Таємниця двох океанів
– Як в готелі! Світло, чисто, красиво, – сказав Павлик Маратові, тихенько проводячи на ходу пальцем по лакованих стінках коридора.
– Ти цього ніде, на жодному підводному човні не побачиш, тільки у нас, – з звичайною гордістю за свого «Піонера» сказав Марат. – Тут майже половина човна відведена екіпажеві для житла. На інших підводних човнах кожний зайвий кубометр віддається або нафті, щоб можна було ще пропливти зайвий кілометр, або торпедам, щоб зробити ще один постріл по ворогові, або акумуляторам, щоб було хоч трохи більше електроенергії для підводного плавання. Про людей там доводиться думати в останню чергу.
– А «Піонерові» хіба не потрібні ні нафта, ні електрика, ні торпеди?
– «Піонер» знає тільки одну енергію – електрику, – відповів Марат. – І він її може добути скільки завгодно, в першому-ліпшому пункті океану. Звичайні «жаби» в своїх акумуляторах можуть зробити запас електроенергії для плавання під водою тільки на двадцять-тридцять годин, а потім вони змушені випливати на поверхню, відкривати люки і запускати свої дизелі. Дизелі крутять гвинти і динамомашини. Гвинти рухають підводний човен, а динамомашини виробляють електричну енергію, якою знову заряджаються акумулятори для підводного плавання.
В самому кінці коридора була їдальня – простора каюта з склепистою стелею, заставлена невеликими столиками і красивими, що вертілися, кріслами, пригвинченими до підлоги. Кожен столик стояв на одній тов» стій круглій тумбі і був накритий скатеркою з круглим вирізом у центрі. У вирізах поблискував чорний лак, а навколо на скатерках були розставлені прилади для їжі, хліб на тарілочках, поставці. Каюта була залита м'яким світлом ламп з матових півкуль, вправлених у стелю. Її стіни були прикрашені портретами керівників країни, Червоної Армії і Флоту, кількома картинами з морськими пейзажами і сценками з життя морського флоту, статуетками, міцно прикріпленими до поличок і постаментів, невеликими акваріумами з плаваючими в них тропічними рибками. До столика Павлика і Марата присів Цой. Був обідній час, і в їдальню заходили все нові й нові люди. Кожен з них, помітивши Павлика, окликав його, заводив ласкаву розмову з ним, розпитував про здоров'я і про самопочуття.
Мало не чіпляючись головою за матові півкулі в стелі, до Павлика, Марата і Цоя підійшов Скворешня і зайняв місце біля них.
З його появою з різних боків посипалися жарти:
– Андрію, що це ти вигадав гратися з акулою?
– Та ні, він хотів притягти її сюди і пустити в акваріум.
– І зовсім не в акваріум, а він обіцяв своєму колгоспові надіслати хоч яку-небудь завалящу акулу для розведення в ставку.
– Андрію Васильовичу, ви б її своїми вусами зв'язали і притягли…
– От скажені!.. – добродушно бурчав Скворешня, оглядаючи товаришів, що сміялися, і накручуючи на палець довгого вуса. – Хіба я винен, що вона з голоду в кабель вчепилася? А про мій колгосп краще мені не нагадуйте. Батько сообщив, що сівбу вони закінчили раніше за всіх у районі. Я їм справді обіцяв у премію за відмінну роботу щось привезти з походу… Ось тепер ламаю голову і не придумаю, який би їм подарунок зробити.
– Чи не акулу, справді, Андрію Васильовичу? – почувся співчутливий, насмішкуватий голос Ромейка, молодшого механіка, маленького, чорнявого, з жвавими глузливими очима.
– Що там акулу! Кашалота!
– Кита!
– Велетенського восьминога!
– Гаразд, гаразд! – бубонів Скворешня під нестихаючий сміх. – Вже якось проконсультуюся з Арсеном Давидовичем.
– Здрастуй, герою! – почувся раптом серед шуму знайомий дзвінкий голос.
У дверях стояв комісар Сьомін – засмаглий, з різкою світлою смужкою на верхній частині лоба. Перед переходом на підводний човен «Піонер» він цілий рік провів на есмінці «Киплячий» в далеких південних морях, і тропічний загар досі не зійшов з його обличчя. Ніс у комісара був трохи пошкоджений: боксер Сьомін, чемпіон Ленінграда, був широко відомий у Радянському Союзі, але перемоги над іншими радянськими спортсменами давалися йому, мабуть, нелегко.
