Зібрання творів
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Добавить отзывДобавить цитату
Зібрання творів
Василь Стус
ЗІБРАННЯ ТВОРІВ
КРУГОВЕРТЬ
I. РОЖЕВЕ ПІВКОЛО
РАДІСТЬГОМОНИ! ГОМОНИ!Із струмком, із промінням ранковим,В вітровім шелестінні, у хмар миготінні яснім,З тихим плюскотом хвиль, із прибоєм ланів колосковим —Гомони! Гомони! Так, як вітер, як промінь, як грім.Гомони! Гомони!Не вщухай ані миті, ні хвилі.Бийся крильцями в небі, поглядом голубій.Хай над нами в нестямі вітрила пливуть зволожнілі,Хай над нами в нестямі гойдається дзвін голубий.Гомони! Гомони!Із струмком, із промінням ранковим,У сталевім безхмар'ї, де жайворон сипле сріблом,У трункім надвечір'ї, в настояній днині, підкованій,Дзвоном крапель рясних, що дощем гомонять над селом.Гомони! Гомони!Там, де бджіл золоте колихання,Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини.Добра радість буття! Добра щедрість людського кохання.Добрі пристрасті. Тож – Гомони! Гомони! Гомони!РАННІЙ БЕРЕЗЕНЬДень напина тугі вітрила обважнілі,Шикує дерева, немов останній бійСпішить зустріти на передовій,Коли бійці вже стомлені й спітнілі.Останній день зими! Він ще в грайливій силіСкубне за бороди ряди зчорнілих стріх,Ще ллється долами іскристий добрий сміх,Та березневий сніг уже тривожно-білий.Не кличу. Не зову. Весна-бо знає пору.Та бачиться – стежками сніг прокляк,Й тополі вибігають аж на горуПобачити, чи не замаяв шлях.* * *Тане гомін, мов туман ранковий.Гасне захід. Вкруг – анітелень.Над ланами висне спокій —Голубливо-фіалковий —і бадьорий супить брови день.Пінна хмарка проплива – старою згадкою.Казкою, що дійсністю жива.Ми з товаришем накрилисьОднією плащ-палаткою.Надобраніч. Для солдатаРано сонце устава.Нахилившись над незвіданою тишеюСерця юного, забудь тривожний струмНеспокою. Вже розмови рідшають,Сплять однополчани. Мовкне друг.Поки ранок нам на сурмі виграють,Поки день днювальні прокричать.Навіть в мріях для солдата міра є.Час. Ховайтесь, зорі. Треба спать.ДОБРОГО РАНКУЗамріяно пливе ранкова каламуть.Спокійні дерева у маренні глибокімГорять, немов свічки. І часу вічні крокиНікому не дано пізнати і збагнуть.Долина тихо спить. Та неба сиза ртутьУже розгойдана. Під парусом високимПоранок виплива – довічного урокиДано пізнати і дано забуть.Тож стелься знов, дорого невідома!Хай будуть радощі, і зради, біль і втома —Усе, як од віків. І втіха голуба…Хай усміхаються нам обрії незнані,Хай люблять, зраджують, і люблять знов кохані.Хай буде бій, хай буде боротьба.* * *На розквітлому лузіСтежка сміється.Танцюють волошкиПід вітру спокійний прибій.Спинися на хвилюОтут, де красується поле,Де мріє кульбаба,Спинись.На розквітлому лузі.МОТИВИ ТРАВНЯДобрий, о добрий дощНад містом грозою зринув…Нехай хоч на хвилю спочинеГамір вулиць і площ.Вікна відкрито, груди…Дощику, припусти!І дихають небом люди,Що падає з висоти.Біжать, біжать перехожі,За ними – босоніж – дощ!Наздожене! Спороще —Хоч-не-хоч.Травню! Вируй, розітниХмари на шматтяВ хвилю зачаттяГолубої весни!* * *О, слова не зрони! Немов закляття, слово,Коли бентежний струм нам пульс перетина!В гучнім акорді рветься і струна —Вона не забринить, не обізветься знову.