вiн цiлий свiт зворожуе i врочить,
охриплою зозулею куе
задовгий вiк – не день, не два, не три днi,
а до вдоволення, а досхочу…
Як заряхтить повiтря фосфоричне —
комахи тут у грунтi й заночують,
i буде нiч вигойдувати землю,
здаватиметься – дихае земля
кузками, свiтлячками, снами й зеленню…
Не спатимуть лиш сосни на полянi, вижалюючись.
VII. 1965
* * *
Ослiпле листя вiдчувало яр
i палене збiгало до потоку,
брело стежками, навпрошки i покотом
донизу, в воду – загасить пожар.
У лiсi рiвний голубий вогонь
гудiв i струнчив жертвеннi дерева.
Зiбравши лiтнiх райдуг оберемок,
просторив вiтер бiлу хоругов.
Осамотiлi липи в вiтрi хрипли,
сухе промiння пахло сiрником,
i плакала за втраченим вiнком
юначка, заробивши на горiхи.
І верби в шумi втопленi. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останнiй лист. Зажолобiе з гусiнню —
i жди-пожди прийдешнiх медоносiв.
Так по стернi збирають пiзнiй даток,
так вибiлене полотно – в сувiй,
так юна породiлля стане матiр'ю
в своему щастi i в ганьбi своiй.
Схилились осокори до води,
на шум единий в лiсi. Яр вируе,
а осiнь день, як повечiр'я, чуе.
Кружляе лист в передчуттi бiди.
XI. 1962
* * *
Жовтий мiсяць, а ще вище – крик твiй,
а ще вище – той,
хто крiзь зорi всi твоi молитви
пересiяв, мов на решето,
вiн, нiмуючи, вiдкрився в твердi,
нiжнiстю спотворив i закляв,
i тобi, потворi, спересердя
добру мову й розум одiбрав.
А пiдвiвши добрi двi долонi,
а зiтерши подуми з лиця,
вiн промовив: радiснi комонi
випущенi з стаень правiтця,
радiсну стежу вам прокопитять
i заграе обрадiлий степ…
А свiтання золоте обiддя
котиться, округле i пусте.
IX. 1967
* * *
Увечерi везли вiолончель,
немов джмеля, дрiмотного й нiмого,
як заплiталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
i ластiвок ласкаве чорне пiкколо
лiпилось як гнiздо до етажа
безлистих посвистiв осiннiх крон
(плането душ! Ти вигорiлий кратер!)
Рвав вiтер на шматки далекий трактор
i понiч рвав, мов стiнки хорих бронх.
Шумiли шини, шастали колеса
i пересохлий сипався пiсок
у кузов. Угорi лiтак прокреслювався,
мов у вiдьомське зловлений ласо —
робив вiраж управо – аж до мiсяця
i крихкотiли зорi на льоду
нiчного безгомiння. Раптом виткався
ставок пiд фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застеленi.
Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм вiолончельних.
А в кузовi ii нiмий округ
гамуе хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихi
i дикi перехлюпи темних рук.
X. 1963
ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»
I