Найбільше вражала в комісарові густа сивина волосся над молодим обличчям з маленькими чорними, підголеними на кінцях вусиками і чорними жвавими очима. Говорили, що ця сивина з'явилася у нього після тривалого перебування на самоті з трупом загиблого капітана в за-тонулому на великій глибині підводному човні, на якому він також був комісаром. Всю команду він викинув на поверхню в рятувальних буях, а для нього самого справного буя не лишилося – частину буїв пошкодило під час аварії, а рятувальна експедиція через шторм змогла лише через кілька діб підняти його з дна разом з човном. Але комісар не любив говорити про це, і за точність догадок про походження його сивини не можна було поручитися.
– Ти що? Паломником в Мекку лагодишся? – сміявся комісар, наближаючись до столу, за яким сидів Павлик з своїми друзями. – Он яку чалму накрутив тобі Арсен Давидович! Ну, як справи? Здоровий, молодець?
– Дякую, товаришу комісар! – весело відповів Павлик, схопившись з місця і витягши руки по швах, немов справжній червонофлотець. – Зовсім здоровий.
– Ну, дякуй і вдень і вночі Крєпінові за скафандр, – відповів комісар. – В такому скафандрі нічого не страшно.
В їдальню зайшов старший лейтенант Богров – струнка, з широкими плечима людина, його голене обличчя з сірими спокійними очима, щільно стиснутими губами і квадратним підборіддям підкреслювало твердий характер і вперту, наполегливу волю. Білий формений кітель, немов вилитий, сидів на його ставній постаті. Старший лейтенант не поспішаючи пішов у глибину їдальні, здалеку по-дружньому посміхаючись і киваючи Павликові. За ним показалася висока постать капітана Воронцова, командира корабля. Всі встали. Командир жестом дозволив «вільно», і всі шумно сіли на свої місця.
– Як справи, Павлику? – запитав капітан, зупинившись біля хлопчика і поклавши руку на його забинтовану голову. – Ти тепер у нас надовго залишишся, бо ні заходити в порти, ні зустрічатися з суднами ми не можемо. Треба тобі, голубчику, швидше навчитися орієнтуватися під водою по компасу і по радіопеленгах. Доведеться звикати до нашого життя.
Очі у капітана звичайно були трохи прикриті опущеними повіками, і це робило його обличчя суворим та нелюдимим. Але зараз на губах у нього грала посмішка, світлі очі широко розкрилися, і на обличчі не лишалося й сліду суворості.
– Добре, капітане, – зніяковіло і радісно відповів Павлик. – Я буду старатися.
– Не «добре», а «єсть, товаришу командир!» – поправив Марат під загальний сміх.
Як тільки капітан сів за свій стіл поряд з зоологом, комісаром Сьоміним і старшим лейтенантом Богровим, на всіх столах, в центрі, відкрилися круглі отвори і показалися, підіймаючися знизу, стопки тарілок з першою стравою.
Їдальня наповнилася приглушеним гулом голосів, дзвоном посуду, жартами, сміхом і розмовами.
– Марате Мойсейовичу, а все-таки як же на «Піонері» одержують енергію? – з апетитом доїдаючи смачний суп, повернувся до початої розмови Павлик.
– По-перше, зови мене просто Марат – який я Мой-сейович! – і говори мені «ти».
– Єсть, товаришу Марат! – розсміявся Павлик.
– Ось так краще. А енергію ми видобуваємо з океану. Де зупинимось, там і витягуємо, висмоктуємо її.
– Як же це так? – здивовано запитав Павлик. – Електрику? З води?
– Так. Електрику. І з води, – втішався з справленого ефекту Марат. – Ти про термоелементи чув?
– Трохи… – нерішуче відповів Павлик, – коли проходив у школі фізику… про електрику.
