Таємниця двох океанів

Впіймавши з «Діогена», що гинув, радіосигнал біди, «Піонер» прибув на місце катастрофи одночасно з рештою суден, що поспішали туди, хоч відстань, яка відділяла його від «Діогена», була в кілька разів більша. Тримаючись на глибині близько двохсот метрів, стежачи за всіма радіо-переговорами «Діогена» і його рятівників, «Піонер» провів потім судно, яке тонуло, до глибини одного кілометра і бачив, як повітря, що скупчилося в його відсіках, під тиском води в сто атмосфер розірвало судно на кілька частин, які потім швидко пішли на дно.

Ще до переклички врятованих підводний човен знав про загибель двох людей – одного матроса і однієї жінки, які впали у море під час зіткнення судна з айсбергом. їхні тіла, що повільно опускалися на дно, підводний човен бачив, коли кружляв у глибині навколо «Діогена». Але трупа третього, що зник, радянського хлопчика Павла Буняка, він знайти не міг, незважаючи на ретельні і пильні шукання. Після того як «Діогена» проковтнули хвилі, його інфрачервоний розвідник, керований по радіо, ще довго носився під поверхнею вод у всіх напрямах і спускався на великі глибини, але не знайшов трупа хлопчика. Тоді старшина водолазів Андрій Скворешня заявив капітанові Воронцову, командирові підводного корабля, що за його твердим переконанням хлопчик або його труп знаходиться, вірніше за все, на одному з великих уламків, що плавали на місці корабельної аварії. Скворешню підтримали начальник наукової частини професор Лордкіпанідзе, старший лейтенант Богров і радист Плетньов.

Чи була доля, життя або смерть радянського хлопчика тим «крайнім випадком», який передбачала інструкція вищого командування?

Після короткого вагання бойовий командир, який ніс величезну відповідальність за неоціненний корабель, прийняв рішення, яке підказували йому радянські почуття. Однак перш ніж натиснути кнопку до «підйому» на пульті центрального поста управління, капітан Воронцов забезпечив безпеку корабля всіма заходами, які були в його розпорядженні. Інфрачервоний розвідник знову вирвався з борту підводного човна і почав кружляти навколо нього, підіймаючись по спіралі до поверхні, вистрибував у повітря і безперервно пересилав на екран центрального поста зображення всіх предметів, які зустрічалися на його шляху, – уламків аварії, риб, водоростей і навіть прозорих медуз. Все говорило про пустельність океану і неба, цілковитий спокій і безпеку. І лише тоді показався на поверхні океану «Піонер»…

Ще з шумом і зітханнями працювали пневматичні важелі, які вганяли нижню кришку люка в його гніздо, як човен, закінчивши рятування хлопчика, вже швидко занурювався у спокійні безпечні глибини, лягаючи на свій курс. В цей час зоолог і лікар підводного човна Арсен Давидович Лордкіпанідзе напружено працював у госпітальному відсіку над тілом мертвенноблідого, зовсім нерухомого Павлика.

Щастя Павликове полягало в тому, що старший радист Плетньов прийняв із Ленінграда і передав капітанові Воронцову шифровану радіограму лише через годину після того, як підводний човен зняв хлопчика з айсберга. Саме ця година врятувала йому життя.

Радіограма була від Головного штабу морських сил Республіки і мала надзвичайно важливі повідомлення.

Органи Управління державної безпеки встановили, що одна іноземна держава, зацікавлена в послабленні оборони наших далекосхідних берегів, невідомо як дізналася про маршрут «Піонера», і її таємні агенти намагаються знищити підводний човен під час його зупинки в Гібралтарській протоці чи в іншому пункті його маршруту. Тому Головний штаб пропонує капітану Воронцову іти до Владивостока, не зупиняючись у Гібралтарській протоці, і не через Індійський океан, а навколо миса Горн і через Тихий океан, триматися протягом всього шляху на великих глибинах, зберігаючи цілковиту секретність і нічим себе не виявляючи. Ця зміна маршруту повинна була потягти за собою і перебудову плану наукових робіт експедиції. Однак Головний штаб підтверджує, що за всіх обставин строк прибуття корабля до Владивостока лишається незмінним – двадцять третє серпня.

