Нехай Днiпра уроча течiя
бодай у снi, у маячнi струмуе.
І я гукну. І край мене почуе.
Верни до мене, пам’яте моя!
* * *
Синовi
Ти десь уже за пам’яттю. В пiтьмi
утрати, до якоi звикло серце.
І свiтишся, мов зiрка, з глибини
узвишшя наднебесного. Тобi
все п’ять лиш лiт. І ти в тих лiтах стрягнеш,
як зерня в шкаралущi. Болю мiй,
на попiл вигорiлий, як нестерпно
було б тебе удруге народити
i знов, як перше, вздрiти немовлям!
* * *
Буднi тут тобi про свято,
а про свято – буднi правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильнi погляди буравлять,
хоч твое зголiле серце
тут обмацують руками —
не зважай на те, не сердься:
те одвiчне, що над нами,
стрiли повиймае з рани
i губами обцiлуе,
адже хвиля пожадана
убиваючи рятуе.
* * *
На однаковi квадрати
подiлили бiлий свiт.
Рiвне право – всiм страждати
i один терпiти гнiт.
Зле i кату, зле i жертвi,
а щасливого – нема.
Всiм судилося померти
за замками сiмома.
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократiе покори
i свободо нiмувань.
А кругом життя веселе,
стiльки сонця i тепла!
Ти мене даремне, леле,
в свiт неправди привела.
Душ намарне гвалтування
без причини, без мети
соти ярого страждання
з диким медом самоти.
З диким медом самоти.
* * *
Невже ти народився, чоловiче,
щоб зазирати в келiю мою?
Невже твое життя тебе не кличе?
Чи ти спiзнав життеву путь свою
на цiй безрадiснiй сумнiй роботi,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоiш в моiй тяжкiй скорботi,
твоiм нещастям серце пойнялось
мое недужне. Ти ж – за мене вдвое
нещаснiший. Я сам. А ти лиш тiнь.
Я е добро. А ти – труха i тлiнь.
А спiльне в нас – що в’язнi ми обое,
дверей обабоки. Ти там, я – тут.
Нас порiзнили мури, як статут.
* * *
Тут сни долають товщу забуття
i згадкою лютуються, як змii,
тут, на кону минулого життя,
блазнюють, корчаться, як лицедii
вертепних iнтермедiй. Тут живе
ховаеться у смерк i так iснуе
пропахле смертю. Вiко гробове
з нас анi спустить ока. Все вартуе,
щоб не згубити. А в хапливий сон
увiйде гострий, наче нiж, прокльон
i провертаеться в душi розверстiй.
Бо вiн – найбiльший ворог мiй – спiшить
моею кров’ю лезо окропить,
щоб став i ти такий, як треба, – черствий.
* * *
Тiльки тобою бiлий святиться свiт,
тiльки тобою повняться бростi вiт,
запарувала духом твоiм рiлля,
тiльки тобою тiшиться немовля,
спiв калиновий пiниться над водою —
тiльки тобою, тiльки тобою!
Тiльки тобою серце кричить мое.
