Стiни аудиторii були гладенькi, не прикрашенi наочнiстю й портретами великих. І, що найголовнiше, майже без вiкон; лише бiля стелi вишикувалися трьома рядами маленькi круглi iлюмiнатори – у стилi тих-таки футуристичних фантазiй. В один з них ззовнi зазирнула ворона, але зразу ж полетiла геть.
Останнiм у списку було чудо в золотому пiр’i, – прiзвище я не запам’ятав, лишень, що починалося воно з лiтери «Ц»; звали його Руслан.
– Отже, – вiдкарбував викладач, – я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список лiтератури. Лiтератури. Яку, – вiн пiдкреслював кожне слово. – Треба. Взяти. В бiблiотецi. Й. Законспектувати. Без конспекту нiхто не буде допущений до залiку. Ви мене зрозумiли?
Запанувала тиша. Наталка нервово малювала в зошитi чергову «пренцесу». Руслан вирiвняв окуляри на перенiссi й розраховано, з тренованiстю першого учня, кинув реплiку з мiсця:
– Олександре Венiамiновичу, ми ж знали, в ЯКИЙ iнститут поступаемо.
Шкода, що я переконаний пацифiст. Інакше пообiцяв би собi принагiдно дати йому по писку.
– Так отож. Записуйте.
* * *
Як тiльки я повернувся в гуртожиток, то зрозумiв, що в кiмнатi «трiйцi» я вже не самотнiй, яким був ще зранку. По-перше, на рештi лiжок з’явилися матраци. По друге, на одному з них згори на купi бiлизни хтось лишив гiтару, а з-пiд укривала виглядав краечок великоi сумки. По-трете – бiля другого, вже застеленого, стояв мiцний пацан у спортивному костюмi. Мое прибуття застало його у захоплюючiй справi – розклеюваннi по стiнi над лiжком фоток повного складу нашоi футбольноi збiрноi. Чоловiк сiм-вiсiм уже висiли, прилiпленi за куточки смугами скотчу.
– Вам кого? – запитав вiн, насмiшивши мене до кольок у животi.
Але я героiчно стримався i, кусаючи губи, спромiгся видушити з себе вiдповiдь:
– Взагалi-то я тут живу.
– А-а, – спортсмен не здогадався посмiхнутися у вiдповiдь. – От мене також поселили. Жека.
– Гендальф.
Потиск руки вiн мав скажений – а я пiсля занять ще начепив каблучку. Синець гарантований, то добре, що кiстки цiлi. Фiзiономiя в Жеки, як i очiкувалося, не була обтяженою ознаками iнтелекту. В дитячих карих очах маячило не поставлене запитання: звичайно, навряд чи цей юнак колись чув за Професора чи Середзем’я. Втiм, будемо вiдвертi, я також не знав на iм’я бiльшоi частини Жекиних футбольних святцiв.
Пацан повернувся до своеi справи так i не запитавши мене нi про що. Я вже був готовий безкорисливо зайнятися його просвiтництвом, коли це дверi гримнули i я геть забув про iснування першого сусiда.
– Герко!
– Гендальфе, i ти тута? Ну й ну!
Як виявилося, в iнститут Георгiй одягнув дуже навiть пристойнi джинси – якщо порiвнювати з тими, що кошлатилися на ньому тепер. Його хаер у скуйовдженому станi здавався удвiчi бiльшим, а на шиi висiв кручений мотузочок, що ховався за комiром розтягнутоi майки; напевне, не хрест, а якийсь там амулет.
– Нi, це ж треба таке! – не припиняв дивуватися Герка. – В однiй кiмнатi!!!
– Везуха, – погодився я. – Це твоя? – вказав на гiтару. Хоча, чия ж iще?
– Ага.
Вiн гепнувся на лiжко й закинув ноги в подертих кросах на бильце. Пiдчепив гiтару за край обечайки, виписав грифом пiвколо i, влаштувавши iнструмент на грудях, з ходу взяв кiлька акордiв. Зацiкавлений Жека озирнувся вiд своiх паперових кумирiв. Лежачи на спинi, Герка пристойна збацав соло з останнього альбома «Арii», а тодi без усiлякого переходу зобразив джазову iмпровiзацiю.
Словом, надовго вiдбив менi охоту просити гiтару для виконання блатного ля-мiнору i «крокiв на цвинтарi».
– Круто, – визнав я.
Герка змахнув рукою: мовляв, то всьо фiгня.
– Як воно тобi? – запитав вiн. – Себто, перший день?
Я знизав плечима:
– Поки не знаю. Завантажили по самi помiдори – списки книжок, позакласнi роботи… чи як це тут називаеться?.. Загалом, будемо побачити. Група виявилася хрiновою. Самi мiсцевi пiжони й дiвки-дурепи. А в тебе?
