Казки
Олексiй Полосiн
Збiрка казок для дiтей дошкiльного и молодшого шкiльного вiку.
Олексiй Полосiн
Казки
Бурулька
Весна. Хоч вночi ще мороз господарюе навколо, але зранку виходить сонечко i прогрiвае землю, а вдень так грiе на снiг, який покрив дахи будинкiв, що вiн починае стiкати вниз. Краплi снiговоi води бажають стекти на землю, але мороз хапае iх i робить з них крижинки. І таке трапляеться, що крижинки злипаються, а з них витворюються звисаючi з дахiв крижанi стовпчики, якi ростуть не вгору, а вниз. Такi стовпчики називають бурульками. Про одну з них я тобi i розповiм.
Якось вранцi снiг почав стiкати з даху, а мороз перетворював краплинки у кригу – з’явилася нова бурулька. Сонечко освiтлювало ii своiми ранiшнiми промiнчиками i вона виблискувала рiзними кольорами веселки. Це тiшило бурульку.
– Дивiться, яка я гарна! – захоплено вигукувала вона. – Я товстенька i прозора, бо моя водичка з чистого снiгу.
– Не поспiшай, маленьке хвалько, – казала стара, товста буруля, що висiла поруч. – Почуемо що ти скажеш пiсля обiду.
А маленька бурулька нiчого не чула i захоплено хвалилася, пишалася собою.
Час iшов. Вже минув ранок, полудень. З обiду почало припiкати сонечко.
– Ой, що це? – забiдкалася бурулька. – Менi вже парко, я не втримаюсь i почну танути!..
І дiйсно, через деякий час вона почала стiкати краплями. Так бурулька почала плакати i нарештi зрозумiла слова бурулi – сусiдки, якi та казала вранцi.
– Пробачте, будь ласка, тiтонько! – Звернулася бурулька до сусiдки. – Я була неправа, бо загордувала. Менi соромно. Але ж яка я була гарненька вранцi. А зараз, – дивiться! – стала зовсiм тонкою i такою, що й малий вiтерець може мене зламати i скинути на землю.
– Не засмучуйся, дитинко, – сказала мудра буруля. – За нiч та зранку завтрашнього дня ти знову потовстiшаеш i станеш подiбною до мене. Така у нас робота – товстiти та худнути, а одного разу зовсiм зникнути, але не безслiдно, як ось ти зараз. Подивися вниз. Крапля з тебе впала на землю, за нею друга, третя. Створилося маленьке озерце з чистоi водички. З нього залюбки нап’ються горобчик, ворона i кицька, песик та iншi. Цiеi води iм вистачить, щоби вгамувати спрагу. Господь, який створив свiт i все в ньому, через тебе зробив вкрай важливу для них справу – допомiг iм напитись.
– Дякую, добра буруля, – вiдповiла бурулька. – І вже по iншому почала сприймати свiт навколо себе.
Надiйшла нiч. Бурулька почала товстiшати, бо стала мерзнути.
– Що ж, моя дитинко, – промовила матуся – бурульку нiкому прикрити теплою ковдрою. А ти, золотце, заплющ оченята, зiгрiвайся i засинай. Я тобi заспiваю колисковоi…Спи спокiйно! Господь i моя любов тебе оберiгае!..
Ведмедик
– Засинай, мое золотце! – сказала мама Катрусi. – Всi маленькi дiтки вже сплять!
– Матусю! – попросила доня. – А розкажи менi, будь ласка, якусь казку. Менi це подобаеться, i я швидко засинаю.
– Та, я тобi наче розповiла всi тi, що знаю!
– А ти придумай щось цiкаве.
– Тодi, доню, вмощуйся зручнiше i слухай!
Катруся лягла на бочок i почала уважно слухати.
– У великому лiсi були собi ведмiдь з ведмедицею та маленьким синочком Мишком. Добрий був ведмедик, лагiдний, але надто захоплений: iнколи як зацiкавиться чимось, то про все забувае i тому потрапляе у рiзнi неприемностi. Так було i цього разу. Гуляв ведмедик бiля своеi барлоги i раптом вiдчув, що запахло медом. Що таке мед, вiн вже знав. Знав також, що мед виробляють дикi бджоли i живуть вони високо у дуплах дерев. Не раз батько приносив мед. Як вiн його брав у бджiл, Мишку не розповiдав, а йому строго наказав, щоби й не думав лiзти за медом сам. Коли виросте Мишко, батько обiцяв навчити добувати мед.
Мишко пам’ятав татову заборону, але ж меду вдома так давно не було! А тут так смачно пахне!
– Пiду хоч подивлюсь, звiдки пахне, – подумав Мишко i побiг помiж деревами.
Раптом пахощi зникли. Мишко зрозумiв, шо пробiг повз те мiсце, де е мед, i повернувся трохи назад. А ось на деревi вiн побачив дупло, звiдки й пахло медом. Дупло було, як показалося Мишковi, не так вже й високо. Ведмедик думав, що ж йому робити: лiзти за медом, порушуючи татову заборону, чи повернутися нi з чим до своеi барлоги?