– Ну, то згадай. Термоелемент – це прилад, що складається з двох спаяних між собою на кінцях дротинок або пластинок яких-небудь різних, але певних металів чи сплавів, наприклад міді і константану, платини і сплава платини з радієм. В таких приладах при підігріванні або охолодженні одного спаю виникає електричний струм. І чим більша різниця температур між обома спаями, тим більшої напруги одержуємо струм. Ну так ось, Павлику, до останнього часу всі термоелементи, з яких би металів вони не виготовлялися, давали дуже мізерні напруги – приблизно одну десяту вольта на кожний градус різниці в температурі. Але недавно наш Електротехнічний інститут винайшов такі сплави, які здатні віддавати в тисячу разів більші напруги. А наш Крєпін вигадав, як одержувати від цих нових термоелементів струм більшої сили і використовувати його в підводному човні для добування електричної енергії в будь-якій кількості і коли завгодно. Скворешня поставив спорожнену тарілку на рухомий круг в центрі столу, круг сковзнув разом з нею кудись вниз і через хвилину знову з'явився, несучи на собі тарілку з другою стравою. Павлик зробив так само, як Скворешня, з неприхованою цікавістю стежачи за тим, як з'являються нові страви. Але Марат, сівши на свого коника, забув про їжу і навіть відклав ложку вбік.
– Розумієш? – вів далі Марат, жваво жестикулюючи. – Ти тільки зрозумій цю геніальну ідею! З цих нових сплавів Крєпін зробив п'ятдесят довгих дротинок і спаяв їх попарно на кінцях, якнайдужче розплющивши спаяні кінці. Потім він з'єднав усі одержані елементи – термопари – в один трос з однією спільною ізоляцією, а на кінцях тросу влаштував приймач, схожий на головку гриба. Коли нагрівався один приймач так, що він був тепліший за інший тільки на двадцять градусів, то утворювався струм величезної напруги і сили. Ти розумієш, що це значить? – кричав він, піднявши вгору палець.
– Це значить, що ти залишишся без другої страви, кацо! – почувся з протилежного кутка їдальні насмішкуватий голос зоолога.
Всі засміялися. Марат знітився, пригладив машинально чубчик на тім'ї і енергійно взявся до супу. Все ж він встигав між кожними двома ложками тихо продовжувати розмову.
– Ти розумієш, Павлику, кожен трос з термоелементами, або термоелектрична трос-батарея, як у нас її називають, перетворилася на справжню електростанцію потужністю в двадцять п'ять тисяч кіловат! Двадцять п'ять тисяч кіловат! – голосно шепотів він, розпліскуючи суп з ложки. – А у нас їх три! Три станції загальною потужністю в сімдесят п'ять тисяч кіловат! їх вистачило б для великого міста з його трамваями, заводами, електричним освітленням.
– Чекай, чекай, Марате! – захопившись його хвилю-єанням, також шепотів Павлик. – Але як же тут нагрівають ці троси? Треба ж одержати різницю… Ну, ти зараз говорив про різницю температур між кінцями тросу…
Марат знову поклав ложку на край тарілки і відкинувся на спинку стільця.
– Як! Невже ти ще не розумієш? Адже всяке море є топкою для наших електростанцій.
– Топкою?! Що ти говориш, Марате! Якою топкою?
– Господи боже мій! Пробачте, помилка… Ти ж повинен, Павлику, знати, що в усіх морях і океанах температура на глибині близько трьох-чотирьох тисяч метрів завжди дорівнює примірно одному-двом градусам тепла, а біля поверхні вона майже завжди і скрізь значно вища нуля. В тропіках температура поверхневих шарів води досягає навіть двадцяти шести – двадцяти семи градусів. Ось тобі різниця температур, яка потрібна нашим електростанціям. Підводний човен випускає плавучий буй, прикріплений до верхнього спаю-приймача трос-батареї. Буй підіймається майже до поверхні океану, і спай нагрівається там до певної температури. А нижній спай підводний човен випускає з вантажем на глибину до трьох-чотирьох тисяч метрів, і цей спай охолоджується там майже до нуля. Тоді в трос-батареї виникає електричний струм, яким заряджаються акумулятори в підводних човнах. Зрозумів?
І Марат накинувся на свій захололий суп.
Розділ VII
ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН «ПІОНЕР»
В таких запальних розмовах з Маратом і в тихих, але не менше жвавих та цікавих розмовах з іншими спеціалістами підводного човна Павлик дізнався в загальних рисах про все, що становило головну особливість цього незвичайного корабля.
«Піонер» вільно володів морськими просторами, міг опускатися на будь-які глибини, не боячись бути роздавленим кілометровими товщами води, міг перетинати океани вздовж і впоперек, не заходячи в порти і бази, не почуваючи в них потреби, його єдиною базою був безмежний Світовий океан з усіма його невичерпними запасами енергії і їжі.