Не помарнуй хвилинами густими,Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,Коли бджола над нами гомонить,Б'ючись в повітрі крильцями ясними!* * *Ти прийшла ясновида.Ти вся – і любов, і жага…Я дивлюсь в твої очіІ повнюсь любов'ю.Але в косиКонвалію ти заплела.Будь же чистою,Квітко цнотлива!* * *Вхопився обома рукамиЗа хвилю: винеси мене!Вже безпорадному, важка меніДуша, бо, зігнута, не гнетьсяВже далі спина, бо теперМені одна лиш смерть – за другаБо вже ні друга, ані крука,Бо ані ворога тепер.Тягни мене, бо упаду,Замало альпініст, замалоНазнав біду: хист замалоМене провадить по сліду.Вхопився обома рукамиЗа хвилю: хвиленько, несиМене поволеньки, несиНа гострий прибережний камінь.МАНДРИСкресає далина…Пливуть і думи й хмари…Пий голубе вино!Земля сп'яніла – під криломГойднулась хвильно,Пливе, втікає і зоритьІ назирці тримаєТебе, мов сина…Земле! Краю мій!У сизуватій млі,Там, де розтав вишиваний рукав,Лишилось серце…* * *Квітне вечора трояндне пригасання,І в яру струмка гортанний звук…Стільки правди в горлі, стільки мукНе переповідати до рання.Вечір, мов сліпий, кістляві рукиПростяга услід мені. Я йду,І чатують тіні по сліду,Мовчки стережуть мене, мок круки.Вже припавши до землі, причах,Притомившись, вечір. От і маєш:Сам сліпий, ти в ніч глуху ступаєш.Хлюпає любов в твоїх очах.* * *Радості збережені дороги знову —Ти прилинула, мов птаха голуба…Переливами дзвінкими, мов проміння, ллється мова,Добрий обрій сповиває золота габа.Зринула, мов ластівка. Легкою тривогоюТільки чорно-воронове креше синь крило…Наопашки сповилася вогняною тогоюІ страждання в темно-карих у зіницях залягло.У дитячих пучках принесла ти вітру —Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!Лиш почую щебетання – мову любої нехитру.І доволі. І недолю я уже заговорив.ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯЗемле моя,всеплодющая мати!І. Я. ФранкоЯ до тебе прийду і змовкну.І нічого тобі не скажу.Пожури ти мене,Пожур —Вже чи лагідно, чи жорстоко.Земле рідна! Сором мені —Що докину до твого золота?Марно зринули юні дні,Нині ж сушить мене гризота.Разом з осінню я догорів,Листям осені опадаю,І між млисто-гірких вечорівНеприкаяний, сам блукаю.Осінь крилами в груди б'є.О, Вкраїно моя осіння!Чом забракло мені умінняЗвеселити серце твоє?Голубінь моя, голубінь!Розтривого моя і муко!Чом не можу я дать тобіСвоє серце – у добрі руки?О, коли б то, коли б я зміг!Рідну землю, тривогами краяну,Проорав би, як переліг,В ріллях радості неокраїх!Земле рідна! Тобі однійЯ волів би служить до скону.До твоїх до прийдешніх днівДотягнутися б хоч рукою.* * *Минулі мрії видяться майбутнім.Хай давні привиди заволокла печаль,Ти серце вигостри і розум свій настальСвоїх порадників в дорозі й на розпутті.Напівзабуте напливає в хвилях,Де пам'ятливість щирості зрідні…Вмочи свій пензель в вистояні дні,І сум і радість вихлюпни і вилий.За давниною дійсне стало сном.Воно спливає листям за водою,Ще червіньково краплене любов'ю.А вже як ранок брязне за вікномТоді відкрий вікно. І вже тоді —Рушай у день, неначе в світ незнаний,Де розгойдались до останніх гранейРахманне сонце і рахманна тінь.* * *Життя симфонія, «Симфонія весни»і сатанинський, зойками – Маневич…Єврей – по горло. І по горло – невір,по горло – маячний і мудрий сніг.