Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б – з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.
Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже вiн сам до себе.
На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.
– Здоров був! – обiзвався до його захожий.
– Здоров.
– Чи це Окунь живе?
– Який Окунь?
– Карпо Окунь, старий дiд.
– Нi: це Лимар, а не Окунь.
– А де ж Окунь?
– Та який Окунь?
– Дiд старий, що з бородою ходив.
На iх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, – бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.
– Та кого ти, чоловiче, питаеш?
– Окуня Карпа.
– Е-е-е… його вже давно й слiду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер… А тобi ж навiщо вiн?
– Та треба… Так умер, кажете?
– Умер, умер.
– Та хто ж пiсля його зостався?
– Та хто ж пiсля його зостався?! – каже жiнка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неi й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торiк його у некрути взяли. Та, здаеться, вже й немае нiкого такого…
– Так… А волость же ваша далеко?
– Волость? – глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тiм боцi села. От як пiдеш сiею улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеi, а там – зараз i волость.
– Ну, спасибi вам. Прощайте.
– Щасливо.
Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.
– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка, – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?
– Нi, не питав.
– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякоi рiднi… Там i брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов i сей?
– Бог його зна.
– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.
– Добре, мамо, – каже парубок. І обое пiшли в хату.
Жiнка справдi догадалася, навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять, як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзii викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.
– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова. – Хiба там недобре стало жити?
– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата… пропадае…
– А тут хiба краще? – пита писар.
– Та все ж, бачте, – рiдна сторона.
– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.
– Та в мене ось е старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.
Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.
– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?
– А бог його знае – чому… Не знав.
– Вiдколи пашпорта не перемiняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
– Та там мене й по цьому всюди приймали.
– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.
– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.
– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.
Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.
Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дае, усiм перед веде – отамануе. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.
Добре Остаповi. І одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проiжджих перепада. Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно – сирiтське, та ще й за селом.