Не могло бути сумніву, що коли б капітан Воронцов одержав цю радіограму трохи раніше, він навіть не наблизився б до місця загибелі «Діогена». Не важко собі уявити, яка доля чекала б Павлика в цьому випадку…

Командир підводного човна стояв у коридорі і уважно перечитував аркуш паперу з розшифрованою радіограмою. Радист Плетньов, маленький, сухий, з темним, зморщеним, як сушена груша, обличчям, стояв перед командиром. На лівій руці у нього невистачало двох пальців – пам'ять про тривалу зимівлю на одному з далеких островів Радянської Арктики і про трагічну зустріч там з білою ведмедицею і двома ведмежатами, – зрештою, трагічнішою для ведмежої родини, ніж для Плетньова.

Радист терпеливо чекав розпоряджень командира. Стіни коридора і двері з обох його боків під м'яким світ-ло'м електричних ламп матово вилискували лаком темно-червоної поліровки. Узорчата каучукова доріжка тяглася по підлозі. З кількох круглих люків, вирізаних в підлозі і огороджених легким півколом поручнів, виривалися стовпи яскравого світла і доносився тихий шелестячий шум працюючих машин.

Командир повернув нарешті до Плетньова стурбоване обличчя.

– Розпорядіться, будь ласка, негайно скликати до мене командний склад човна і запросіть начальника наукової частини. І самі, звичайно, приходьте.

– Єсть, товаришу командир, скликати командний склад, начальника наукової частики і самому прийти!

Через кілька хвилин, викликані умовними сигналами з своїх кают, диспетчерських і з різних відсіків підводного човна, один за одним квапливо проходили в двері командирської каюти перший помічник капітана старшин лейтенант Богров, головний електрик воєнний інженер другого рангу Корнєєв, начальник акустичної частини лейтенант Чижов, начальник наукової частини професор Лорд-кіпанідзе, комісар Сьомін, старшина водолазів Скворешня і, нарешті, Плетньов.

Каюта командира складалася з двох частин. Ліва, відгороджена портьєрою, була спальнею. В правій частині, просторішій, посередині стояв робочий стіл. В кутку на невеликому столику розміщалися кілька найголовніших навігаційних приладів, які автоматично показували те саме, що й прилади в центральному посту управління. В іншому кутку – шафочка з акумулятором для автономної сітки освітлення. Тут же стояла шафа, наповнена книжками. Стіни були завішані великими картами рельєфів дна Атлантичного, Тихого та Індійського океанів. На менших картах були показані горизонтальні і вертикальні розрізи океанів з лініями однакових температур, солоності, щільності вертикальних і горизонтальних течій, пануючих вітрів.

Всі вже усілися навколо стола на легких зручних стільцях, але капітан, не приступаючи до справи, продовжував з нетерпінням поглядати на двері.

– Де ж головний механік? – звернувся він, нарешті, до Плетньова.

– Сказав, що йде негайно.

Двері відсунулися вбік, і в каюту увійшов, трохи зігнувшись під вхідною аркою, високий, ширококостий, сутулуватий головний механік Горєлов. Його велика голова і довге, худе, з запалими щоками обличчя були гладко поголені. Це робило особливо помітними виступаючі гострі вилиці і кутасті щелепи. Під густими бровами глибоко заховалися чорні блискучі очі. Великі вуха, немов крила летючої миші, стовбурчились по боках гладенького черепа.

– Прошу пробачити, Миколо Борисовичу, – промовив він глухим голосом, підходячи до вільного стільця біля стіни. – Мене затримали по дорозі до вас.

Капітан кивнув головою.

– Так ось, товариші, яка справа, – почав він. – Я одержав зараз наказ Головного штабу. Згідно з цим наказом маршрут підводного човна значно змінюється. Через Гібралтар він не піде.

Всі мовчки і здивовано дивилися на капітана.

– Не підемо до Гібралтара? – здивовано запитав зоолог.

– Що таке? – з подивом і трохи розгублено запитав Горєлов.

– Ви щось хотіли сказати, Федоре Михайловичу? – звернувся до нього капітан.

– Нічого особливого, Миколо Борисовичу… я просто вражений такою несподіванкою.

– Так, звичайно, – промовив капітан і продовжував: – Справа однак не обмежується зміною курсу. Наказ вимагає дотримання максимальної секретності походу. Тому попереджаю вас, товариші, що підводний човен не тільки не заходитиме в будь-які порти, але буде уникати всіляких зустрічей з суднами, наближення до берегів, підйомів на поверхню. Підводний човен буде весь час перебувати в бойовому підводному стані. В зв'язку з цим я суворо забороняю будь-які дії, що можуть викрити підводний човен. Глибина ходу буде весь час не менше як триста метрів. У нічні години забороняється користуватися світловими прожекторами і відкривати щити ілюмінаторів.

