І я ніжним голосом відповіла:

– Мовчки.

Могла б відповісти: не твоє собаче діло. Але, думаю, й так зрозумів. Він у нас теж розумний – Ген-дальф. Нічого собі ім’ячко.

Раптом у блоці почулося страшне тупотіння, а за дві секунди в кухню влетіла Алька з чотириста восьмої. Я стала в бойову позицію і вже відкрила рота – чергування! – але вона проскочила повз мене, кинулася до плити й спромоглася крикнути першою:

– Де мій чайник?!

– На підвіконні, – озвався Линичук. – Наталка зняла.

– А-а. Дякую, – вона схопила чайник і намилилася назад. Ніби так і треба.

– Він в тебе увесь википів! – зарепетувала я услід. – Ви прибирати на кухні думаєте?! Дивися, який с…!!!

Алька пригальмувала на виході, обернулася. Мала на собі сірий брючний костюмчик – пацан пацаном – і стоптані общаговські капці. Одне око намалювала, інше ще не встигла. І зачіска її пацанська – помру зараз. Хоча б спереду залакувала, чи що.

– Википів? – труснула чайником: там і не булькнуло. – От чорт. Ага, Гендальфе, ти сьогодні на парах будеш? Запиши, що Веніамінович дасть на семінар, якщо я не встигну.

– А куди ти? – спитав Линичук.

Тепер він витріщався на цю сіру мишу – видивляв очі. На чергування в блоці йому, звичайно ж, було начхати. А я – в мене просто слів не лишилося, самі матюки, – й ті заклинило. Нє, ну треба ж бути такою стервою! Та я її…

– О пів на дванадцяту співбесіда на одній фірмі, – Алька глянула на годинник. – Чорт!!!

Коли вона випарувалася, мене нарешті прорвало. Линичук нібито із співчуттям слухав мої мати, інколи погойдував головою в такт і задумливо дивився на свою сковорідку з горілими і вже холодними яйцями. До речі, хто продимив усю кухню?!.. і взагалі, коли чергує чотириста п’ята, то крім Женєчки ніхто й не чухається!.. Коротше, я матюкала вже його особисто: більше користі буде. Та коза, мабуть, давно втекла на свою довбану співбесіду… і, скоріш за все, не спізнилася.

Він дочекався, поки я захекалася. І видав абсолютно не в тему:

– Значить, доведеться йти до інституту.

* * *

На лекції Веніаміновича з управлінських стратегій я, як завжди, пристроїлася поруч з Русланчиком. Шкода, звичайно, що він завжди сідає у першому ряду. Та ще й конспектує кожне слово.

Русланчик – сонечко. Зріст під метр дев’яносто, фігура як у Мікі Рурка, а на обличчя як Том Круз, тільки ще симпатичніше. Очі блакитні; хоч в окулярах, – але оправа стильна, супер! І костюмчик, і плащик, і взагалі вся упаковка… До речі, між нами: кажуть, Русланчик мало не рідний племінник ректора «Міссурі». Чи щось таке.

Я діставала з сумки пенал і впустила ручку. Не те, щоб навмисне – просто, коли Русланчик поруч, то все з рук падає. Він вихований, обов’язково нахилиться й подасть. А в мене спідниця-суперміні. І не якісь там колготки, а панчохи з візерунком, чорні, на поясі. Хоча й холодно вже.

– Будь ласка, – сказав він і подав мені ручку. Чемний!

– Дякую, – теж чемно відповіла я. – Слухай, ти на тому тижні був на стратегіях? – дурне питання: Русланчик з початку року, здається, жодної пари не прогуляв. – Можна в тебе конспект позичити?

Посміхнувся. Сонечко!

– Не можу, Наталко, вибач. У четвер семінар, буду готуватися.

Я посміхнулася ще сліпучіше, ніби кінозірка. Поклала руку згори на його пальці:

– Ну я ду-уже прошу! До четверга поверну десять разів. Ну Русла-а-ан..

– Візьми краще у Юлі Сухої, вона того разу точно була. Ви ж у гуртожитку разом живете?

Притримав окуляри на переніссі й сів. Я трохи надулася й також впала на місце. Жлоб, як і всі мужики. Але звідкіля він – місцевий, не общаговський! – знає, що Хуліта живе зі мною? Значить, цікавиться. Або Хулітою – чого не може бути, тому ще не може бути ніколи, – або мною. Я повеселішала, розкрила конспект й намалювала згори нової сторінки троянду та сердечко.

Раптом в аудиторію увійшов викладач; причому буквально за секунду перед тим в інші двері кулею влетіла Алька. От стерва, таки встигла.

