мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо
зорiе на пустку давно збайдужiле божа.
Стенаються в герцi скаженi сини Украiни,
той з ордами бродить, а той накликае москву,
заллялися кров’ю всi очi пророчi. З руiни
пiдводиться мати – в годину свою грозову:
– Найшли, налетiли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас i лях, бусурмен, бузувiр.
І Тясмину тiсно од трупу козацького й кровi,
i Буг почорнiлий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровi
у пеклi запеклiм, у райському раi страшнiм.
Паси з вас нарiжуть, натешуть на гузна вам палi
i кровi наточать – упийтесь пекельним вином.
А де Украiна? Все далi, все далi, все далi.
Шляхи поростають дрiмучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем метал.
Курiе руiна. Кривавим стiкае потоком,
i сонце татарське – стожальне – разить наповал.
ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ
Розпросторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
Хай у тебе е двi межi,
та середина – справжня.
Марне, вороже, ворожить —
молода чи поважна.
Посерединi – стовбур лiт,
а обабоки – крона.
Посерединi – вiчний слiд
вiд колиски до скону.
Жаль – нi неба, анi землi
в цiй трунi вертикальнiй,
i заврунилися жалi,
думи всiли печальнi.
Як то сниться менi земля,
на якiй лиш ночую!
Як менi небеса болять,
коли iх я не чую.
Як постав ув очах мiй край
наче стовп осiянний.
Каже: синку, ступай, ступай,
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосi двi руки
збiлiлi губи притулила
менi до змерзлоi щоки.
Сльозою темiнь пронизала
в пропасницi чи маячнi,
казала щось, далiти стала…
Мов на антоновiм огнi,
не чув нiчого я, не бачив.
В останньому зусиллi змiг
збагнути: все, тебе я втрачу,
ось тiльки виведуть за рiг…
* * *
Уже мое життя в iнвентарi
розбите i розписане по графах.
Це кондаки твоi i тропарi,
це кара, це з отрутою карафа.
Над цей тюремний мур, над цю журу
i над Софiiвську дзвiницю зносить
мене мiй дух. Нехай-но i помру —
та вiн за мене вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв, що зблудили,
як оленями йшли мiж чагарiв
i мертвого мене не розбудили.
* * *
Менi зоря сiяла нинi вранцi,
устромлена в вiкно. І благодать —
така ясна лягла менi на душу
сумирену, що я збагнув нарештi:
ота зоря – то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вiстунка твого шляху,
хреста i долi – нiби вiчна мати,
вивищена до неба (од землi
на вiдстань справедливостi), прощае
тобi хвилину розпачу, дае
наснагу вiри, що далекий всесвiт
почув твiй тьмяний клич, але озвався