– А як же з науковими роботами? – стурбовано запитав зоолог.

– Вони не постраждають, Арсене ДаЕидовичу. Навпаки, якщо хочете, можна збільшити число глибоководних станцій і обслідувати також екваторіальну і південну Атлантику, частину Антарктики, південну і тропічну частини Тихого океану. Від Гібралтарської протоки і Гвінейської затоки доведеться відмовитись.

– Виходить, ми підемо Магеллановою протокою? – повільно запитав Горєлов.

– Можливо, – відповів капітан. – У нашому розпорядженні є, крім того, і шлях навколо Африки. Деяка різниця у відстані не має значення.

Зоолог зібрав бороду в кулак.

– Шкода, – зітхнув він. – Підводний гібралтарський хребет, дві зустрічних течії в протоці – верхня з Атлантичного океану і нижня із Середземного моря – дуже важливі теми в нашій океанографічній програмі. А втім, сподіваюсь, вони з лихвою будуть перевершені проблемами нових областей. Я зараз же розпочну, Миколо Борисовичу, складати план експедиції за новим маршрутом. Не відмовте повідомити його мені.

І зоолог, витягши з кишені блокнот та олівець, приготувався записувати.

– Я вам потім передам його, Арсене Давидовичу, – відповів йому капітан після хвилинного вагання.

– Слухаю, – погодився учений і тут же злякано запитав: – Але ж перша наша станція, в Саргассовому морі, лишається в програмі?

В каюті почувся легкий сміх.

– О, так! – усміхнувся капітан. – При будь-якому маршруті «Піонера» її не доведеться виключати.

Всім було відоме нетерпіння, з яким достойний зоолог ждав прибуття в це своєрідне, мало вивчене, з майже невідомою фауною море. З перших же днів походу зоолог не переставав уголос мріяти про ту щасливу хвилину, коли він зможе, нарешті, дорватися до роботи в прозорих водах Саргассового моря, де повинні були особливо широко розгорнутися зоологічні і біологічні дослідження.

– Чудово! – задоволено кивнув головою учений. – Коли ж ми прибудемо туди, Миколо Борисовичу?

– Годин через десять. Але треба не тільки прибути туди – необхідно також відшукати зручні місця для ваших робіт на різних глибинах, щось на зразок підводного плато чи підводної гори. А це не так просто для Саргассового моря, яке на всіх картах показане з величезними глибинами, – понад шість тисяч метрів. На цьому, товариші, ми закінчимо.

– У всякому разі, завтра ми уже зможемо розпочати роботу, – потираючи руки, говорив зоолог, направляючись до дверей разом з рештою учасників наради.

Опівночі «Піонер» був уже в Саргассовому морі і перейшов на зигзагоподібний курс, довівши хід до десяти десятих.

Ультразвукові прожектори безперервно посилали в центральний пост управління підводного човна, на носову смугу і купол екрана зображення всього того, що зустрічалося попереду нього в глибинах вод на відстані до двадцяти кілометрів; ще далі з обох бортів рискали в усіх напрямах навколо підводного човна інфрачервоні розвідники і посилали на той самий екран свої донесення.

Саргассове море відоме своєю великою глибиною, і знайти тут базу, придатну для підводних наукових робіт у всіх шарах, як біля поверхні, так і на великих глибинах було дуже важко. Ні капітан, ні зоолог не чекали зустріти якесь велике підводне плато.

Але вони були певні, що на широкому просторі цього моря, яке лежало якраз у «смузі розлому земної кулі», де в найближчі до нас геологічні епохи відбувалися величезні гороутворювальні процеси, що не припинилися й до цього часу, мали бути окремі підвищення на зразок підводних гір, які високо здіймалися над дном і своїми вершинами наближалися до поверхні моря.

В центральному посту підводного човна ранкову вахту ніс лейтенант Кравцов. Стоячи біля щита управління, він часто поглядав на екран, на якому мелькали силуети великих і малих риб, скупчення довгих водоростей, що плавали на поверхні моря.

Лейтенант був одягнутий, як звичайно, старанно, навіть елегантно. Позолочені ґудзики на білому кітелі сяяли; «краб» на кашкеті блищав, як начищений; сліпучо білі манжети і комірець виділялися з особливою яскравістю на фоні його смаглюватої шкіри. Суднова механічна пральня працювала добре, але лейтенанта вона, мабуть, не цілком задовольняла, і він вигадав якесь пристосування з плоскої кісточки, яким наводив на комірець і манжети незрівнянний блиск.