Всі встали. Підводячись, я потерлася ногою об ногу Русланчика: ніби випадково. Він, звичайно, зробив вигляд, ніби не помітив.

Помітив Веніамінович:

– Ланова, відсуньтеся од Циби на два місця, – рядами прокотилося гиготіння; ідіоти, чого іржете! – Можете сідати. Тема: «Парадигма авторитету як універсального базового елементу управлінської системи». Записали? Хто скаже, яку дефініцію авторитету давав Гленн Райт у статті…

От тепер аудиторією прошурхотів найсправжнісінький мандраж. Я посміхнулася: будете знати, як гигикати з людей!.. хоча сама, звичайно, теж впритул не бачила тієї статті зі списка. До речі, Хуліта казала, що в бібліотеці її не…

Лише Русланчик, сонечко, підняв руку, а другою гортав конспект. Той самий, який не захотів мені давати.

* * *

На перерві ми з дівками пішли в Кулю, – Хуліті, бачте, захотілося поїсти. Лєнка причепилася за компанію, хоча вона в нас намагається схуднути. Я зовсім недавно в общазі налопалася од пуза, але приєдналася: Русланчик, мабуть, теж голодний. На парі довелося не звертати на нього уваги: хай не думає, що я така. А після пари впустила лінійку і навіть спасибі не сказала, коли він підняв. Ось!

В Кулі прикольно. Стіни прозорі, й видно все на вулиці, – не те що в аудиторіях, де віконця маленькі, та й ті попід самою стелею. Але видно не по-нормальному (стіни ж круглі!), а викривлено-перекошено, як у кімнаті сміху. Супер!..

Хуліта замовила собі комплексний обід, а ми з Лєнкою взяли сік – я з булочкою, вона без. Влаштувалися за крайнім столиком, ліворуч од виходу, щоб дивитися на всіх, хто заходить. Хоча я особисто сіла носом до стіни: хай не думає, що я виглядаю його навмисне. Русланчик, тобто; а дівки мені все одно скажуть, коли він з’явиться. Почався дощик, і Куля з зовнішнього боку вкрилася краплинками: машини, що під’їжджали, стали схожими на жабок в бородавках.

– Глянь, чобітки – обалдіти, – прогула над вухом Лєнка.

– Фірма, – ствердила Хуліта.

Довелося вивернутися літерою зю, щоб не відстати од колективу. Да-а, таких чобітків моя матінка з Туреччини не возить. Підбір тонісінькою шпилькою, панчішки до колін, і справжня замша, – я на цьому розуміюся. Дівку, що стирчала з чобітків, роздивитися як слід не встигла: вона вже підійшла до стойки, а зі спини було видно лише чорне волосся довжиною по оце саме.

– Це Багалієва подружка, – повідомила Лєнка. – Пам’ятаєш, на тій гулянці?.. Третій курс.

– Андрійчик – сонечко, – зітхнула я.

Сонечко, але зайняте. Я й не рипаюся: таке моє правило. Нє, я б запросто, – але щоб потім якась коза вчепилася мені в патли? Зайвий клопіт. Та ще й коли навколо стільки незайнятих, і навіть крутіших… той же Русланчик, для прикладу. До речі, де він там?.. невже пропустила?!

Тим часом дівки на тому краю стола про щось шепотілися. Коли я всілася по-людському, Лєнка реготала й одночасно кашляла, бо похлинулася соком, а Хуліта знизала плечима й видала:

– Ну й дурна.

– Ви про що? – погрозливо запитала я.

– Розслабся, Наталко, – кинула Хуліта. – Не про тебе.

– Алі-на… з на… шого блоку, – Лєнка вже вся почервоніла й не могла вимовити жодного слова, лише махнула рукою мені за спину. – Оно!

Я знову розвернулася – чорт!.. Але цікаво ж. І справді побачила Альку, яка щойно увійшла до Кулі… ні, я вмираю! – мало не попід ручку з Багалієм! Вони про щось жваво розмовляли й виглядали, мов справжня пара. До тих пір, поки Андрій не побачив у черзі до стойки свою дівку в суперових чобітках. І рвонув до неї; Альці дісталося тільки «бувай» через плече. Я думаю!..

– Дурепа, – повторила Хуліта.

– А може, це кохання? – серйозно сказала Лєнка й запила соком.

І ми майже хвилину реготали втрьох. За мокрою стіною Кулі прогуркотів будівельний кран – справжня Годзилла. А тоді Лєнка сіпнула мене за рукав: з’явився Русланчик.

Я теж сіпнула за рукав – Хуліту:

– Поклич його. Попроси ту статтю… Глена-як-його-там… ну Юльчик!..

