Чув я, в Киевi говiвши,
Дехто з Украiни
До Москви втiкати хоче
При лихiй годинi.
Бо докучили вже нашим
Ницi езуiти,
А до гурту iх пристали
Ще й вовки-унiти.
Хоч i топлять запорожцi
Клятих супостатiв,
Та аби в них по коморах
Скринi жакувати.
Хочуть нашi займанщини
У царя просити,
Щоб козацтва й жидовини
В села не впустити[1 - Як зайняв цар Олексiй Михайлович за Хмельниччини Бiлу Русь, дак визволенi з-пiд ляхiв мiщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них нi жиди, нi козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)].
Позбуваймо всю скотину
І стару хатину,
Та втiкаймо, покiль цiлi,
У царську краiну,
Бо я бачу, не бувати
Правдi тут мiж. нами,
Покiль буде панувати
Жидова з ляхами.
А козацтво, хоч з ордою
Б'еться i воюе,
Їi оком позирае,
Їi серцем чуе.
Як дознавсь я про Цоцору,
Сон менi приснився:
Що Днiпро пiд зимню пору
Широко розлився.
Ох, розлився не водою,
Кров'ю вiн людською,
І козацтво наше плавле
По кровi з ордою.
О святii чудотворцi!
Умолiте Бога,
Щоб ся кров не покропила
Нашого порога».
ДУМА ШОСТА
Не вернувсь Левко з човнами
На лиман iз моря,
А вже люде дознавали
На Вкраiнi горя.
Вже кругом палають села,
Гонять скот, отари…
Людський плач i голосiнне —
Пiд самii хмари.
Кинувсь пiп з дяком у церкву,
Слiзно Бога просять,
А пiддячi не спiвають,
Голосно голосять.
Зачинивсь Господь на небi
З усiма святими:
Мабуть, люде прогнiвили
Вчинками лихими.
Налетiла з Криму буря
На село щасливе:
Гумна палять, хати граблять,
Ясирять, що живе.
І по-нашому говорять,
Хвалячи Аллаха,
Що ясир сей iм даруе
Лицар-сiромаха[2 - Що татаре по-нашому насмiхались iз нашого люду, про се писав ще в XVI столiттi знакомитий колонiзатор Фастова, воювник i полiтик, бiскуп киiвський Юзеф Верещинський.].
«Не схотiв, – мовляють, – з панством
Вийти на Цоцору,
А метнувся на купецтво
Проти договору.
І Аллах, защитник правди,
Покарав невiрних:
Оддав iх новi осади
В руки правовiрних.
І Аллах, гонитель зради,
Подав з неба голос:
Попалив огнем осади
Ще й на нивах колос.
І Аллах, помститель кривди,
Простер з неба руку,
І пiйшли гуртом ехиди
У ясирну муку.
Через лютих людоморiв
І благих карае:
На Цонорi, мов на морi,
Хляби одверзае.
Позирнувши в тi безоднi,
Слiпнуть вашi очi,
Обiймае i хоробрих
Пополох жiночий.
І Зулуш, кому в лицарствi
Рiвного немае,
Головою наше царство,
Порту прославляе…»[3 - Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких лiтописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорi, повiшено в Стамбулi пiд тими ворiтьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою i Щасливими Ворiтьми.]
ДУМА СЬОМА
І