Лейтенант перевів погляд з екрана на прилади контрольного щита, який висів на стіні поряд із щитом управління. В склі одного з приладів відбилося на мить чисто поголене вилицювате обличчя, з м'яким, трохи приплюснутим носом, чорними бачками, що доходили до середини вух, і веселими карими очима під рідкими бровами.

Всі численні прилади показували нормальну роботу механізмів і машин підводного човна. Наближався південь, і перо курсографа, відзначаючи звивистий шлях «Піонера», встигло прокреслити на карті майже все Саргассове море по меридіану – з півночі на південь.

В кутку, біля густого сплетіння проводів, які сходилися біля щитка управління, тихо порався Марат. Він уважно досліджував один з проводів сигналізації і зв'язку з камерою кормової ультразвукової гармати. Зв'язок діяв слабо, з перебоями, і Птицин, молодший акустик, який працював біля цієї гармати, вимагав негайного полагодження. Цілу годину уже бився над цією роботою Марат. Головний електрик, військовий інженер другого рангу

Корнєєв, не раз уже викликав його по телефону, квапив, зрештою навіть голосно крикнув:

– Ганьба, товаришу Бронштейн! Така дрібниця виявляється для вас важчою за проекти світового масштабу! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. Якщо ви не закінчите за цей час, то я… то я передам роботу Крамеру! Так-с… Майте на увазі! Соромно!

Марат був вражений до глибини душі. Справді, соромно. Особливо ця погроза щодо Крамера. І все це чув лейтенант! Правда, він навіть нічим не показав, що чує, а ввічливо мовчить, немов заглибившись у спостереження за екраном.

Напружуючи всю свою увагу, Марат понуро, з лупою біля очей, почав оглядати і шукати спочатку. І на першому метрі від вводу… Ні, це було вже занадто! Це було зовсім непростимо! Марат, гніваючись, навіть ударив себе кулаком по лобі і голосно назвав себе дурнем: на першому ж метрі від вводу ізоляція проводу виявилася ледь-ледь, майже непомітно для ока, пошкоджена, і провід своїм оголеним місцем стикався з металевими приладами.

– Що з вами, Марате? – запитав лейтенант.

– Знайшов! – радісно спалахнувши, відповів молодий електрик.

– Ага, вітаю! Значить, Крамер лишиться з носом! – розсміявся лейтенант.

Через дві хвилини все було в порядку. Птицин лишився задоволеним, про що й повідомив Маратові по телефону. Марат зараз же з'єднався з Корнєєвим і доповів йому про закінчення роботи.

– Дуже добре, – почувся голос Корнєєва. – Ідіть швидше обідати, а то запізнитеся.

Тільки Марат, зібравши свої інструменти і матеріали, попрямував до дверей, як почувся тихий здивований вигук лейтенанта.

Марат глянув на екран. На носовій смузі екрана, прямо перед підводним човном, навально неслася на південь велетенська темна тінь кита, його широкий хвостовий плавець швидко, з неймовірною силою працював, то підгинаючись, то високо підкидаючись. З могутньої спини тварини стирчав товстий глибоко вгрузлий у неї гарпун, від якого до поверхні океану тягся, як струна, трос. Майже зараз же за китом на куполі екрана з'явилося невелике парове судно, з труби якого виривалися густі клуби диму.

Судно було в жалюгідному стані. Воно швидко мчало в тому самому напрямі, що й кит. Ніс судна був затоплений, корма піднята догори, люди металися по палубі з сокирами в руках, мабуть даремно намагаючись дістатися на бак. Іноді ніс піднімався над поверхнею океану, і тоді широкі, могутні потоки води скочувалися з бака, і на мить біля самого форштевня показувались гарпунна гармата і туго, як струна, натягнутий трос, що тягся в глибину моря, до кита. Але в наступну мить бак з гарматою знову занурювався у воду, і судно продовжувало мчати вслід за китом, зарившись носом у хвилі.

– Збожеволіти можна! – закричав вражений Марат. – Що тут робиться!

– В чім річ? – запитав зоолог, який проходив коридором повз напіввідкриті двері поста управління. – Можна ввійти?

– Заходьте, заходьте! – жваво промовив лейтенант. – Цікаве видовище!

– А!.. – вигукнув зоолог, ледве кинувши погляд на екран. – Справді, рідкісна подія: кит тягне за собою китобійне судно. Ох, чорт візьми!