Вона подивилася на мене так, ніби робить бозна яку послугу. Дуже розумна; ну добре. Я їй це потім пригадаю, а зараз…

– Циба! Тебе можна?

Русланчик обернувся – викапаний Брюс Вілліс з Мелом Гібсоном, тільки ще кращий. Моє ти сонечко! Підійшов і чемно так сказав:

– Смачного, дівчата! Чого тобі, Юлю?

Хуліта глянула на мене й процідила виразно, щоб кожен дурень здогадався:

– Хотіла запитати, де ти взяв статтю Гленна Райта.

– Скачав з одного американського ресурсу, англомовного, – Русланчик посміхнувся й поправив окуляри. – Я б дав роздруківку, але ж ти іспанську вивчаєш.

І вже був зібрався йти – та куди там. Я розвернулася, закинула ногу на ногу й спрямувала на нього найсексуальніший у світі погляд:

– Сідай, у нас є одне вільне місце… Тут прикольно, – й пробарабанила пальцями по стіні Кулі; півночі малювала квіточки на нігтях.

Він знітився:

– Я, дівчата… Зараз куплю чого-небудь і…

– Дипломат залиш, – наказала я.

І він залишив. Куди б він подівся?..

Я навмисне не дивилася в його бік. До Кулі прилип жовтий листок, принесений вітром. Якби не дощ, то я б змилася з останньої пари. Тим більше, що на спеціалізації ми з Русланчиком у різних групах: він в політиці, а мене матуся запхала на менеджмент. Ще й доплатила тому козлові, який слідкував, щоб мені на всіх іспитах натягували трояк. За кількістю балів я б усе одно пролетіла, але матуся заздалегідь дізналася, що бали в «Міссурі» – фігня. Головне було пройти співбесіду наприкінці, а для мене це – справа техніки. В приймальній комісії ж бо сиділи самі чоловіки.

Русланчик одійшов від каси з тацею в руках і попрямував до нас; я помахала йому й одразу ж втупилася в стіну. Хай не думає.

За дві секунди він підбіг – але чомусь вже без таці. Підхопив зі стільця свого дипломата:

– Дівчатка, соррі. Там наша компанія, мене кличуть… ну, побачимося. Па-па!

І пострибав у інший край Кулі, де стояли зсунутими два столи, за якими розсілися місцеві пацани й набембані, запаковані по саме нікуди, теж усі столичні дівки.

Лєнка й Хуліта стиха хихотіли. Ненавиджу!

Уб’ю гада.

* * *

Дощ скінчився. В калюжі на зупинці плавало жовте листя й клапоть газети з заголовком «Колишня дружина Сільвестра Сталлоне вим…» Те, що вона «вим…», потонуло в каламутній воді. А цікаво.

Автобус не йшов. Пиляти три зупинки пішки було в облом, тим паче самій: з дівками я полаялася. Коли Лєнка мала нещасне кохання у вересні, я її втішала, – а вони?!.. Хай лише спробують тягати моє турецьке печиво!

– Привіт, Наталко. Ти в гуртожиток?

Від несподіванки я ледь не влізла підбором в калюжу. Обернулася: Влад Санін з третьої групи. Взагалі-то наш курс такий здоровецький, що всіх на обличчя я дотепер не знаю. Але цей пацан кілька разів приходив до нас в общагу, до Линичука і Герки-гітариста в чотириста п’яту. Здається, він якийсь комп’ютерник. І місцевий!..

Я посміхнулася:

– Привіт. Ага.

– Може, пройдемося? – запропонував він. – Дивись, яка гарна погода.

Дійсно – визирнуло сонечко й одразу стало дуже-дуже гарно: жовті дерева на темно-синьому небі, а серед них будівля «Міссурі» з блискучою кулею. Я взагалі-то дуже люблю осінь. Чому не пройтися?.. тим більше, що якраз підходила столична компанія з нашого курсу, посеред якої височів Русланчик в довгому світлому плащі. Хай не думає!..

Стромила Владові свою торбинку:

– Ходімо.

Пошкодувала про це вже за дві хвилини. Він летів, мов електричка на пожежу, широчезними кроками стрибаючи через калюжі й розмахуючи своєю і моєю торбами; а якщо відкриється і вся косметика повипадає?!.. Я вже мовчу за підбори. Уявляю, як воно виглядало збоку: здорова дівка на шпильках-сімках підстрибки мчить за пацаном, – до того ж дрібним, худючим і в окулярах. Смикнуло ж мене!.. А все того, що місцевий. Перебирати місцевими – так можна за п’ять років у рідне Поліське повернутися… Але ж не настільки!