Корпус «Піонера» був збудований з нового сплава, лише недавно винайденого радянськими металургами. Як відомо, сплави, тобто суміші з різних металів, набувають часто нових, зовсім несподіваних властивостей. Наприклад, алюміній – дуже легкий і м'який метал. Але якщо його сплавити з мізерними кількостями міді, марганцю і магнію, то одержаний сплав (дуралюмін) набуває твердості сталі, зберігаючи при цьому легкість алюмінію. Завдяки саме цим якостям – легкості і твердості – дуралюмін широко застосовується в будівництві літаків і дирижаблів.
У складний рецепт нового сплава радянські металурги ввели кілька рідкісних елементів у зовсім нових комбінаціях і кількостях. Одержаний сплав виявився настільки легким, міцним і, найголовніше, таким дешевим, а конструкція корпусу підводного човна – настільки дотепною і вдалою, що «Піонер» дістав здатність витримувати тиск понад тисячу атмосфер. І не тоді, як найкращі сучасні підводні човни через ненадійність матеріалу і недосконалість конструкції могли занурюватися не глибше як на двісті-триста метрів, витримуючи при цьому тиск лише в двадцять-тридцять атмосфер.
Ще чудовішим виявився застосований Крєпіним спосіб добування з океану електричної енергії з допомогою термоелементів, а також способи нагромадження і використання цієї енергії для руху і озброєння підводного човна.
Струм із термоелектричних трос-батарей надходив в акумулятори. Але це не були ті громіздкі, важкі, малоємкі акумулятори, якими доводилось користуватися звичайним підводним човнам і які здатні були нагромаджувати в собі електричну енергію не більше ніж на двадцять-тридцять годин підводного плавання. Три батареї з нових акумуляторів – маленьких, легких, що мали величезну ємкість, – повністю заряджені, забезпечували «Піонерові» освітлення, опалення, рухову силу і ще деякі технічні потреби для безперервного п'ятнадцятиденного переходу в підводному стані. Лише після цього строку в акумуляторних батареях використовувався весь запас електричної енергії, і вони потребували нової зарядки. Для цього підводний човен повинен був зупинятися і пускати в хід свої трос-батареї.
Ці акумулятори були блискучим досягненням відомого Московського інституту фізичних проблем, який давно вже заслужив світову славу своїми працями в галузі низьких температур, що наближаються до абсолютного нуля ( – 273°С). Однією з найважливіших проблем, над якими працював інститут, було явище електричної надпровідності при низьких температурах, відкрите ще в 1911 році голландським ученим Камерлінг-Оннесом.
Явище надпровідності полягає в тому, що багато металів, сплавів і хімічних сполук металів при певній для кожного з них температурі поблизу абсолютного нуля раптом втрачають здатність опору електричному струмові, який пропускають через них. Струм проходить в них, не гублячи у вигляді тепла частини своєї енергії, яка звичайно витрачається на переборення опору провідника. Завдяки цьому в замкнутому кільці з свинцевого, наприклад, дроту, розташованому в рідкому гелії, температура якого дорівнює мінус 271,9° С, електричний струм зберігається протягом кількох діб.
Інститутові фізичних проблем після тривалих і наполегливих шукань пощастило знайти такий сплав металу, який при температурі, віддаленій від абсолютного нуля лише двома сотнями градусів, перетворювався в надпровідник з надзвичайно великою енергоємкістю і тривалим часом релаксації, тобто часом збереження струму після припинення дії електрорушійної сили.
Інститут, за пропозицією урядових органів, створив для підводного човна Крєпіна крихітні легкі акумулятори, які могли нагромаджувати величезні запаси електроенергії, довго зберігати їх і в міру потреби віддавати.
Однак над усе вражала величезна, нечувана швидкість, яку «Піонер» здатний був розвивати під водою. Тоді як сучасні підводні човни звичайного типу в підводному плаванні не могли досягати швидкості більшої за двадцять вузлів, «Піонер» легко робив по вісімдесят вузлів, тобто стільки, скільки робили найшвидші надводні катери – торпедоносці і «мисливці» за підводними човнами.
Як же Крєпіну пощастило добитися такої нечуваної швидкості при величезному опорі, який чинить вода кораблеві, особливо при підводному плаванні?
