– Я – Махаон! Дуже рiдкий i красивий метелик, – гордо вiдповiв той.
– Дiвчинка, моя господиня, виростила мене i тримае у спецiальному прозорому будиночку. Там завжди тепло i свiтло, вдосталь iжi. Інколи мене випускають полiтати по кiмнатi. Але цього разу я вилетiв крiзь кватирку на вулицю. Хiба ж я знав, що тут холодно iсиро? Хочу повернутись у свiй будиночок, але не можу й поворухнутися. До того ж крильця змокли, i я вже не злечу. Пожалiв горобчик метелика. Вiн навiть забув, що це здобич, бо у нього виникло невiдоме до цього часу бажання захистити слабшого. Краем ока вiн побачив, що кольори на його крилах подiбнi до кольорiв на крильцях метелика. Наче один художник розмальовував метелика i птаха. Горобчику стало дуже приемно. Вiн скакнув ближче до метелика i прикрив його крилом. А снiг падав i падав… І горобчик перетворився на снiгову кульку. Та все ж iз задоволенням слухав метелика.
– Не переймайся тим, що ти не такий, як всi, що ти кольоровий, – сказав метелик. – Моi крильця теж кольоровi. Хлопчики-горобчики виростуть разом з тобою i забудуть, що ти був колись кольоровим. Спливе час, i фарба на твоiх крилах потьмянiе та змиеться. Але залишиться найважливiше, що е у тебе, – твое добре серце. Горобчики, якi зараз смiються над тобою, змiнять свою думку i стануть твоiми справжнiми друзями. Я поважаю тебе i вiрю, що ти допоможеш менi повернутися до мого будиночка. Горобчик подивився на вiкна будинку i побачив, що кватирка вiдчинена тiльки на другому поверсi. Ймовiрно, що саме з цього вiкна i вилетiв метелик.
– Лiзь пiд мое крило, мiцно тримайся за пiр’я, я понесу тебе, – сказав горобчик.
За мить вiн влетiв крiзь кватирку в кiмнату, де сидiла дiвчинка i плакала. Побачивши горобчика, вона булла вкрай здивована.
– Привiт, дiвчинко! – зацвiрiнькав вiн. – Чого так гiрко плачеш?
– Як же на плакати, коли я не вгледiла i втратила найцiннiший скарб – метелика Махаона. Інколи я випускаю його з будиночка, де вiн живе, аби полiтав по квартирi, але перед цим закриваю всi кватирки. А зараз не помiтила, що одна з них вiдчинена, i вiн вилетiв на двiр. У таку лиху погоду бiдний метелик неодмiнно загине.
І дiвчинка знову заплакала. Та з-пiд крила горобчика вилетiв метелик i сiв на нiс дiвчинки. Та завмерла вiд несподiванки. Їi радостi не було меж!
…Минув час. Настали голоднi холоднi днi. Але на вiкнi дiвчинки завжди була повна годiвничка для нашого горобчика. А коли вiн замерзав, то пiдлiтав до кватирки i вiдiгрiвався теплим повiтрям, яке вiяло з квартири крiзь прочинену кватирку. З того дня кватирка нiколи не зачинялась, окрiм тих хвилин, коли дiвчинка випускала полiтати Махаона. Тодi метелик сiдав на скло вiкна, а горобчик на пiдвiконня. Вони радiли один одному i перемовлялись.
Кульбабка
Довго лежало зернятко в землi. Може тiльки з осенi до весни. Але йому казалося, що занадто довго, бо не знало що е рiк i пори року: весна, лiто, осiнь та зима. Але одного разу зернятко вiдчуло, що земля стала теплою. Воно знало, що лежить тут аби рости i почало пускати паросток вгору, бо чекало на щось iнше нiж тiльки земля навкруги.
І дiйсно. Коли паросток вийшов з землi i трохи пiдрiс, то пересвiдчився, що тут набагато краще нiж було ранiше. Воно побачило сонечко, вiдчуло на собi вiтерець.
