Мов у дзвона дзвонить.
Каже милий, е десь море,
Гонище безкрае,
Що, мов житом добре поле,
Золотом сiяе.
Каже милий, що здобуде
Здобич нам велику;
Златоглав носити буде,
Покiль його й вiку.
Каже милий, що ми будем
Жити-панувати,
І величнi з нами дуки
Знай бенкетувати». —
«Мое щасте, моя доня,
Радуюсь вiд серця,
Що менi на старiсть доля
Молода всмiхнеться.
Буде мати в вас сидiти
Хоч коло порогу
Та на вас обох гледiти,
Дякуючи Богу.
Буде хоч щодня помости
Шарувати-мити,
Аби в панськiй високостi
З вами й iй пожити». —
«Нi, до тебе ще й над нього,
Мамо, прихилюся,
Що з козаченьком ззирнуся,
До тебе всмiхнуся.
Будеш павою, матусю,
В парчах походжати
І в шовки свою Марусю,
В жемчуги вбирати».
ДУМА П'ЯТА
Старосвiтська кров козацька
В ветхих жилах врала:
Попадя поклони клала,
Всiх святих благала:
Козаковi помагати
Турка воювати,
Кораблi його проклятi
На пожар пускати.
«Ти ж, владичице небесна, —
Слiзно промовляла, —
Що на полi i на морi
Нашим помагала!
Покривай твоiм покровом
Байдаки козацькi,
Розбивай небесним громом
Судна бусурманськi,
А з них зброю, срiбнi кубки,
Сукна, златоглави
Козакам подай у руки
Для своеi слави!»
Старосвiтська кров шляхетська
В ветхих жилах врала,
І в попа противнi думки
З серця викликала.
Бо не з шаблi, з плуга жити
Його предки вчили,
Рiдну землю боронити
Щоснаги, щосили.
За козацтво вiн частенько
З жiнкою сварився,
А погримавши, журився
Та богам молився.
Вiд сладчайшого Ісуса
До Кузьми святого
З-пiд його густого вуса
Буркотiло слово.
Звав i вiн богiв iз неба
Против азiатства,
Та цурався, мов Ереба,
Бурлiiв-козацтва.
На коханне ж залицянне,
На слова Левковi
Дав iз жiнкою в розмовi
Присуд козаковi:
І
«І не турбуй мене,
І не дратуй мене
Ти мрiями своiми!
Сi безземельники —
Чорти-пекельники;
Пропадемо ми з ними.
ІІ
З моря вертаються,
Знов пропиваються,
Знов ходять без сорочки.
Хай iх цураються,
З ними не знаються
Отецькi чеснi дочки.
ІІІ