– Ми з Владом разом потрапили. Вiн класний хлопець, програмiст, вже працюе на однiй фiрмi… можуть же люди! І взагалi, народ просунутий. Мiськi… – вiн i не думав приховувати заздрiсть; стало навiть образливо – подивився б я на цих «мiських» з гiтарою в руках. Хто-хто, а Герка нiяк не був схожим на сiльського хлопця. Зрештою, у кожного своi заморочки.
– А як з дiвчатами? – поцiкавився я якомога незалежнiше.
Краем ока помiтив, що Жека демонстративно повернувся до своiх футболiстiв. Ще й жiнконенависник; м-да, от так сусiдство. Що ж, не може ж щастити одразу й у всьому.
Герка присвиснув i пробiгся пальцями по грифу:
– Супер. Що не може не радувати!
Я був солiдарний з ним. Правда, в Марiiвцi у мене лишилося Велике Кохання, але, якщо врахувати, що воно було страшенно прошене навiть до поцiлункiв у пiд’iздi, то я не вiрив у наше спiльне майбутне. І взагалi, старi знайомства вiдбивають смак до нового життя; афоризм вийшов прикольний, я вирiшив його записати. Хоча вже тодi знав, що забуду.
Та ще якраз у той момент у дверi постукали.
– Привiт, хлопцi, – у напiввiдкритi дверi зазирнув високий свiловолосий хлопчина. – Мене звуть Андрiем, будьмо знайомi. Тут на поверх вище йде вечiрка з приводу початку, приеднуйтеся! Там вже е публiка з вашого курсу. О, ви й гiтару маете, супер! Ходiмо!
Ми з Геркою перезирнулися, й вiн пiдскочив, наостанок бринькнувши струнами. Лише Жека, незрозумiлий хлопець, буркнув, шнуруючи кросiвки:
– Не можу, менi треба в бiблiотеку.
Ми його не вмовляли.
* * *
– За нову хвилю «Мiссурi»! – сказав Андрiй. – Дзень!
Ми пiдняли пластиковi стаканчики i всi хором ревнули «дзень». Супер, менi сподобалося. Що «Мiссурi» – це законне прiзвисько МІІСУРО, я допер трохи пiзнiше. Теж супер.
На кухнi четвертого поверху зiбралося чоловiк двадцять, хтось притягнув стiльцi з кiмнат, хтось сидiв на столi, а дехто просто на пiдлозi. Андрiй (без нього нiякоi вечiрки б не було, а навчався вiн на третьому курсi) розташувався на пiдвiконнi звiсивши ногу. Вiн обiймав дiвчину з довгою чорною косою. Дуже красиву, причому геть не попсово – це вiдразу впадало в око. Ще вона мала якесь непопсове iм’я: таке мало запам’ятатися раз i назавжди, а я чомусь одразу забув. Отакий я. Втiм, вона все одно Андрiева дiвчина.
Іншi дiвчата перед нею були нiщо. І Наталка Прозора Кофтинка так само, одягнута зараз непрозоро, зате дуже обтягнуто i яскраво: кривава водолазка i отруйно-фiолетовi лосини. Разом з нею були двi подружки-сусiдки, але iх якось i видно не було. А на столi раптом знайшлася Алiна з екзамену, що сидiла по-турецькому, – оце так номер, я був упевнений, що вона найсправжнiсiнька столична цяцька. Мене вона, звичайно ж, не впiзнавала, ну й добре, не дуже й хотiлося.
– …а я й кажу: елементарний пiар-проект, – вона випила за Андрiiв тост i продовжувала щось доводити хлопцям, якi зiбралися навколо. – Але цей пiар-проект працюе на нас самих. Освiту тут дають, у будь-якому випадку, за рiвнем не нижчу, анiж в iнших столичних вузах, а на ринку працi ми з самого початку опинимося у виграшному становищi. Диплом «Мiссурi» – i тебе беруть у найсолiднiшу контору! Хоча я особисто не збираюся чекати на диплом. І п’ять рокiв прожити в общазi також не…
Нi, я також можу при бажаннi загрузити кого завгодно i на яку завгодно тему. В школi я тiльки так i чинив з учителями, якщо не був готовий до уроку. Але отак добровiльно, своiх же хлопцiв-однокашникiв… «Ринок працi»! Зануда стрижена.
Пролунав тихий, пробний звук гiтари, i я обернувся. Інструмент Герки вже був у Андрiевих руках. Вiн покрутив кiлки i почав грати звичайним боем, усi раптом стихли й налаштувалися слухати.
Андрiй усмiхнувся:
– Нашу?