Поруч паростка були такi ж зеленi паростки але рiзнi: i зовсiм тоненькi, якi прогиналися пiл вiтром мало не до землi, трохи товстi i пружнi, але з таким круглим стебельцем як вiн поруч не було нiкого.
Сусiди виявилися паростками рiзних трав чи навiть кущiв та дерев. Всi вони вийшли з землi перший раз i нiхто не мiг сказати паростку з зернятка якоi рослини вiн росте. Паросток вирiшив чекати слушного часу, аби у когось розпитати про себе.
Минуло небагато днiв. Травички, кущi укрiпилися. Вже не так прогиналися пiд вiтром. Певнiше почав вiдчувати себе i пагiнець. На верхнiй частинi паростка виросла кулька. Потiм вона розкрилася i всi побачили квiтку з яскраво жовтими багато численними м’якими пелюстками.
– Ой, яка ви гарна! – шанобливо казали пагiнцi трав, шо росли поруч – Ви – окраса нашоi галявинки!
Паростку було приемно це чути i вiн гордо витягнувся назустрiч ранiшньому сонечку.
– Оце вже дiйсно настала весна! Кре-ке-ке! – пострекотала сорока, яка присiла вiдпочити на гiлячку дерева, що росло поруч. – Кульбабко, доброго ранку!
Паросток спочатку не зрозумiв, що звертаються саме до нього, але коли до цього привiтання приедналися iншi травички, то зрозумiв, що звати його кульбабкою i у нього е право бути пошанованим через жовтогарячу корону на головi. Так! Вiн – кульбабка, якщо так думають iншi. Адже приемно бути у центрi уваги, якщо ти такий один!
Цiлий день тiшилася кульбабка своею значимiстю i неповторнiстю, бо не бачила навколо себе подiбних.
Та сталося не так, як бажалося! Наступного дня тi паростки, яких кульбабка вважала за травички, розкрили своi кульки i вся галявина засiяла безлiччю кульбабок. З зеленоi вона стала жовтою. Тепер травички шанували не тiльки нашу кульбабку, але i iнших.
Налетiли джмелi i починали пити солодкий нектар з цих квiтiв. З’явились дiвчатка, якi почали зривати кульбабки i плести, а потiм надiвати собi на голову вiночки з кульбабок. Та Бог зберiг нашу кульбабку i вона залишилася далi рости i дозрiвати на рiднiй iй галявинцi.
– Я ще раз вiтаю тебе, кульбабко! Кре-ке-ке! – знову пострекотала сорока – яка пролiтала над галявиною – у тебе сьогоднi справжня королiвська корона!
Кульбабка ще не знала, що замiсть жовтогарячоi корони, вже мала бiлий пух з дрiбними зернятками на кiнцi кожноi пушинки. Але вона була вдячна за увагу до неi такоi вiдомоi пташки, як сорока.
Недовго гордувала кульбабка новою короною. Одного разу подув сильний вiтер i кульбабка побачила, як з ii голови по однiй зриваються пушинки i розлiтаються урiзнобiч.
– Ой. Що це таке! – злякано промовила кульбабка. – я мала такий пишний i гарний головний убiр, а ось-ось зовсiм стану лисою! Що ж це за нещастя? За що менi таке?
– Радiй, а не плач з того! – вiдповiв горобчик. Який шукав щось поклювати серед трави – Ти дала життя багатьом кульбабкам, як колись це зробила для тебе iнша. Так, як i ти, зернятка впадуть на землю, засипляться пилом. Пролежать зиму, проростуть i у тебе з’явиться набагато бiльше таких як ти чудесних весняних квiток.
– Горобчик цвiрiнькнув i полетiв далi.
Кульбабка була вдячна горобчику за його пораду i продовжувала жити серед таких як вона.
…В хатi все затихло, прийшов час укладатись спати. Всi маленькi дiти налаштувалися дивитись чудовi сни.
Спи! Бог i моя любов тебе оберiгають!
Маленький мандрiвник
Мiж кущами смородини у затiнку лежало зо два десятки курячих яець. Курка вiдклала iх потай вiд своiх господарiв i ось вже два тижнi, як вигрiвала iх своiм тiлом, дбайливо перегортаючи дзьобом, уважно прислуховуючись до них. Вона не пила, не iла i геть знесилилась. Інколи курка вiдходила на хвилинку, аби ковтнути водички чи знайти якiсь зернятка. Ось i зараз вона тiльки-но вiдiйшла вiд яець.