Відомо, що найкращі підводні плавці – риби, кити і головоногі. Протягом сотень мільйонів років мільйонами поколінь в безперервній боротьбі за існування вони пристосувалися до водяного середовища. Перемагали, виживали і лишали потомство лише ті, які були краще озброєні і швидше рухалися в своїй рідній стихії. Внаслідок цього їхні тіла набули форм, які найкраще забезпечують швидкість руху при найменшій затраті сил. Це – форма торпеди і форма висячої краплини рідини з опуклістю попереду і потоншенням до заднього кінця. Обидві ці форми мають найбільший діаметр у першій третині своєї передньої частини. Незважаючи на це, вже давно було доведено, що саме вони чинять найменший опір оточуючому середовищу – воді або повітрю – під час руху. Струмені води чи повітря плавно обтікають такі форми і так само плавно зливаються позаду, не утворюючи там засмоктуючих вихорів.
Інженер Крєпін відмовився від звичайної гостроносої форми корпусу підводного човна і надав своєму «Піонерові» форми кашалота, оскільки з розрахунків конструктора виходило, що, незважаючи на величезні розміри і вагу, кашалот витрачає на рух кожного квадратного метра своєї поверхні менше сил, ніж будь-який інший житель вод.
Далі, всім уже давно відоме велике значення слизу, що вкриває тіло майже всіх водних організмів, особливо таких, які не сидять на місці, а швидко рухаються. І, справді, слиз дуже зменшує тертя і опір води під час руху. Крєпіна захопила думка збільшити швидкість руху «Піонера», вкривши його корпус чим-небудь подібним до слизу. Проте, коли б і пощастило вкрити поверхню «Піонера» штучним слизом, він однаково безперервно змивався б водою. Після тривалих шукань Крєпін знайшов зовсім несподіваний вихід, У тих випадках, коли необхідно було досягти особливо великих швидкостей, він оточував корпус «Піонера» замість слизу шаром гарячої пари. Користуючись своїми невичерпними запасами електроенергії, «Піонер» з її допомогою нагрівав увесь зовнішній корпус підводного човна до температури в дві тисячі градусів. При такій температурі невеликий шар оточуючої води миттю перетворювався на пару. Внаслідок швидкого руху підводного човна все нові й нові шари води стикалися з його розжареною поверхнею, безперервно створюючи навколо нього суцільну газоподібну оболонку. Завдяки цьому усувалось тертя води і виникало тертя в газоподібному середовищі, щільність якого, правда, була більшою, ніж щільність атмосферного повітря, але в багато разів меншою за щільність води. Пара, яка утворювалась навколо підводного човна, як тільки він віддалявся від попереднього місця, зараз же охолоджувалась під впливом навколишньої низької температури і перетворювалася знову на воду; бульбашки не досягали поверхні.
Нарешті, інженер Крєпін вирішив відмовитися від гвинтів. Тільки ракета, за твердим переконанням Крєпіна, могла дати можливість використати повною мірою і величезну потужність електростанцій човна і колосальну міцність та жаротривкість металу, з якого збудований був «Піонер». Здавалося б, у такому щільному середовищі, як вода, найменше можна було чекати появи природних реактивних двигунів. Тимчасом давно вже відомо, що деякі водні організми, такі, наприклад, чудові плаЕці, як головоногі, чудово користуються цим способом руху, втягуючи воду в свої воронки спереду по руху і потім сильним стисненням викидаючи її звідти назад.
Але для реактивного руху потрібно дуже багато пального, здатного під час згоряння виділяти величезну кількість рухової енергії. Звідки ж «Піонер» міг одержувати це пальне і як він зберігав його запаси, мабуть дуже значні, судячи з тривалості безперервного плавання, на яку він був здатний? І тут, як у багатьох інших випадках, конструкторові «Піонера» допоміг все той самий Світовий океан, з його невичерпними ресурсами, з величезними, невикористаними ще можливостями.
Океан повинен був дати «Піонеру» в необмеженій кількості гримучий газ, страшна сила вибухів якого досить відома.
Щоб одержати цей газ, необхідно мати в своєму розпорядженні два гази – водень і кисень, саме ті, які, сполучившись, утворюють воду. Добувати їх можна різними способами, але найпростіший – це розклад води шляхом електролізу. Для цього в посудину з підкисленою водою опускають два електроди, з'єднані з джерелом електричного струму. Коли крізь воду пропускають електричний струм, то на одному електроді – аноді – з води виділяється і скупчується у вигляді бульбашок кисень, а на другому – катоді – водень. Обидва гази по трубах переходять в окремі сховища. Якщо потім випустити їх, змішавши в певних кількостях, то виходить гримучий газ.