Пелюсточками, пальцями, руками,як жалами співучими, – до вітберезових, хистких, бузково-тканних,в його лірично-фосфоричний світ.Несила – бачити. Несила – перестать.Бо де подітись з зрадними очима?Ховаються за нашими плечимапиха і гонор. Стали і мовчать.Мовчіть і начувайтесь. Бо струнуторкне смичок – і раз, і два, і тричі.І раптом зойком вистрелить у вічі,рятуючись од змиреного сну.І вже здасться – ледве вхопить яр —пливе митець, простерши руки-крила…І темінь у ногах провалля вирила…Не упади. Дивися вгору й вір.Дивися й вір. Увіруй в торжествобузково-синіх звуків серед тиші.Нехай хоч розпач до дерзань притишує,тож рвися вгору з вірою удвох.Докіль ти сині руки не розкрилиш,з душі не вирвеш моторошний крикчуття, котрого не назве язик,чуття, котрого у словах не виллєш.* * *Була ти мрійною… Далеке й призабутеЗринає в пам'яті, мов видиво легке,Неначе марення, мереживо хистке,Котре не зрозуміти, не збагнути.Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,Невирізьблене і негомінке —Дай руку мрії! Хороше відчутиїї руки стискання нетривке.Далекий, дивний сон… Неначе сон – трава…Спинись, потомлений, з непізнаним бажанням.Вже степ пожовк. За голубим шептаннямТи не вловив його затаєні слова…Та добрий час життя, бо в кожній порі рокуТи невідомість пізнаєш високу!II. КРУГОВЕРТЬ
ОПТИМІСТИЧНЕКоли ти вірити в добро навик,то віруй в землю. Віруй в смерть і крикиТривожні породіль. Нема одвікуЛегкої віри і легких утіх.Замало й слів, де треба людських рук.Будинки зводити, мости ладнати,Чи древні перелоги поорати.Учися брати віру. Як берутьСнопи на плечі. Як беруть лопатиСадівники, щоб Землю переритьІ здобрити. Так, як беруть солдатиГвинтівки в руки – край свій боронить.Бери у праці втому і печаль,Глибій у радості, глибій в стражданні,Звіряйсь на них, немов на пробнім камені,Загартувавши серце, ніби сталь.В роботі научайся, як народ.До скону свято вірити в добро.* * *Дерева, вітром підбиті,Пещені літом і сонцем,Піднявши вгору долоні,Пнуться до неба. ЗайшлисяУ ритуальному танці.Я заздрю вам, тривожні дереваІз добрими дитячими очима!Ви кожен рік оновлюєтесь: Я жДо цього тільки прагну.Людино! Коли дерево сторукоГолубить небо, вітер, і весну,І день, і ніч, і вечори, і ранки —Не забувай, що дві твої рукиНе можуть мати спокою ніколи.* * *Берези – навтьоки!Трава напнулась,Згинаються тополіВ три дуги.І спересердяХмари хтосьПрогупує,Та гнівно ляскаютьБілясті батоги.З зазубринами грім,Немов рубель,ПригнічуєПоважні хмари-гарби,І часто падаютьЇздового удари.Ушпарить – синійПучиться рубець.Воли притомлені,Схиливши круто голови,Щипають на ходуШалену зелень.Та в'юниться,Немов батіг, їздовий:– Рушай, гроза,Під райдужну веселку!В КОЛГОСПІ(образок)