Трiсь – трiсь, почулося серед яець. Одно з них розломилося навпiл i звiдти виповзло мокре курчатко. За декiлька хвилин воно висохло, стало схоже на клубочок з жовтогарячого пуху. Перш за все його вразило слiпуче сонячне свiтло. Курча прикрило крильцями очки, а коли вiдкрило то побачило, що сидить на купi таких же яець, з якого щойно вилiзло.
«Пi-пi! Пi-пi!» – запищало курча, гукаючи маму, але у вiдповiдь була тiльки тиша.
Мабуть воно народилося таким цiкавим до всього, бо, ще не вмiючи ходити, вилiзло з купи яець i почало мандрувати. Курча захотiло перш за все побачити свою маму. Не знаючи, де шукати, воно пiшло куди – не будь. Перед собою курчатко побачило травичку i багато голубих маленьких квiточок. Але одна квiтка чомусь була такого кольору, як i вiн, тiльки з червоними смужечками. Воно хотiло роздивиться цю квiточку i пiдiйшло ближче, але квiтка раптом ожила. Курча вперше побачило таке диво.
– Хто ви така? – спитало воно – Ви моя мама?
– Нi! – вiдповiла та – Ти – курчатко. Твоя мама – курка, а я – метелик.
– А яка вона i де ii шукати?
– Ти бачиш скiльки у мене нiжок, а у тебе тiльки двi, як у твоеi мами. Ти бiльший за мене, а вона дуже велика. Була тут, але тiльки – но кудись пiшла. Зачекай ii тут, а я полечу i коли побачу ii, то скажу iй про тебе.
Метелик замахав крильцями i полетiв. Курча трохи посидiло на мiсцi, i йому стало сумно без мами. Курчатко – хлопчик вже зроду було хоробрим, але неслухняним. Тому не послухало поради метелика i все ж пiшло само шукати маму. Курчатко вийшло на широку стежку, по якiй господарi ходили на город. Не ступивши i кiлька крокiв, воно раптом побачило, як щось темне почало швидко наближатись до нього. Курчатко не знало, що це була тiнь вiд сороки, яка хотiла спiймати його. На всяк випадок, курча заскочило пiд куш i заховалося мiж гiлками агрусу. Звiдки йому було знати, що у колючi хащi сорока не полiзе?
– Стре- ке-ке! – невдоволено прострекотала сорока – таке маленьке, смачненьке було – i щезло!
– Хто ви така? – спитало курча- Ви – моя мама? Адже менi сказав метелик, що у моеi мами, як i у мене, двi нiжки. Ви- велика i у вас теж двi нiжки.
– Скре- ке – ке! – вiдповiла сорока – вилiзь з-пiд куща, а то я тебе погано бачу i погано чую.
Курча подивилося на сороку i подумало, що у мами не може бути такого великого i гострого дзьоба i такого скрипучого та неприемного голосу.
– Нi, Ви не моя мама! – твердо сказало курча. – Ви недобра i небезпечна. Я Вас боюсь!
– Розумнику – вiдповiла сорока – твоя мама – курка, а я – сорока. Стережись, бо не всi, хто мае двi нiжки – твоя мама. Ти метикувате i менi сподобалось. Я полiтаю, роздивлюсь навкруги i коли побачу твою маму, то направлю ii сюди. А ти будь слухняним i чекай тут на неi. Не йди нiкуди!
Коли сорока вiдлетiла, курчатко заспокоiлося, посидiло пару хвилин. Сумно стало сидiти на мiсцi, коли навколо все таке цiкаве. Воно пiшло далi. Може б i повернулось до мами, але заблукало i не знало де тi яйця з-пiд яких воно вибралось. Вирiшило iти далi навмання.
– Няв! – почуло курча позад себе.
Щось велике бiле з голубими великими очима та рожевим носиком лежало на стежцi.
