Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни – бiдноi, некрасивоi дiвчини, уже таки й лiтньоi, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.
– А що ж, Мотре, – каже iй мати, – iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара…
– Та чи йти, то й iти! – одказуе дочка. – І так натерпiлись усього!
Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить ii, прибира. Дiждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом – любо глянути, i огородина зеленiе…
Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi – нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своею матiр’ю, а все бiдно жили. Інодi зимою нi з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлiбом давитись…
Остап – спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалуе, коло тещi ласкавий; а далi – все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого…
Так минув рiк; минае й другий; а вони – всi тройко (дiтей не було) – похмурi, невеселi… Немае долi – немае й радостi!
Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод; буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остаповоi хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi… Тихо, – тiльки веретена сюрчать…
– О-ох! – важко зiтхнув Остап. – Обридло вже менi по цих краях горювати, – промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу…
– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Лiто втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.
– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаетесь на зиму… А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!
Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.
Вирядили Остапа на Дiн у Великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи е, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика… що вiн кинув у нас жiнку й трое дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якоi це речi така плутаниця?…
Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанськоi волостi… І задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
Як прочитала ii козацька старшина, то голову й руки опустила.
– Оце так! – скрикнули в один голос i голова й писар. – Буде ж тепер вiд окружного… І як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов – чорт його зна й вiдки, сказавсь – бiс його зна й ким; а ми – на тобi, та цить! – i лапки поклали… Окунiв небiж, та й Окунiв, – нестеменно Окунiв… Чому не прийняти?… Аж воно – он який небiж!!
– Еге ж… Недаром я казав, – вибрiхувавсь писар, – пiдождемо трохи, спишемось… Не послухали?…
– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питае голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було – щось пригадував.
– Недурно менi сю нiч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жiнка одгадувала: напасть… Так воно й е!
– А менi руда свиня, – увернув писар.
Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
– Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? – стрiли ii волоснi.
– Нi, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хiба яка чутка прийшла?… – запитала вона зляканим голосом.
Так i так – кажуть; таке й таке диво…
Як почула таке Мотря, то й лиця на iй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, – тiльки раз по раз тяжко зiтхала i якось чудно дивилась мутними очима…
– Чого ти здихаеш? – гримнув на неi голова. – У чоловiка навчилася?… Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш…
Мотря нiчого не одказала, – тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в ii душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!
– Іди собi! – гукнув голова, бачачи, що в неi й рiч вiдтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулицi, – не бачила свiта перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…
– Що там, дочко? – стрiла ii мати. – Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… – Оришка не доказала. У неi в думцi пробiгла смерть Остапова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неi. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда… В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.
Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мiй!.. недурно вiн все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дiн викрикував… про Хiврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!!.»
– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моеi голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?
– Про жiнку того сучого сина, щоб йому… нi добра, нi життя!..
– Кого?
– Остапа…
– Чи ти не збожеволiла, дочко?
– Поневолi збожеволiеш, коли таке…
– Мотре! не тумань ти моеi голови: розкажи по-людськи – що там таке?
– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жiнку з дiтьми… приплiвся сюди на мою голову… Господи! i за що ти мене отак караеш на сiм свiтi? – скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.
Тепер тiльки Оришка розiбрала свое лихо. Образа, гора тяжкоi образи дочки, людськi поговори та смiхи, – все разом пiднялось у головi матерi, налягало iй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала ii i тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гiркий ii плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. І темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт, що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них… І стояла в темнотi тiй ще темнiша доля iх – чорна, темна, страшна, з худим, з’iденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.
Таке лихо скоiлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неi. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.
Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася – i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць – i став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплоi ночi, – не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, – та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi… Завело i воно свою пiсню – гiрку, журливу, безнадiйну… І не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роем темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тiльки то одна, то друга зiтхала… І вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?… чим вона тепер осталася?… Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?… Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова… Грiх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?… А ще ж, може, i каратись за це прийдеться – хоч не на сiм, то на тiм свiтi… Непевний той Остап, – вiн щось лихе, страшне… Страх справдi пiсля таких думок закрадався iм в душу – i вони обидвi тихо молилися.
Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.
Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати…