Вантажені машини відійшли,Ми впали на вологе бурячинняВідпочивать. Згасає повечір'яНад полем, ніби спорожнілим літом.Ляга на землю цигарковий дим,Дівчата щільно туляться. Притихли,Потомлені: студентки молоді,До праці до колгоспної не звикли.І вечоріють. Засинають. Сплять,У сні коханно розметавши руки…А вдалині ледь-ледь відчутний гуркітДрімотні перепліскує поля.І поки котяться вогні згори,Густою прохолодою віддалені,Осіннє поле спочива, дозрівшиДівочими грудьми, немов плодами.* * *Щоб я не знеміг од щастя.В руйнівному ритмі,Щоб радість мене виповнювала —а не втоляла жагу,скажи, що прологом ночібуває вечір. І потімще ж день пригаса!..Додам я:– Хай буде це наша ніч.ВЕСНЯНЕУсміхаються глобусовіШколярі на уроках,І сонце,Неначе глобус,Усміхається школярам,А за вікномРеве повесіння,Вантажене снігом і кригою,Та лісом тріск іде —Нові проростають проліски.* * *1Я чую – враз зірвусь. Риданням поночі.І перетягну горло, мов жгутом,затисненим в кулак промінням місячним.Затихни. Все одно поганий друг —твій крик самотній.В вікні пливе подвоєна рікамого прощання. Синь стає густою,аж фіолетовою. І рушають зорі —черлено-ярі п'яні близнюки.Помру – дорання. Вліво запливамоя кімната. Коситься вікно.І так, як місяць утіка з-за хмари,з-під брів мої важкі втікають очі.Уже моє загоготіло небо.У пару пневматичних молотківударило. Спливають сосон крони,мов однокрилі ворони – в пітьму.І залоскоче серце язичок —маленькою блакитинкою. Раптомнабухле серце підійде під груди,ти – між землею і його биттямзатиснений, і вдаришся, мов птаха,заломиш груддям рятівне крило.Земля моя! Красо моя! Вкраїно!Віддаленів твій обрій. Відгримів.Ти ніби й є. Але тебе немає.Так ніби кратер залива грозою.Востаннє перехлюпнулась рікамого прощання.2На дальнім березі – високі тіні.Високі сосни. І високий крик.І полум'я промовистий язиктріпоче полотном, палахкотієвід жовтого до ярого і доблакитно-синього. Стоять старцямиі остигають чорними серцямивисокі тіні. Дивно-невідомі.Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.Ось Меч. А це – Зневіра. Це – Завзяття.А це твоє прочорнене Прокляття.Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти – завтра.Стоять Пересторогою. Стоятьблиз домовини – мов почесна варта.Їх не минуть. Тож – не втікай, не варто.Ще – кілька слів напутніх, як проклять.Я наближаюсь. Я пливу. Я слухативас буду, предки. Говоріть мені,чи задаремно розколовся гнівом,чи задаремно забаглося вщухнути.Кажіть мені. Я слухаю. Я весьвостаннє виважусь на спізнених порадах,на нових кривдах і на ваших правдах.Мені – нелегко. Таж і вам – невесело.ДОДОМУ!В ілюмінаторівже труби заводськіі терикони —головою в хмари.Аеродром!Спалахують пожаридалеких домен.Вже крила вечоравідлопотіли.Замріли зорі.День гойднувсь і згас.А ти гориш,ти твориш, вічно поривний,о залізнобетонниймій Донбас!Йдем на посадку…Спраглими грудьмирозкриленийлітак на землю падає.Я скучив за тобою,рідний мій,моя важка,моя вагома радосте.* * *Ми не перші, і не останніПід розгойданим небом стали…Ми добою до бурі поставленіЛицями славними.Як могутні дуби-запорожці,Нам кремезними бути хочеться..Молодий у борні не поточиться —Молодий повен моці!Лиш високого неба,Тільки б льоту високого —І спочину не треба,Ані спокою.Дружньо линути раді ми,Занедбавши поради,Проміж звичними правдамиДо незвичної правди.Юнь вируюча! Молодосте!Нерозважний Ікаре!Виростаєш ти гордістю,Літами караною.Хай не перші і не останні —Та завзяттям серця насталені…У міжзорря! До дальніх гаванейВирушаймо!СВІТАНОК У ЛІСІЩось бризнуло попереду,Наринуло і вдарилоУ груди подорожнього.Заледве голубим струмкомБринів поранок між дерев,А зараз повінь зринулаІ ліс заворожила.