Моя антологiя свiтового сонета
Вiктор Гриценко
Свiй шлях до когорти сонетярiв Вiктор Гриценко розпочав з циклу поезiй «Уроки неокласикiв». Сьогоднi вiн, визнаний майстер цього жанру, пропонуе власну антологiю свiтового сонета, щоб повернути iз забуття iмена своiх учителiв. І не тiльки iхнi: Тiнь забуття – страшнiша кабали! Як про забутих скажемо: «Були…»?.. А найстрашнiше – зовсiм тут не бути!.. Бiльше 100 iмен, вдвiчi бiльше сонетiв поет зiбрав пiд одною обкладинкою, щоб хоча б пунктиром позначити шлях, який пройшов сонет за 800 рокiв, i роздати зiбране вдячним читачам, спонукаючи iх продовжити пошуки прекрасного в чотирнадцяти рядках… В оформленнi книжки використано малюнки художника Едуарда Широва.
Вiктор ГРИЦЕНКО
МОЯ АНТОЛОГІЯ СВІТОВОГО СОНЕТА
Переклади та переспiви
Та з радiстю пишу я безкiнечну книгу -
заради вiчного вiддав себе в кормигу,
розтратив розум свiй, аби вiн був у вас.
Про славу думав теж (кому вона не мила?),
злетiв би до зiрок, узявши в неi крила,
та й досi пiшки йду, нещасний, на Парнас…
Гiйом КОЛЬТЕ
СОНЕТ
В кайдани закувавши два катрени,
я взяв двi рими для восьми рядкiв.
А з них середнi крайнiми обплiв -
злились в одно васали й сюзерени.
А два терцети – як заключнi сцени,
для римування стало бiльше слiв.
Любов я славлю чи таврую гнiв,
та числа й лад – постiйнi шлейфи-трени.
Як хтось вiдкине для строфи закон,
його безглуздою назвавши грою,
не ввiйде вiн до вiнчаноi касти.
А той, хто прагне слави, мов корон,
красу здобуде, вкриту мiшурою,
в симетрii карбуючи контрасти.
Август Вiльгельм ШЛЕГЕЛЬ
ІТАЛІЯ
Гвiдо КАВАЛЬКАНТІ
* * *
Кокеток звабливi позори,
умiлих вершникiв блискучий стрiй,
човни на хвилях в далi голубiй,
розмови про любов, пташинi хори,
в ранковiй тишi непорушнi гори,
в нiч мiсячну раптовий снiговiй,
рубiни на обручцi золотiй,
дзюрчання ручаю, лугiв узори -
це тiльки плями у густiм туманi,
якщо менi всмiхнеться люба панi,
краса якоi вища похвали.
Коли надворi раптом вечiр смеркне,
то перед Небом все земне померкне,
якщо ви теж закоханi були…
* * *
Незримий був, володарко моя,
отой, хто серце стис менi рукою.
Що буде бiль помiчений тобою,
вiд страху онiмiв на хвильку я.
Кохання бог мав руки ратая:
сирiйським лучником,що прагне бою,
безмовно вiн стояв передi мною -
лиш чувся свист стрiли чи нагая.
Свою мольбу ти стримала вустами,
та я в ту мить навiк позбувся тями -
тiкав вiд тебе, наче гнався бiс!…
І от я в колi тих, що мають долю
щодня вмирати вiд страшного болю
й життя топити у потоцi слiз.
ДАНТЕ АЛІГІЄРІ
* * *
Прийдiть послухати моi зiтхання,
сердешнi люди – душi благороднi,
хоч Богу тi зiтхання неугоднi,
бо не настала мить моя остання.
Бо, зневажаючи мое бажання,
сухi у мене очi вiд сьогоднi.
Колись гарячi руки – вже холоднi,
хоч болем в серцi жеврiе кохання.