Між іншим, попатякати з ним, промацати грунт в плані жилплощі й предків, не було ніякої можливості. Хіба кричати йому в спину: хто твій старий?.. чи є в тебе дівчина?.. Хоча дівчина у такого здохляка – навряд.

Біля дороги він пригальмував – тому що на світлофорі горів червоний сигнал. Але вже почав блимати, коли я відхекалася й поправила зачіску. До общаги лишалося ще дві з половиною зупинки; нафіг, я так не граюся! Забираю торбу й сідаю в тролейбус навпроти «Макдональдса».

На плакаті під світлофором була намальована заокруглена літера «М» і написано «100 метрів». Давно, блін, не бігала стометрівку… на підборах.

І раптом мені стрелило.

Загорілося жовте світло, і Влад кинувся по зебрі вперед. Я вчепилася йому в лікоть – а що, цілком може бути, дівчина боїться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:

– Я хочу їсти!

Санін відреагував лише на тому боці. Зупинився; слава богу! Чіплятися за нього далі було непристойно – хай не думає. Передихнула й просюрчала ніжним і трохи винним голосом:

– Розумієш, я в Кулі не пообідала… А в общазі поки щось приготуєш…

І посміхнулася Владові так, ніби це був сам Русланчик.

До нього дійшло. Розумний!

– Може зайдемо в «Макдональдс»?

* * *

– Чого тобі?

– «Біг-Мак меню», – без вагань відповіла я. – І полуничне морозиво. І…

Його оченята за товстими скельцями окулярів поки не лізли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:

– …і пиріжок з вишнями!

– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидіння навпроти й пішов до кас.

А я зняла плащика, перекинула його через спинку стільця. Сіла за столик, підперла ліктями підборіддя. Ніби я тут вже бозна який раз.

Хоча насправді – вперше. А що, як мені матінка грошей дає тільки на проїзд; решту – продукти там, косметику, навіть туалетний папір! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалі-то її просто жаба душить. Матуся моя за копійчину… ну добре.

А те, що я тутешнє меню напам’ять знаю, – так воно ззовні на плакаті написане, навіть з малюнками. Ми з дівками, коли пішки з «Міссурі» пиляємо, завжди зупиняємося почитати. Й подивитися, як народ шамає, стіни прозорі, все видно…

Глянула у вікно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…

– Забув, якого ти пиріжка хотіла, – сказав Влад. – Взяв і з вишнями і з яблуками…

Я кивнула:

– Сонечко.

Він сів навпроти; з-за високого стакана кока-коли самі лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидіти в «Макдональдсі» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, і два пиріжки!!! – собі Влад чомусь узяв тільки гамбургер. Значить, не такий він уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати місцевими… тьху ти.

– А ти комп’ютерами займаєшся, еге ж? – почала я вивідувати з забитим ротом.

Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собі косити під виховану:

– Цікаво, мабуть?

– Цікаво, – він знову кивнув.

Вкусив свого гамбургера й замовк; ні, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинці й сам же мовчить, як риба об лід. Щоправда, його очі з-за окулярів одразу втупилися мені в кофтинку, туди, де я два верхніх гудзики ніколи не застібаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боїться, бідолаха. Напевне, ще хлопчик.

Спробувала картоплю з пакетика. Супер!

– Я тут розпочав одне дослідження, – заговорив раптом Влад. – Мені потрібна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила в «Міссурі»?

Тепер він дивився мені в очі – скоріше через те, що я їх витріщила, як ідіотка. Чи вони всі змовилися, чи що?..

Але хамити йому я не стала.

– Так, як і всі. Склала іспити, пройшла співбесіду… А що?

– І які в тебе були оцінки?

– Іспанська – п’ять, твір – чотири, – а як він, питається, зможе перевірити? – А за тести я вже не пам’ятаю. Давно то було… А для чого тобі?

Санін запхав до рота шматок гамбургера й акуратно склав у декілька разів обгортку, так, що вийшов манюній квадратик. Я тягла кока-колу через трубочку: губи при цьому складаються так сексуально, що будь-кому відіб’ють бажання запитувати про всялякі там іспити. Владичок, сонечко, почервонів і, здається, ледь не вдавився.

– Просто є одна гіпотеза, – нарешті виговорив він. – Я придумав прогу для порівняльно-статистичного аналізу… Розумієш, Наталко, таке враження, що коли набирали наш курс, керувалися не… Загалом, не за рівнем інтелекту й освіти, а…

– По-твоєму, я дурна, га?!

Я виплюнула соломинку й ображено скривила губи. Зазвичай діє безвідмовно.