І солов'ї, по горло в нічЗагорнені, почувши шумСвітання, захлинаються,аж згіркло в горлі.Бреде в ранковій синявіСвітанний гомін. ДереваСтоять, мов коні, що прядутьСполохано ушима.Їх вітер скоро осідла,І довгі поводи напне,І пустить чвалом. ЗустрічатьДо себе сонце в гості.* * *Захмелів землею дуб,Захмелів коньячним духом,Почорнівши од натуги,Золотавіє од дум.Запорожець – нелинь-дубКрай борів отаборився.Дідьком гнаний, вітер нісся,Шарпав крону, в дупла дув.Дуб, важкий, неначе дзвін,Облітає у дзвіночках.Тільки мало дня і ночі,Щоби видзвонився він.Мало років і століть,Мало зим і хуги мало,Аби геть пообліталоЛистя із козацьких віть.Мало років і століть,І зичливості, і злості.Він стоїть, простоволосий!Вітер дме, а він стоїть.Вітер дме, а він стоїть.І пірнувши, наче в віру,В небі горнім, в небі зірнім,Як вогонь палахкотить.Наче сонце ще до дняСвого вершника пускає.Золота корона сяє.Тільки – вершник – без коня.Синій коню! Долинай.Тільки скоро! Долинай.Бачиш – поруб? Долинай.На сю пору.* * *Нашорошений пролісок —Ніби зайчик уважнийДо вітрів і до шерехуРозвесіння гіркого!Нашорошений пролісок,Туги синій вістуне,Годі смутку! Землі пораМолодою квітчатись!Нашорошений пролісок,Зупиняй подорожнього,Хай схиляє чоло своєУ доземнім поклоні.Нашорошений пролісок —Мов дитячий несмілий крик:Бути радості на землі,Доки проліски дзвонять.* * *Їй-богу, так, напевно, має бути,Щоб наступала ніч і день згасав.І восени прощальна туга рутиВидзвонювала в позолоті трав.Щоб я мужнів, мінився і зростав,І встиг пізнать, любити і забути,І згадувати у годину скрутиТебе одну. Котру одну кохав.А ти прийшла, мов тінь повечорова,Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…І відійшла. І скоро відійшла —В глибінь. За обрій. В морок. У діброву.І як тепер себе переконати,Що добре вірити? Що благо – тільки ждати?* * *Ловить кожне вікно по сонечку.Кожні очі людські.Кожна краплина води.Кожне крило метелика.А ще – в косах,в піснях заплетено.А високе чоло?А вологі губи?А вимиті росами дерева?А пряжка міліціонера?А багнет караульного?А мідні емблеми нагембльованій голові?Всюди – сонце.* * *Тобою я ввесь проранений.Вигойдує серце гнів.Любив. Та любов не вигоює,Бо й зцілитись не хотів.Любив – як губив. Як тратив.І тратами терпко жив.Намарне чекав розплати.Даремно. Не заслужив.Ані прощення. Ні чемноїВідмови – анічогісінько!Як пісок на зубах – щемівНа серці військо.Воюйте ж мене, воїтелі!Вам треба – я можу завити,Вам треба – я зможу за вітромЛітерами розгубитись між тител.* * *В понеділок зустрівся з дівчиною.У вівторок – поцілував.За першим разом – образилась.За другим – мовчала.В середу освідчувався в коханні.Доводив довго-предовго,коли четвер пропливав,як козацький байрак – порогами.В п'ятницю не прийшов на побачення.У суботу згадав, алене прийшов і в неділю.* * *Накрапив нам дорогу пізній глід,земля осіння під ногами стогне,і сонце огненнелиша на вітті червіньковий слід.Хай вечір жовтня жовтий і зелений,та багряніє вечорова даль.Чиюсь печальпронесли на крилі у тренахостанні журавлі…А ми з тобою палимо багаття,набравши хмизу. І при цім вогнівиводить тушшю силуети нічскорботна і розірвана на шмаття.