Хуан БАСКАН
* * *
Життям принiс я радощi кому?
Хто пам’ятае друга-нелюдима?
Бреду життям з роками за плечима,
вiд сонечка ховаючись в пiтьму.
А заховавшись, спокiй де вiзьму?
Як тiльки нiч – вже думка невтомима.
І не рятуе вiд людей ця схима,
й самому важко…Знае Бог, чому…
Можливо, що споганив власну долю:
у вiчi iй дививсь, немовби тать.
І рветься дух, щоб збавитись вiд болю,
але не шле Всевишнiй благодать:
щоб щось змiнити, треба мати волю -
Любов i Щастя на шляху стоять!…
* * *
Душа у жмурки граеться зi мною,
а розум бачить, що пошився в дурнi,
але, страшко, не стане на котурни:
за щастя вiн не бiдкався з цiною.
Обходжу будь-кого я стороною,
щоб не заводити дебати бурнi.
Не завше супротивники культурнi,
та iхню ницiсть поясняв нудьгою…
Думки нiмi пiд тяжкiстю такою,
менi ж здалось: живу в часи блаженнi,
якщо на мить страждання заспокою.
Щоб зберегти всi знахiдки щоденнi,
стискаю iх я владною рукою,
та тiльки пустоту вiдчую в жменi…
Гарсiласо де ла ВЕГА
* * *
Мов карб, у серцi погляд ваш, сеньйоро,
та, хоч цей погляд славити я рад,
сонета красномовнiший стократ
цей карб очей, дар Неба для актора.
Очей сонети – гнiв чи непокора?
Таким, як я, немае в них пощад.
Та дане слово не вiзьму назад:
я – бик, що жде свого тореадора.
Я образ ваш на деревi рiзьблю,
цей вiрш пишу i Господа молю,
щоб мiй вогонь розплавив вашу твердь.
Про вас я думаю щодня й щомить,
заради вас готовий вiчно жить
i через вас прийму за благо смерть…
* * *
Чужинськi землi, синiй безкрай моря…
За ними – рiдний дiм i отчий край,
йому не встиг сказати я «Прощай!»
i чи скажу: чужинська мова поряд…
Шукаю лiки вiд жури i горя:
не взнав путi назад, в душi – вiдчай!
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