Досить пропустити крізь цей газ електричну іскру, щоб стався вибух. Для одержання реактивного руху ці вибухи треба робити в спеціальній камері, розміщеній позаду корабля чи ракети. Камера ця повинна мати зовнішній вихідний отвір, який розширюється в дюзу (розтруб). Коли в камері відбувається вибух, пара, що при цьому утворюється, намагається вирватися з неї і з величезною силою б'є у всі боки. Але на задній стороні камери водяна пара має вихід – дюзу, а в передній цього виходу немає, і вся сила вибуху, спрямована в цей бік, кидає ракету чи підводний човен уперед.
Швидко слідуючи один за одним, ці вибухи дають підводному човнові все більш наростаючу швидкість.
Внаслідок вибухів гримучого газу з водяної пари утворюється вода, яка тут же безслідно і повністю зливається з навколишньою водою. Щождо шуму і гуркоту від вибухів, то вони поглинаються акустичними глушителями.
Але, розвиваючи такі нечувані швидкості в далеко ще не вивчених, не досліджених глибинах, човен рискував налетіти на заховані там скелі, рифи, мілини, ще дуже багато з яких, безперечно, не відзначені навіть на найкращих картах і в найкращих лоціях світу. На такому підводному кораблі не можна було плавати наосліп. Встановлені на носі і по боках підводного човна надзвичайно сильні прожектори, потужністю в кілька мільярдів свічок, проникали в чорні простори глибин на півкілометра, але розрізняти щось на такій відстані і при такій швидкості руху було неможливо. Крім того, таке сильне освітлення могло б видати ворогові військовий підводний корабель, головною зброєю якого є скритність руху і раптовість появи. Треба було знайти для «Піонера» сильні і зіркі очі, які далеко проникали б у морок глибин і вчасно повідомляли про небезпеки і перепони, що виникають на шляху. Цими очима стали вуха, якими обладнав Крєпін свій підводний човен.
Ехолот давно вже застосовувався на підводних і надводних суднах всіх країн. Він оснований на тому, що звук поширюється не тільки в повітрі, але ще краще і швидше у воді. Якщо у повітрі звукові хвилі поширюються з швидкістю триста тридцять метрів за секунду, то у воді ця швидкість дорівнює тисячі п'ятистам метрів за секунду. Звук поширюється від свого джерела сферичними хвилями в усіх напрямах, а, зустрівшись з перепоною, він відбивається від неї і повертається назад. Використовуючи цю властивість звукових хвиль, придумали такі прилади, з допомогою яких насамперед почали вимірювати глибини дна морів і океанів. З одного боку судна під водою вибухом чи ударом дзвона створювали звук і засікали час. Звукові хвилі досягали дна, відбивалися від нього і поверталися до судна. Там, з другого борту, прикріплювався апарат, який сприймав цей відбитий звук і відзначав час, коли цей звук був ним прийнятий. Оскільки звук від судна до дна і від дна до судна проходить за однаковий час, то досить було знати час, що минув від вибуху до моменту сприйняття приймачем відбитого звуку, щоб визначити, скільки секунд і, отже, скільки метрів звук пройшов до дна. Потім з'явилися ехолоти, які автоматично, самі, показували на особливій шкалі глибину в метрах і позбавляли людину різних вирахувань і підрахунків. Діючи безперервно, посилаючи у воду звуки і сприймаючи їх відбиття, такі ехолоти самі відмічали, записували і показували на папері або на екрані особливою лінією рельєф дна, над яким проходив корабель. Нарешті, з'явилися ультразвукові ехолоти, як, наприклад, випромінювач Ланжевена.
Висота всякого звуку залежить від частоти коливань, в які джерело звуку приводить частинки передаючого середовища – повітря, води чи твердих тіл, а через них і барабанну перетинку в людському вусі. Людське вухо може сприйняти у вигляді звуку лише ті коливання, які відбуваються з частотою від шістнадцяти до двадцяти тисяч раз на секунду. Це – низьке гудіння і високий, тонкий комариний писк. Вище за двадцять тисяч коливань починаються вже ультразвуки. Ультразвуки людське вухо уже не може сприйняти.
Джерелом ультразвукових коливань є пластинка гірського кришталю або п'єзокварцу. Якщо-опустити таку пластинку, затиснуту між металевими електродами, в рідину і подіяти на неї з допомогою радіопередавача, то вона починає часто і швидко коливатися, і це коливання передається навколишній рідині. Чим більша частота коливань пластинки, тим вищий ультразвук.
Вы ознакомились с фрагментом книги.