І видалося на єдину мить,що ніч горить, і ми горим, і небо,розпечене, вже рятувати треба,бо спалахне й одразу догорить.Що ніч, мов магма проплива розплавлена,що й ти, схилившись на моє плече,шукаєш інших і чужих ночейі з них у сні, мов риба, виринаєш,чужа і рідна. Загаса вогонь.І я один. І ніч самотня тліє…Боронь мене, печаль моя, бороньтого, хто боронитись не уміє.Похолодніло. В тебе сон пройшов,зчорніла ніч нас разом огортає.– Я так бажаю…– Завше ти бажаєш, – відповіла, —і все не знати що.* * *Ти мене не жури.Не треба.Я не знаю, чи зміг биПожурити колись тебе…А тепер угоріСтільки скорбного неба,У провалля котрогоЛиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.Тільки ж холодно. Холодно.Тільки ж рук йому не зогріти,Хоч би він дотягнувсяДо найдальшої аж зорі…Ти мене не жури.Заблукав я у ночі. Забувся…Нахоплюся – і тихну,А стану —І горлом відчую: не можнаНіч зволоженуНа юначих плечах до світання удвох донести.Ти мене не жури,Не кажи, що розлукоюПахне листя і вітер,Пахне стежка і ліс…Хочеш – радістю буду,Хочеш – буду твоєю мукою.Лиш не треба, благаю,Тепер —Ані слів, ані сліз.Лиш тепер – я не знаю,Що зі мною, з тобою – не знаю.Хто печальний ночамиПише тушшю скорботу мою.Місяць дуб розколовІ пильнує за нами,Бо згубити стежинуЯ з тобою боюсь.Тихо. Тепло. І темно.Увіходиш ти, щемна,В груди, в очі, у серце,Як осінній терпкий настій.Ну, не сердься! Не сердься!Недаремно,О, недаремно,Розпросторивши крила, вересеньНас уже наздогнав.Настиг.ЕССЕ НОМО!Ніяк не можу зросту я дійти,І в зрості зупинитися несила..Я можу все —Квітчати повесні,Мов молоду,Воскреслу землю,МожуСпинити річку,Видовжить життяЧи вкоротить його —На все зугарен!Я можу неба вимірять глибінь,Як людські груди виміряють кулями.Пізнать непізнане,Щоби потомуЙого навіки заховати в землю…Мені життям даровано безсмертяІ вічну молодість.Я виростав. З землі.І син землі,Не можу зупинитись.Та й спинитьМене ніхто не може.Кожен деньЯ чую, як болять мене моїУміння і звитяги,Кожен часЯ чую – раптом надірвуться груди,І серце вискочить, немов гомункул,І буде глузувати з мене:– ЩоЗробив ти доброго в житті своєму?Спотворив я,А не перетворив,Велику землю,З людським серцем схожу.Вона тріпочеУ моїх руках,ПростертихУ світи безкраї…ПоглядТемніє мій,І ошелешенеМоє темніє небоНіяк не можуЗросту я дійти,Не можу вивіритьСвою натуруВеликою любов'ю,Щоб відчутьБиття земної магми.Земле рідна!Я виросту! Я піднесусь!Я зможуТебе уберегти!Осінній садСвої обтрусить зорі…І тодіПрозорийОд любові й доброти,Я землю виораюДля блакитних весен.СЛОВОМи дуже часто од душі,Од серця мовим…А слово ж може задушить.Чи станс слово,Неначе кістка – не дихнуть,Не продихнути.Допоки слова не збагнуть,Не перечути.В словах не вихлюпни з грудейТи серця свого,Котре під горло підійдеІ мучить довго.Бо в кожнім покрику гучнім,У кожнім слові,Ми наші мрії, наші дніЗгубить готов і…Свої радіння і жалі,Свої тривоги.Велеречивих на земліРятуйте, боги.* * *Генерали завше дуже добрі(бо ж поганий – що за генерал?).Наш – і справедливий і хоробрий.Кожному – за батька і за брата.Захотів – зчинив тривогу-паніку.Ні спочину хлопцям, ані сну.