Кит зробив раптом велетенський стрибок і зараз же, здавалося з подвоєною силою і швидкістю, кинувся ще далі в глибину. Нещасне судно, немов вирвавшись із мертвої хватки, піднялося, але в наступну ж мить пірнуло носом так глибоко, що великий вал води, змітаючи все на шляху, затопив майже половину палуби – до самого капітанського містка.

Корма високо задерлася вгору, і на екрані показалося тремтяче коло від гвинта, який шалено крутився під нею. Одна людина з команди була змита хвилею, багато хто, не втримавшись на похилій палубі, покотився по ній, хапаючись за все, що потрапляло під руки.

– Судно на повному задньому ходу, – сказав лейтенант, – і ніякого впливу на кита! Оце так сила! Адже машина здатна, мабуть, розвити не менше як двісті кінських сил! Це чудовий, найновішої конструкції китобоєць при-мірно в триста регістрових тонн.

– Але вони гинуть! – закричав Марат. – Вони гинуть, товаришу лейтенант! Невже ми не допоможемо їм?

– Капітан зараз буде тут, – відповів лейтенант. – Я вже викликав його. Сам я не маю права.

– В чому справа? – перервав лейтенанта голос капітана. – А!.. Розумію. Рідкісний випадок. Становище китобійця загрозливе. Гм… Шкода… Справа може закінчитися для нього погано. Вони навіть не можуть обрубати трос. Капітан помовчав, не зводячи очей з екрана. З труби судна, що гинуло, раптом повалили густі клуби диму, вітер зараз же розніс їх і розвіяв. З оголеною, здавалось мертвою трубою, судно рвонулося вперед і понеслося з ще більшою швидкістю.

– Вода залила топки котлів! – вигукнув лейтенант. – Тепер вони зовсім безпомічні.

Капітан преобразився. Очі спалахнули рішучістю.

– До носової гармати! – скомандував він. – Викликати головного акустика!

Лейтенант натиснув кнопку на телефонному щитку біля овального голубуватосріблистого екрана. Рожеве світло залило екран, і на його полі з'явився склепистий відсік, заставлений різноманітними ящиками, котушками, великими скляними приладами, які були густо обвиті проводами. Серед цієї павутини і, здавалось, хаотичного нагромадження приладів у високому кріслі перед щитком з кнопками і важільками і срібним екраном свого телевізора сидів головний акустик підводного човна товстий, рум'яний Чижов.

Капітан подав команду в екран:

– Ціль – органіка! Бити по киту! Позбавити руху!

– Єсть ціль – органіка! Позбавити руху! – почулася відповідь акустика.

Повернувшись до зоолога, капітан півголосом промовив:

– Нехай хоч здобич буде нагородою для цих людей за перенесений ними переляк. А здобич добра! Подивіться, який велетень!

Кит разом з судном був уже на відстані семи-восьми кілометрів від підводного човна. Розміром він був справді дивовижний. Він мав у довжину не менше як тридцять два метри; його могутній хвостовий плавець, близько восьми метрів завширшки, працював, мов дивовижна машина. Кит не виявляв навіть ознак утоми. З непослабною силою, уперто і навально нісся він все далі і далі.

Підводний корабель, наче великий орган, наповнився урочистим потужним гудінням…

Минуло кілька секунд, і раптом, наче наштовхнувшись на невидиму і непереборну перепону, кит різко, з повного ходу, зупинився. Стрясаючись від безладних ударів хвоста і плавців, він бився, звивався в корчах, розкривав і закривав велетенську, схожу на печеру і закриту вусами пащу. Нарешті, останнім могутнім зусиллям він зметнув догори свій величезний хвіст і, наче відрізаний невидимою великою бритвою, хвіст відлетів, його, немов парус, віднесло підводною хвилею, яка виникла навколо агонізуючої тварини.

Кит здригнувся, завмер і, перекинувшись зморшкуватим черевом догори, почав повільно спливати.

Зараз же ніс китобійця в потоках пінявої води, що збігала, вирвався на поверхню океану. Мокре, блискуче судно тихо рухалось по інерції вперед з безсило повислим донизу тросом гарпуна.

Немов не вірячи ще в свій порятунок, розмахуючи руками, люди радісно і розгублено металися по палубі.

Підводний човен швидко віддалявся, тримаючи курс на північний захід.

О п'ятнадцятій годині на екрані «Піонера» показалися обриси величезної підводної гори, яку він з такою наполегливістю шукав.