– А я не признаюся татовi, що лазив до бджiл! А якщо я не розкажу, то звiдки вiн та мама дiзнаються? – вирiшив ведмедик i полiз на дерево. Добравшись до дупла, Мишко засунув туди лапу, аби дiстати мед. Але ж вiн не знав, як це треба робити, тому тiльки розiзлив бджiл. Мишко зачепив десь у дуплi лапою меду та покуштувати не встиг: цiлий рiй бджiл вилетiв з дупла i давай дзижчати бiля вух, кусати за нiс та iншi мiсцi, де могли дiстати. Ведмедик вiдбивався вiд бджiл, як мiг, через що не втримався на деревi i гепнувся вниз. Трохи вiдбiгши вiд дерева, коли бджоли перестали його переслiдувати, Мишко сiв на пеньок i заплакав вiд болю i вiд того, що так i не поiв меду.
– А чого ж ти, синку, сидиш тут i плачеш? – почувся голос тата-ведмедя.
– Та ось бiг, впав i забився – збрехав Мишко. Вiн все ще гадав, що тато не взнае про його невдале полювання на мед.
– Ото ж я йду i бачу маленькi ведмежi слiди вiд дерева у якому живуть бджоли. І подумав, що це твоi слiди, бо поблизу, крiм тебе ведмежат немае.
Мишко хотiв ще раз збрехати, але знаючи татову суворiсть вирiшив признатися:
– Пробач, тату, Я лазив на дерево, але нiчого не змiг зробити, тiльки й того, що вимазав лапу медом.
– Саме по твоiх слiдах, синку, – суворо проказав тато. – По тому, що пахли медом, я з догадався, що ти лазив до бджiл. Ти порушив мiй наказ i хотiв утаiти це. Але знай, що нiякий поганий вчинок не можна сховати вiд нас з мамою. Ти залишиш слiди, i рано чи пiзно будеш викритий у поганому та покараним. Але за те, що маеш мужнiсть признатися, я тебе прощаю. Ти забився, то сiдай менi на спину i я довезу тебе до дому.
Ведмедик всiвся на широкiй татовiй спинi i, наче на конi, доiхав до барлоги, а там на нього i тата чекала мама, Вона стривожилась, побачивши, що Мишко кульгае, але швидко заспокоiлась. Бо хiба бувають дiти, якi не бiгають i не замурзуються чи не забиваються? Щоби не турбувати маму, тато промовчав про Мишкову пригоду.
Скоро мама запросила тата i Мишка вечеряти. І якi були здивування i радiсть ведмедика, коли вiн побачив на столi мед! Виявляеться, що тато принiс мед, а лише потiм пiшов шукати зниклого сина.
…Катруся уявила собi ведмедика облiпленого бджолами, падаючого з дерева, i iй було шкода Мишка. Але вона пам’ятала i маминi розмови про те, що той, хто зробив шкоду, обов’язково залишае якiсь слiди, i по них буде безперечно викритий. Інакше не бувае, тому краще зразу признаватись. Тато та мама завжди вiтають щирiсть.
А коли зробиш комусь добро, то теж залишаеш слiд у пам’ятi того, кому допомiг. Про це можна i промовчати. Люди самi розкажуть батькам, а тi будуть пишатись нею…
Катруся тихо засопла, засинаючи. Мама всмiхнулася, ласкаво погладила доньку по голiвцi i сказала:
– Рости, моя пташко! Спи спокiйно, хай тебе нiчого не тривожить! Я помолюсь перед Ісусом. Вiн любить тебе i нас з татом. Слава Богу!
Мама ще казала молитву, а Катрусi вже снилися веселi i красивi сни…
Кольоровий горобчик
Одного лiтнього дня горобчик пролiтав повз балкон, де художник малював натюрморт. Раптом з його рук вислизнула палiтра – дощечка, на якiй художник розмiшував фарби, i впала на горобчика. Вона не прибила його, а тiльки замастила фарбою крила.
Горобчик хотiв гратися з iншими горобчиками, але тi проганяли його i глузували з його незвичного вигляду. Йому було самотньо, до того ж, настав грудень – перший iз зимових холодних мiсяцiв. Горобчик ще не знав про морози, але чув вiд дорослих, що морози – це не тiльки холодно, а й голодно i небезпечно для життя. Раптом на дзьобик горобчика впало щось схоже на тополиний пух, але бiльш важке i холодне. Не встиг вiн це скинути, як воно перетворилось на краплинку води i стекло донизу. Так горобчик вперше зустрiвся зi снiжинкою.
За мить на горобчика впала друга снiжинка, третя, п’ята i т. д. Вiн увесь покрився снiгом.
– Ой, ой! Як холодно i сиро! – раптом почув горобчик тоненький писк. Вiн повернув голову i застиг вiд здивування: на камiнцi був метелик. Горобчик згадав початок весни та лiто, коли найцiкавiшим для нього було полювання на метеликiв. Вiн скльовував iх з листочкiв та квiтiв. Але найбiльшу насолоду горобчик отримував тодi, коли влучно хапав iх у польотi.Призвичаiтися i збити метелика на льоту – вищий пiлотаж для птаха. Тiеi пори горобчик вiддав би десяток жирних хробакiв за одного лiтаючого метелика.
О-о, диво! Поруч сидiв справжнiй метелик. В цю пору року? Неймовiрно!
– Ти хто такий? – запитав горобчик.– І звiдки взявся на початку зими? Твоi ж друзi давно сплять пiд листочками чи пiд корою дерева.