Постіль – жужмом. І в пітьму нічну,прихопивши зброю і лопатки,речові мішки, уривки мрій —тих, що при солдатськім узголов'ї…Несемось, немов на безголов'я.У шеренги вишикує криккомандирів – і пішли гасатипо яругах, по нічних стежках…– Бадьоріше повертайтесь, братіки, —генерал, зціпивши зуби, скаже.Мов чорти, по груддях біжимо.Візьмем сопку – то заробим грамоту.Генерал – як батько для солдата.Начебто за Богом живемо.* * *Коли на землю спадає тиша,коли приморські кручізатушовує ніч глуха,Коли близ берегатільки світло берегового крейсерата жовчні очі чужих безсонь —одне море хвилюється,одне море не може спати,мов доброволець,котрий не знає,як пахне порохом перший бій.Коли земля повертається від сонця,ховаючись у тінь капіта —лістичної сутності тамбережнього материка,високе небо Аустерліцачорніє, голубіє, синіє, зеленіє,а людські очівиловлюють з цілого спектра,ніби рибу, впійману на гачок,окремі кольори.В білому небі не видно зір.Зорі – в чорному небі.Коли на очі спадає сон.і ми, потрапляючи в одну з облуд,думаємо: поснув цілий всесвіт,на планетіквітневі бростіу глухі барабанять шиби,карокорі садисудомляться од земного крику,затисненого в маленькіотерплі кулачки,до болю стислі.Вишумовує море,і повняться дереванеспокоєм магми.Коли на землю спадає тишаяріючих мезозойських зір,коли приморські кручізатушовує ніч глуха,коли близ берегатільки світло чужих безсонь —планета обертаєтьсятак лагідно,як матері колишутьприспане дитинча,планета летитьсвоїм завороженим колом.І тільки магма,і тільки море,і тільки соснипобіля урвищавидають неспокійблагісної землі.* * *То – пантофлі? Довгий халат?І собаку кімнатного?І кохати – закабаляти?Ах, ти така…Хай щастить. Хай нас Бог простить.Най нас чорт. Най нас чорні димове.Відгорілося. Відкурілось.Перетрушуймо попілець.Із багать, із брунатних снів,із довіри в обіруч —в моногамію? Згага ж днівповсякчасно мучить?Прощавай. Мабуть, більше тебене побачу. Навіщо – бачити?Лжива ладо! Швартуйся до берега,де собака, халат і тапочки.Розірвеш? Розметеш? – Ущент?На лахміття? у клоччя? в друзки?Обійдеться. Аби з очей —то й із серця зникають друзі.ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОКРобітники сіли обідати,примостившись у цеховому подвір'ї.Хто – на лаві, хто – на жорстві,а хто – так-таки на землі в холодочку.Дістають – той кефір,той – ковбасу, той – редьку,а той, сівши під зіржавілою акацією,густо посолений хліба шмат.Лектор лекцію розпочавпід дружній хрумкіт.Говорив про поезію —робітники мовчали.Говорив про культ особи —мовчали робітники.Тільки булькало в пляшці,в пересохлому горлі булькало.Говорив про робочий клас.А той сидів, солодко позіхаючи,і слухняно чекавкінця.ЗИМОВІ ДЕРЕВА
Перший розділ
IX. 1967
* * *Сиве небо обрієм пролилося.Лиловіє Труханів острів.І Дніпро у моїх очах,катери і автомобілі.І не розхлюпати себе,і не витримати,за тамбережні гонисерця не виплескати.Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.Натужно здіймається автобус угору.А ти відкритий – для всіх чотирьох вітрів,відкритий, як шлюз,з котрогоне витікає вода.Жалами витягнулись трамваїв гальма.Човен моторний, задерши ніс,полишає чорну розбіглу тінь.Баржа – під жовто-зеленими вогнями,за баржею – жовтувата вода.Вижовкни, світе мій,споловій мою душу, ранній,хай запізно омолодитись,та зарано ще – старіти.Вижовкни, світе мій,від води і від берега вижовкни,споловілим піском упадина захмелену душу,поки я, мов баржа, обважнений,як шлюз з невитіклою водою,поки пізні плавці на воді —застряглими спогадами у горлі.Бронзові, як жарини,з давнини, з теміні упокореноївихопляться ліхтарі,як півні з прохолоди.Ліхтарі – то про тишу вистояну,ліхтарі – то про спогад вистражданий,ліхтарі – то трішечки теплоти,а більше туги.А тобі ж хіба до тужінь?Ти даремно не увіруєш в доброчесність,у власну не увіруєш глупоту,в те, що всі твої совісті і гризотивигадані, як злодії ночі.Вони обкрадають тебе,вигадані з тобою живуть(ждуть, принишклі,поки засвітяться ліхтарі),потім накочуютьсяі п'ють з тебе душу:присмоктами хвиль,присмоктами недолюбленого,присмоктами незбагненного,присмоктами недопитих спогадів.А ти не бережешся, ні?А ти – не бережешся?Думаєш – вистачить на віки?На рік бодай – вистачить?Не муч мене.О не муч,річко спогадів,забуття мого,річко тиші.Сиве небо, пролите обрієм,витишений Труханів острів,тамбережні колючі присмерки —то все не кожної ж митізападає, виповнюючитебе наче шлюз, із котрогоніколи не витікає вода.IX. 1964
* * *О що то – єдність душ? О що то – щирість?Довіра? Приязнь? Що то є любов?То рівновага звички. Скам'янілездивовання, подовжене в віки.… і тільки те? а вглибленння чуття?а самороздаровування – замістьсамозбереження? а крик добра —ці щедрі іскри самопрозрівання?хіба ж це тільки проблиски німідуховностей, посивілих з печалі?аж ні? кажи – аж ні? Кажи – занадтоми передовіряємо себетому, чому наймення ще немає,але яке вже суть значить своюна помежів'ї шалу? але ж правда?Подумалося – спокій задубів,замерз – і, як чавун, ані прогнеться,(твердиня віри, мовити б). А ми —кладем свої немудрі головонькиі тішимося. Неба добротане поминає нас. Не поминає.А скажеш – син і вірю: син! А смерк —біля воріт, з-за рогу ледь прогляне —і голову до узголів'я гну,і гнусь душею, поглядом, губамитуди, де, ніби глечик молока,синок колишеться в своїй колисці,скидаючись вві сні…Що од століть —то пам'яті спрагнілий язичок:увічненим піти. Щоб залишитисебе для проб. Для ролі, за життяне виконаної. Задля бажань —ще не згармонійовані чуттяпомножити на завтра і позавтра,аби хай не собою, то нащадкомексперименти вивершити літ(пізнання меж, які нас віддалялиод себе).О наломи гіркоти,що трудять груди! Ти – недолюдина,хтось вигадав лиш час – задля покут,щоб скверну німоти зітерши з уст,лиш причаститися первоглагола,котрий не може вгамувати спрагипоздовжньої, як прямовисний лет,котрий вже не жалить, а тільки вабить,а тільки врочить – втраченим початком,сподіваним кінцем.Ти варіант.Невчасний гість. З запізненням зустрівтебе твій вік. А ти прийшов зарання,і, доростаючи, лиш серцем покривив.І чим ти став? І чим ти можеш стати?…хіба ти не один? не сам один?не сам як перст? як вишнє нарікання?протистояння – завжди заважке.В нім спарено зненависть і кохання.О що то – єдність душ? Нестерпний простір,заломлений, мов горло, у віки.Але – ти не жахайся.Спи спокійно.Синок крізь сон скидається.1 спи спокійно.Чистота твого чолатака потрібна в пів на третю ранку.* * *Вінцасові К.
Авторизация