Влад геть засоромився; схоже, він так і думав. Ну й пофіг! Зате не якась там розумаха. Поглянула б я на того ідіота, що запросить Хуліту в «Макдональдс»!

Позбирала останні палички картоплі й узялася за морозиво. Смачнюще!.. тільки полуниця трохи несправжня.

– Ні, що ти, Наталко, я… Чи ось, для прикладу, якщо глянути, як наш народ ставиться до навчання. Жовтень місяць – а на пари ходить менше половини курсу. Герки сьогодні знову не було… і Гендальфа… Ти не знаєш, він не хворий?

– Зранку був цілком здоровий, – повідомила я й злизала морозиво з ложечки гострим язичком. – І навіть збирався до інституту. Мабуть, обламався. А взагалі, старші курси кажуть, що нічого нам за пропуски не буде. А на сесії взагалі халява.

– Так отож! В інституті такого рівня, як МІІСУРО, халяви не повинно бути! Гаразд, якби ми ще платили за навчання. Але навпаки, це в нас вкладають величезні кошти – і що, віддача зовсім не потрібна? Тут щось не так, це безперечно. Я поки що почав з аналізу вступних іспитів, і якщо не вийде щось намацати в цьому напрямку, то…

Він дуже смішно сказав МІІСУРО, з наголосом на «о». А далі я й не слухала: почав патякати щось зовсім ліве й незрозуміле. Ні, я не в’їжджаю, запросити дівку в «Макдональдс» і бідну годину втикати їй про «Міссурі»?!.. Це ж померти можна. Це тоді, як я йому вже двадцять хвилин бісики пускаю очима, здихляку місцевому! Та будь-який пацан…

Хоча, що ж він тут зробить, бідолашний? Всі ж на нас витріщаються, і з вулиці так само. Навіть те, що під столиком робиться, й те кожний собака бачить. До речі, склом знову затарабанив дощ – дрібненький, але під нього можна закосити од прогулянки – біганини – пішки. Зрештою, Владичок, мабуть, тому й верзе казна що, бо дуже хочеться, а тут ну ніяк не можна…

Крім того, я наїлася по саме нікуди. Виколупала з прозорої креманки останню ложку морозива й скоса глянула на пиріжки. Запаковані, так що можна взяти з собою в общагу. І хай Лєнку з Хулітою жаба задавить!..

Підвелася:

– Спасибі, сонечко. Пішли. Ти ж до нас?..

На фразі «до нас» я посміхнулася і ще раз облизала губи – нібито від морозива. Владичок закивав і рипнувся подати мені плащика. Тільки в нього це не дуже виходило, поки не простягнув руки вгору й на став навшпиньки. Ну добре, це все через мої підбори.

Розчинив переді мною скляні двері, і я востаннє вдихнула смачнющий запах «Макдональдса». Хоча, хто сказав, що востаннє?

– Були б гроші, – задумливо промовила я, не дивлячись на Влада, – обідала б отут щодня…

Але він відповів зовсім не так, як я очікувала:

– Не раджу, Наталко. Одна дівчина з Америки таким чином за місяць набрала сто двадцять кіло. Тут дуже калорійна їжа.

Он як? Стало по-справжньому образливо.

Ну чому від усіх гарних речей обов’язково товстішають?!..

* * *

– У чотириста п’яту, – сказав Владичок вахтерці.

Я подумки його похвалила. Бабі Соні зовсім не обов’язково знати, куди він йде. Хоча вона, стара стервоза, все одно здогадалася; очиськами мені мало дірку в задниці не пропалила.

Він хотів підійматися сходами, але я викликала ліфт: якщо він справний, треба цим користуватися. У кабінці валялася обгортка він «Снікерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано відступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стіни з різними написами. Столична дитина. Нічого, я розумію.

Ми пройшли через блок. На кухні стирчав лише Женєчка. Визирнув, привітався до Влада й дивно якось глянув на мене; він взагалі дивний, хоча й сонечко. Біля сміттєпровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..

Мої двері були зачинені: йєс! Тобто, я ще в тролейбусі згадала, що дівки говорили про якусь екскурсію після пар – вони обидві на одній спеціалізації, соціологічки. Отже це надовго. Прокрутила ключа й відчинила двері: добре, що я остання йшла геть, а то напевне залишили б бардак…

– Хлопці є? – запитав Владичок позад мене.

– Ага, – відповів йому голос Женєчки. – Вони там нову пісню творять. А мені треба готуватися до семінару…

Я обернулася й витріщила баньки.

Владичок, мов нічого не сталося, простягав мені сумку: