І до убогоi аптечки – Вiнцас,
наш батальйонний фельдшер, до реестру
дописаний – помiж бинтiв i спирту,
пiрамiдону, йоду, формiдрону,
мовчазний i врочистий, наче бинт.
Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,
зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,
як скалкiв власноi сухоi туги,
й рефлектори на стiну наставляв,
де оживав на полотнi фламандський
пейзаж.
Солдатська збiднена палiтра
темнiшала в литовськiй ностальгii,
i в Вiнцаса – освiтлену мiшень —
Чурльонiс поцiляв голками сосон,
йдучи гравюрним лiсом.
– Говори,—
мене просив вiн, – говори! І мова
про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле
i Саломею тихо жебонiла,
струмка тоненько жебонiла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючi руки,
де пiвметрова Вiлiя пливла.
– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…
Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,
зростаючи пiд зорi. Шамотiв
колючий лiс Чурльонiса за вiкнами
та узбережна «Летува» шумiла.
– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,
грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,
i знову йшов, мовчазний, ув атаку
на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.
– Тайга уральська – до Литви моеi
болюче схожа. Оренбург. Шевченко.
І стiльки тут у мене землякiв —
аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна.
Заснеш – i волохатi, як клубки,
намотанi вiками, глухо бродять
плоскiннi сни. І в горлi волохатiе.
Розповiдай. Розповiдай. Кажи ж!
1961—64 рр.
БЕЗСОННОЇ НОЧІ
Думи визбираю, мов зерня,
нiби стернями колоски.
Колять сльози. Колючi сльози.
Остюками – в очах.
Нiч протовпиться, як п'яниця,
по кiмнатi, по стiнах шастае.
І мовчить, i мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.
За вiкном гуркотять лiтаки,
нiби вiдьми – на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Киевом – гуркотять.
Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко.
І на ковдрi – од вiкон – грати.
І подушка моя скуйовджена,
i скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевiзорнi
Збожеволiлi антени – погорiльцi?
Що ви ловите – запалим ротом —
комини почорнiлi?
Вам повiтря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу нiч уже, другу – не спиться.
Жовкнуть у вiкнi лiхтарi.
XI. 1964
ЛІСОВА ІДИЛІЯ
Шишки горять, як кремовi цукерки,
i пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстянi чемерки,
одягненi, здавалось, на вiки.
Промiння пахне глицею сосновою
i нeзабудi свiтанковий рiй
легенько пiнять журкiтною мовою
метелики, комашки, комарi.
Лопух зморився i розлiг з досади,
згорнувши руки, збувшися бажань,
крильми лелека ляснув – й навзаводи
понiсся лiтеплений гомiн жаб.
У лiсi мулько, колеться у лiсi
ялицею, i листям, i крилом,
задуже синiм i задуже вирiзьбленим,
ще й ластiв'iним зойком вороновим.
Та ящiрки, мов конi, шиi витягли
iз шпар – у простiр. З темiнi – в весну
i топчуть непiдбитими копитами
малу i недолугу сарану.
Великий лiс, заловлений ув очi
малоi комашини, безмiр п'е,
